Дванадцять обручів - Андрухович Юрій
Попри все інше, він справді видався йому страшенно довгим. Звісно, все це відбудеться лише в тому разі, коли Артур Пепа взагалі доживе. Але якщо все таки доживе, то обов’язково буде згадувати.
Безумовно, серед його спогадів мусить лишитися місце для того теплого, замалим не гарячого вітру, від якого відвалювалась голова. Крім того — для повсюдної й навальної відлиги, лункого стікання, дудніння, крапання тисячі пульсів, розповзлої під ногами і всередині брудної снігової каші. І, звичайно, там буде та кімната, в яку його привели — цілком запущена, з патьоками талої води на стінах, шматками відваленої сірої штукатурки, з понаставлюваними тут і там відрами та слоїками, що їх час від часу виносилося кудись у коридор, а потім знову поверталося на місце вже порожніми і розставлялося під водяними цівками з набухлої вогкістю потрісканої стелі. У своїх спогадах Артур Пепа сидітиме посеред цієї кімнати на табуреті і конатиме від власного серцебиття, до якого додасться тупе садніння під ложечкою, підтвердження того, що зустрічний удар автоматним прикладом йому аж ніяк не примарився. Будуть ще дві смуги від наручників на зап’ястях — спочатку блідезні, вони з часом почнуть прибувати кров’ю й почервоніють, скрадливо запульсувавши в єдиному зі стугонінням відлиги ритмі.
Але навіть якби нічого цього не було, Артур Пепа однаково міг би не сумніватись у тому, що втрапив у жахну халепу. Вистачало цього кружляння якогось одного, потім двох, а часом навіть і трьох силовиків у цивільному, вони ходили навколо його табурету, наближалися, віддалялися, зникали і знову заходили на чергові кола — але так, що в кімнаті завжди лишався хтось принаймні один, згодом з’ясувалося, що то саме він тут Перший, але тим часом Артур Пепа ще нічого такого не розрізняв, нашорошено вслухаючись у розгойдування свого, вже як слід упізнаваного, серцево судинного трепету. Йому понад усе хотілося підвестися з табурету і сісти просто на підлогу — у разі чергового провалу внікуди так було би значно безпечніше. Крім того, йому хотілося просто полежати на тій вогкій дощаній підлозі навзнак — він дивився б у стелю, ловив би ротом брудні водяні цівки, й, можливо, за якусь годинку другу йому попустило б; однак про таке він тільки мріяти й міг — де це бачено, щоб допитуваний лежав, а слідчі лагідно схиляли над ним голови, ніби брати милосердя над мертвим героєм!
Артур Пепа ясно розумів, що він тут допитуваний, це випливало передусім із того, що від нього вимагалось якомога більше відповідей ("ваше прізвище, ім’я та по батькові?", "де проживаєте?", "місце роботи?" — останнє за всіх часів було найбільш ненавиджене ним запитання, адже немає нічого дурнішого, ніж у присутності незнайомих чужих людей уголос називати себе поетом — і що це за така робота взагалі, і де їй місце?). Він удався до звичного прийому — так собі, невинні хитрощі, не вельми суттєве підтасовування фактів, усі ми, зрештою, писаки, отже, назвався журналістом, що неминуче призвело до занудно нестерпного з’ясовування "який друкований орган ви представляєте?". Розвалюваний зсередини дедалі прискорюваним руйнівним гупанням, він щось мляве відлопотав про співпрацю з інтернетом і радіостанціями, нагадав собі про статус незалежного дописувача ("незалежний — це як, позаштатний"?), ну от, вони самі знайшли найкраще слово — позаштатний, тож він кивав головою на це їхнє позаштатний, але йому не вдалося скористатися бодай хвилинним послабленням. Це було так само неможливо, як намацати плечима хоч якусь опору — спинку, стіну, земну твердь, що небудь — ні, табурети не мають спинок! Так само й зі слідчими — вони не дають ані хвилини на переведення подиху, особливо, коли повітря в тобі робиться все менше. Це голова, розумів Пепа, це кисень, який не доходить куди слід, а їм у цю мить, звісно, відразу ж хочеться знати, які саме теми і про що, і скільки на цих радіостанціях тепер платять, і ким ці програми фінансуються, й так далі — вони, виявляється, можуть відразу ж усе перевірити — тому один із них кудись вислизає, спритно протиснувшись між двох водяних цівок зі стелі, але це там, десь на самому краєчкові видимого Артурові простору, бо на передньому плані — той, як пізніше з’ясується, Перший, тобто його несамовито близько нахилена голова, вся в мікроскопічних порізах від гоління, і — "яка мета вашого приїзду, що ви тут робите?".
"Корчма "На Місяці", — відповідає хтось інший з Артурового тіла. — Це такий пансіонат. На Дзиндзулі. Я туди запрошений і там живу. Вже кілька днів. Щось ніби конференція". Але тут таки до Артура доходить, що той інший в його тілі своїми відповідями його підставив, дурень, бо на запитання "яка конференція, тема, про що, характер?" йому сказати цілком нічого — і справді, як усе це називалося, що там з біса було в тому запрошенні? Голова Першого бере до відома його неспроможність ("дивна у вас конференція! навіть самі не знаєте, чим ви там займаєтеся!"); звісно, він не зупиняється на досягнутому: "Хто ще перебуває з вами на Дзиндзулі?". Артур поволі перелічує, хоч йому щоразу когось бракує, він учетверте починає спочатку, приберігаючи Рому на сам кінець, але вони — і Перший, і Другий (той саме вискакує з за Артурової спини) в один голос чіпляються за австрійця: "Хто такий цей фотограф? Як давно ви знайомі?", а потім — зовсім уже зненацька — "Чому у вас голова забинтована?". Артур (чи той, інший?) щось каже про поєдинок на мечах — і це звучить, як остання безпорадна нісенітниця. "На мечах? — чує Артур звідкись від дверей. — Ви мали намір убити його мечем?". Ах, ну так, то повернувся Третій — і не просто, а з якимось папірцем — "та ні, то все жарти, краще сказати, дурощі — фехтування на мечах", Артурові сяк так вдається витиснути із себе геть незадовільну відмазку, на що Перший, вчитавшись у принесений щойно папірець, заперечує: "Такі поважні, широко відомі люди — і дурощі? Приїхали на конференцію, а самі — за мечі і фехтувати?". "Це була п’яна ідея", — остаточно провалює справу інший в Артурі. "Ви багато п’єте? — ловить на слові Перший. — Це ви свого часу підписували отакого листа?".
Чому листа, якого ще листа, не розуміє Артур, відводячи думку про невідворотність симптомів — стиск у грудях ліворуч, божевільний гін серцевого м’яза, наростання неспокою ("чуєш, Ти, не зараз, не зараз, не зараз, прошу!"), ах так, лист, відкритий лист відносно того вбитого газетного пролази, навряд чи вдасться тут і зараз пояснити їм усе як слід, скажімо, що є така форма ненасильницького реаґування на загрозливі суспільні тенденції, тьху, як огидно сформульовано ні, не те, просто було страшно, як оце Ніщо дозволяє собі з нами бавитись і забирає в ніч найкращих людей, розмазуючи їх уздовж залізничної колії, "так, я підписував" — ясно, що тепер усе піде не на життя, а на смерть, от тільки б не всцятися при зімлінні! Бо вони ж тільки цього й чекають — може, їм для порахунку достатньо, аби тут перед ними всцятися?! Задля такої мети вони ні перед чим не зупиняться — тож, і далі один одного перегавкуючи, Другий і Третій атакують із протилежних боків: "А він, між іншим, а він, цей фотограф, а він, щоб ви знали, а він промислові об’єкти, ясно? І військові теж, ясно? Шпіонаж, ясно? Аґентурні дані — отак!".
Перший зазирнув йому просто в очі (знову так близько близько, чим він до біса голиться?): "Вам погано? Чому ви бліднете? У вас похмільний синдром? Де ви були позаминулої ночі? Чому чинили опір при затриманні?" — ну що вам на це все сказати, у вас так багато запитань, а я тут один, от якби нас тут пару сотень — усіх, котрі підписують відкриті листи! "Мені треба десь полежати, — Артур (чи інший замість нього?) ледь ворушив язиком, — дайте мені чверть години, це зазвичай минається, скоро відпустить, я відповім на всі ваші запитання, але не так, не відразу. Мені треба подихати свіжим повітрям". Він уже й не знав, чи вимовив бодай половину з усього цього, чи тільки намагався вимовити — внутрішні шуми заважали йому почути власні слова. От тільки в жодному разі не казати про те сцяння — вони обов’язково скористаються і тоді вже справді нікуди не випустять.
"Ви зможете йти?" — запитав хтось із них збоку і дуже звіддалік. "Так", — Артур облизав губи і підвівся з табурета. "Може, вивести вас під руку?" — інший голос, теж збоку, але зблизька. "Я сам", — він махнув рукою і тут таки побачив себе, як надворі лягає горілиць у той болотяний сніг, десь там, серед подвір’я, потилицею в брудне і тануче місиво, у всі на світі весняні струмки, поруч із захисного кольору парканом та порожньою вартовою вишкою, що вся так і рипить, вихитуючись на цирлах від задушливо тугого вітру — на цій вимерлій території колишньої містечкової гауптвахти, куди його притарабанили кілька годин тому. (Насправді ще не минуло й години, але ми пам’ятаємо, що це був для нього дуже довгий день). Так, лягти на той сніг і заснути, поки сніг не дотанув остаточно.
Тепер він плівся коридором, таким же обдертим і вогким, з такими ж водяними патьоками й розводами на стінах, з тим же грибковим смородом; вони взяли його досередини свого трикутника, отже, надії на шаг влево, шаг вправо було відразу ж і поховано — вони все одно не дали б йому висмикнутись ані праворуч, ані ліворуч. Хоч там і були якісь двері — металеві, з ґратованими віконцями, троє чи навіть четверо дверей по обидва боки — все це свідчило про вічну спадковість, у цих камерах не одному з наших розчавили яйця, бо ж не тільки гауптвахта, і що там та гауптвахта, і звідки б вона взялася просто так у пізніші ракетні часи — ні, тут пахло ще сороковими, тут убивали кулею в потилицю, причому це могло вважатися виявом найвищого милосердя після всіх попередніх циклів з колючими дротами, розпеченими цвяхами і переповненими кров’ю черевиками. І це — короткий курс історії пристосованих приміщень карпатського краю, ще один недожитий роман.
Артур Пепа, наскільки міг, націлювався на інші двері — вхідні, за ними вже вгадувалися подвір’я і вітер, але там стовбичив один з мєнтів, той, що з калашніком, або й інший, але так само з калашніком, він курив на порозі, і як тільки побачив у коридорі все цивільне керівництво вкупі з підозрюваним, викинув недокурка на вітер, хряснув дверима і діловито забрязкотів ключами ("наліво, наліво" — пробився в Артурове вухо хтось із задніх і відтер його від вхідних дверей, спрямовуючи до іншого коридору).
