Дванадцять обручів - Андрухович Юрій
"Тебе взагалі як звати?" спитав Шухір. Або й Душман — Карл Йозеф не надто зорієнтувався, хто саме з двох. "Чаглі", — відповів у димову товщу. "Чарлі Чаплін чи шо?" — перепитав Шухір, а Душман зайшовся сміхом, що дало змогу тепер і Карлові Йозефові дружно з ним посміятись, уявляючи ці маленькі ракові пухирці на своїх легенях. "Не хотіла мене живим — ось тобі мертвий" — зловтішаючись подумки, звернувся він до Роми.
Тим часом доброока дівчина принесла Шухірові його шашлик. Политі кетчупом шматки тлустого м’яса, здавалося, ще ворушилися на тарілці. "Тги гогілька… nochmals bitte" — здогадався із замовленням Карл Йозеф. Йому подобалося замовляти в цієї дівчини. "Чуєш, Чарлі — втрутився Шухір, — візьми зразу бутилку і нормально… Якраз на трьох… А то граємось, як пацани: два по сто, три по сто!…". Карл Йозеф з усього розрізнив лише слово бутилка, але його виявилося цілком достатньо, тому, ледь винувато глянувши знизу на дівчину, він виправився: "Eine Flasche bitte…"
"А платити хто буде?" — меґерою вигулькнула з за стійки зла жіночка, яка, виявляється, давно їх підслуховувала. "Чуєш, — примирливо сказав Душман, — дай їй що небудь, щоб від’їбалася". Карл Йозеф і тут блискуче впіймав контекст. Отже, на столі з’явилось його портмоне з тисненим на шкірі дивакуватим словом "GSCHNA A ASS!!!" (чи не подарунок Еви Марії на Різдво дев’яностого?) і з поміж багатьох інших купюр він видобув на світло зелену двадцятку. "Мамо, двадцять баксів!" — крикнула добра дівчина в бік стійки, на що зла жіночка профуркотіла своє "наливай". Карл Йозеф, подумки глузуючи з власної обережності, знову заховав портмоне до кишені. Але Душман і Шухір були й без того вельми задоволені всім, що побачили.
За якісь півгодини (але хто би той час рахував?) усе знову попливло, закружляло, замерехтіло — голови у шкіряних кашкетах, неголені підборіддя, борлаки, щелепи, стіл, заляпаний темною горіловою горіхкою, бряжчання вкотре вдарених одна об одну склянок, непережовані шашликові об’їдки на тарілці впереміш із купками попелу та чотирма розмазаними недокурками, останні три пєльмєні в загуслому холодному жирі на ще одній тарілці, хлібні шкоринки, крихти, розтягнуті навсібіч австрійські монети, пляшки — порожні й наполовину; пасма гіркого диму вже не встигали розсмоктуватись, огортаючи їхній столик усе щільнішою, майже нерухомою масою, великою стіною, крізь яку навіть отій дебільній музиці було складно пробитися — Карл Йозеф дочував у ній лише три акорди, можливо, тому, що з обох боків на нього лізли, перемішуючись і жахливо сварячись між собою, якісь недоладні історії його візаві: кожен з двох намагався виглядати цікавішим від іншого, пропхатися цьому австралійцеві в обидва вуха, бо ж одного замало, і виходила з цього якась уже геть несосвітенна мішанка, справжня каша по столу — "я бля в афгані бля сука ротний в рот на зоні в дніпрі кому в рот кому в сраку ротний каже куда на міни синки я сходу передьорнув бля якусь шестьору запєтушили в лєнінській комнаті бля по любому тебе опустять бетеер загорівся кранти настали" — Карл Йозеф хотів підняти руки вгору і крикнути своє achtung, щоб вони на хвилину замовкли і вислухали його власну історію — про що, він не знав, отже, сповільнено перебирав у пам’яті головні пригоди свого життя, але нічого з того не клеїлося, він так і сидів, опустивши руки, схиливши голову, не в змозі зупинити цей дедалі нерозбірливіший потік — "всіх построїли жрачка в парашу зона гуділа бля духи пазорні всьо горіло шо твій кандагар самий главний командував за ним днєвальний сюда бля за дві пачки чаю на всіх не хватило сам стріляв по мішенях а в нього заточка двісті шоста нормально гониш пургу дай сюда за дві пачки чаю поняв агонь бля так і остався в санчасті грузін зафуричив ожоги третьої степені на очко в залупу підар кончєний за три сігарєти сам собі вену і капєц" — то були звичайні чоловічі історії, кожен хотів докричатися з ними до цього чужинця, розказати йому всю правду, але з того виходили тільки уламки, суцільні вигуки, допоміжні члени речення — "чік чах раз опана їблись чікі пікі бляха стрьома зьома акеем бетеер пехаде капепе ескаес твою мать", обидва замовкли майже одночасно, і Душман чомусь перехрестився, а Шухір узявся руками за голову.
Тоді з магнітофона знову заспівало, якісь баб’ячі голоси все повторювали "чьо тє нада, чьо тє нада", Карл Йозеф подумки вирішив, що це чиєсь ім’я, вона вигиналася посеред кнайпи у своєму російському сарафані, мотиляючи на всі боки товстелезною косою й вихитуючи неосяжними стегнами, якась така Чьотєнада, велике бабище з далеких степів, Карл Йозеф манив її до себе рукою, але вона вдавала, що не бачить, екстатично заплющивши очі, аж йому це набридло, і все закінчилося, а Чьотєнада, низько у пояс поклонившися, вийшла за лаштунки під оплески всієї зали.
"Я купую… пляшка… фляшка для себе, — оголосив Карл Йозеф, — гогіхова гогілька… один". Йому нарешті вдалося нічого не переплутати в цьому підступному сполученні слів. Але йому не вдалося підвестися зі стільця і він виклав на стіл портмоне. "Купуй. Мені", — сказав до когось із них. Душман пішов до стійки, нудно й повільно торгувався про щось із сонним господарем, випотрошував портмоне на стійку, перебирав банкноти — долари, марки, гривні, все переплутувалося — президенти, гетьмани, діячі культури, комерційні курси, маржі, вони удвох щось підраховували, щоразу збиваючись і неголосно пересварюючись. Урешті Душман повернувся із закоркованою пляшкою, Шухір вихопив її в нього з руки і сховав до себе у внутрішню нагрудну кишеню. "Мені", — хитро посміхнувся Карл Йозеф. "А нам?" — запитав Шухір. "Вам купував. Уже", — нагадав Карл Йозеф. Йому справді захотілося йти назад і дійти до того пансіонату, і там випити цю пляшку на двох з її чоловіком, і розказати йому, як він її кохав, а потім заснути нарешті у своїй кімнаті, але так міцно, аби прокинутися через десятки років.
"А нам?" — перепитав Шухір. Карлові Йозефові цей Шухір ще від початку подобався менше. Тому своє портмоне з тисненням "GSCHNA A ASS!!!" він віддав не йому, а Душманові: "Вам". "Усі бабки?" — той спершу не зрозумів. "Я вам даю", — твердо пояснив Карл Йозеф. Душман роззявився і застиг у нерішучості, але Шухір був меткіший: "Дає людина — бери. Шо дивишся як на вош?". Душман забрав портмоне. Карл Йозеф простягнув руку в бік Шухіра. Він хотів отримати свою програну пляшку. "Я тобі понесу, — заспокоїв Шухір. — Ти можеш розбити". Карл Йозеф подумав, що він має рацію. Зрештою, чому б не привести їх обидвох до пансіонату? У кожному разі буде з ким посидіти — навіть якщо там усі позасинали.
"Далеко тобі?" — спитав Шухір. "На Дзиндзул", — махнув головою вгору Карл Йозеф, настільки різко, що окуляри замалим не зіскочили. Вони обидва присвиснули. "Хуйове місце", — сказав Душман. "Море по коліна", — заперечив Шухір. Карл Йозеф здивувався, що навіть він знає про море, яке тут було мільйони років тому. "Так, моге", — підтвердив Карл Йозеф і, зібравшись на силі, підвівся. Він подумав про туалет і став шукати мутнуватим поглядом той самий коридор. Але Шухір прочитав його думки і, також не зовсім твердо підводячись, процідив: "Надворі посциш. Треба йти". "Why not?" — скорився Карл Йозеф, перевальцем рушаючи до виходу. Стоячи у дверях, він озирнувся на барову стійку. Йому здалося, що господар жахливо напружений. Чому вони так рідко посміхаються? Карл Йозеф махнув на прощання (господар навіть не ворухнувся) — і ступив у ніч.
Вони йшли по одному дорогою над Потоком: Душман попереду, за кілька кроків від нього Карл Йозеф, останнім брів, насвистуючи щось подібне на "чьотєнада", Шухір. Його тягнуло кудись убік, він часто зупинявся, відставав, роззирався по місячній пустелі і думав, як би нагріти цього лохуватого австралійця, щоб усе таки не віддати пляшки.
Карл—Йозеф уже дорогою вирішив, що не стане затримуватися тут до неділі. Зійти на гору, випити все до дна, спакувати Klamotten і назавжди. Але тут він подумав про фото, ну так, він залишав за собою право зберегти її маленьку фотографію, це був банальний паспортний знімок, бо сам він ніколи — жодного разу — не фотографував її, не знати чому. Продираючись крізь шум Потоку і шум у власній голові, Карл Йозеф крикнув у Душманову спину: "Ти! Віддай!". Душман озирнувся і нічого не зрозумів. "Мій…, — наморщився Карл Йозеф, гарячково пригадуючи слово. — Я тобі дав!". Він підійшов до Душмана з простягнутою рукою. "Ти шо?" — осік його Душман. Карл Йозеф урешті згадав слово: "Кашельйок!". Це було неможливо — в такому жахливому шумі, з болем у грудях і в голові сформулювати довгу і нестерпно складну фразу про те, що там, у його портмоне, лишається її (кого — треба ще й це пояснювати!?) фотографія, він тільки забере фотографію й віддасть усе інше, він подарував їм ті гроші, йому не йдеться про них, але він не може віддати їм тієї фотографії.
Його рука потяглася в Душманову кишеню, й тут йому дісталося в обличчя. Окуляри було розбито з кінцями, різкий біль у переніссі паралізував усе, крім відчуття жахливої несправедливості, тупого й дикого непорозуміння, тож він навпомацки ринув уперед, піймав руками вилоги Душманової куртки, але не встояв на ногах — Душман спершу піддався, а потім вислизнув, безодня знову гойднулась йому назустріч ("в дупель угиканий" — вишепотів Карл Йозеф, відганяючи біду, однак запізно) — ззаду вже надбігав Шухір, і його, Шухіра, рука, обтяжена темною пляшкою, злетіла на мить угору і каменем гахнула на дурнувато зболену чужинцеву голову ще раніше, як той зарив усім собою в надбережну жорству.
Не було вже ні спалахів, ні липкої горіхової рідини впереміш із кров’ю, ні уламків скла, ні протяглого крику когось із двох. А була безвільність, було сповзання обважнілого тіла вниз, по каменях, сукувато слизькому гілляччі, по глиці, шишках, вапнякових визубнях — і врешті води Потоку прийняли в себе велику дунайську рибу з її останньою потаємною ідеєю більше не повертатися.
"Ніхто з нас до ладу не знає, що таке життя. Але найприкріше, що ми так само нічого не знаємо і про смерть", — прочитали друзі в одному з його листів.
12
Багато років по тому Артур Пепа буде згадувати цей день як один з найдовших у житті.
