Дванадцять обручів - Андрухович Юрій

Черговий мєнт пішов попереду них, безладно і довго скреготав ключем в якихось іще дверях, урешті замок піддався — й вони майже заштовхали Артура до відносно сухішої кімнати, де на двох зсунутих докупи неоковирних письмових столах лежало, вкрите до пояса рештками старої мішковини, тіло Карла Йозефа Цумбруннена.

"Ви знаєте, хто це такий?" — прогримів Перший всіма своїми порізами. "Нева чи Спутнік, Спутнік чи Нева?" — запитав би Пепа в усіх тих порізів п’ятистоповим ямбом, однак за інших обставин, а зараз лише ступив два три кроки до стіни, де було звалено на підлогу цілі стоси старих жовтуватих газет. Йому довелося нахилитися вперед, щоб не впасти. Він так і стояв, однією рукою підпираючи стіну. "Ви знаєте, хто це такий?! — налетіли на нього ще два голоси. — Ви чуєте, про що вас питають? Чому ви нічого не кажете? Чому ви бліднете? Ви знаєте, хто це такий?!".

Пепа знав лише те, що про мерців переважно кажуть одну з двох речей — або цілком інша людина, або зовсім як живий. Проте зараз він не зміг би сказати ані першого, ані другого і, звичайно, не відсутність окулярів на довгастому — таки надміру довгастому — обличчі була цьому причиною.

"Це він", — сказав Артур Пепа. Його рука поїхала стіною вниз, але вони удвох — Другий і Третій — підхопили його під лікті й розвернули обличчям до Цумбрунненового трупа.

"Він — це хто? — не попускав Перший. — Ви можете членороздільно назвати його? Ви знаєте цю людину?".

"Цумбруннен, — почув Артур свій далекий голос. — Чому він мертвий?".

"Чому він мертвий?" — перепитали усі троє майже воднораз, але наголошуючи при цьому кожен на іншому слові: чому, він, мертвий. І тоді, ніби з найглибшої засідки — обидва, Другий і Третій, в обидва Артурові вуха: "А ви не знаєте чому?".

Запаси повітря в легенях і мозкові танули все швидше, відчуття халепи валилося на голову все оглушливіше, затуманюючи синкоповану скоромовку Першого, з якої Пепа виловлював лиш окремі сигнали: анонімний дзвінок — тіло на березі — за попередніми даними — громадянин іноземної — численні фізичні — смерть настала приблизно о — срібна пластина з іменем — мешканець міста Wien — Відень столиця Австрії — внаслідок удару тяжким предметом — не виключаємо що — сім дванадцять годин у воді — безсумнівне вбивство — і ще щось таке, що перебувало між цими словами і, вочевидь, надавало їм значно щільнішого сенсу та порядку.

І тільки тоді, коли Перший, різко змінивши інтонацію, ткнув йому пальцем у груди (ми підозрюємо вас, ми вас підозрюємо, вас підозрюємо ми!), Артур Пепа остаточно допер, що саме цей тут Перший, отже, немає сенсу крутити замотиличеною головою на всі боки, відбиваючись від їхніх зізнавайтеся, а треба обов’язково докричатися до цього Першого про своє — як воно там називається?! — алібі, алібі, в мене алібі, я так само дещо тямлю в детективних романах, я спав тої ночі, моя жінка була поруч, у тому самому ліжку, але де вона зараз, мені погано, відчиніть вікно, вона вам усе підтвердить, куди ви її заподіли.

"Алібі? — Перший страшенно втішився цьому слову. — Звичайно, алібі! Так воно й називається! От тільки чому ви йшли за ними вслід? Ви ж ішли за ними тої ночі? Це ваше алібі?".

Якби не ці удари зсередини, подумав Пепа. Якби не ця відлига, не ця кліматична катастрофа, не триста тридцять пульсувань на хвилину. Він ступив два кроки назад — по тих жовтих газетах — і вперся плечима у стіну. Це на мить помогло: "Добре, якщо це я, то з яких мотивів?" — мотивів, мотивів! — саме те слово, хай скажуть, з яких мотивів, нездари!

Але Перший тільки цього й чекав, бо відразу став загинати пальці: побутове пияцтво, сварка на ґрунті п’яного суперництва, природне бажання вивищитися над іноземцем, ревнощі, вам цього не достатньо? Бо їм цього більше ніж достатньо!

"Ревнощі! — спробував засміятися Пепа, але нічого не вийшло. — Які ще ревнощі? На якій підставі (так, звичайно — підстава, саме те слово, підстава!)?"

Не відриваючи меланхолійного погляду від посірілого трупа на зсунутих докупи столах, Перший відповів: "Та хоча б на тій, що ваша дружина протягом кількох років спала з оцим бідолахою. Спала, розумієте? Вони були коханцями. І всі про це знали. А ви хіба не знали? Ніхто вам не повірить, що ви не знали!".

"Ніхто вам не повірить!" — застрибали у Пепи в очах Другий і Третій, точніше, їхні роти і вилиці — десятки, сотні людей знали, всі на світі знали, всі тільки й говорили про це — от!

Газети поповзли в нього з під ніг. Йому хотілось якомога тихше — щоб не розгнівати іншого всередині — лягти на спину. Але там була стіна.

"Ви не можете говорити? Принести вам води? Боїтеся трупів? Смерті? Може, це ви її спричинили? Чому ви мовчите? Що ви робили позаминулої ночі? Очі! Чому ви очі закотили? Зізнавайтеся — вам полегшає!" — вони вискакували один поперед одного зі своїми запитаннями, ні, це запитання вискакували з них, але передусім вискакувало з них оте їхнє зізнавайтеся, та вже навіть і не зізнавайтеся, а їхнє куди професійніше колись, і тепер вони наввипередки вигавкували своє колись, ніби в кожного з них пролізло по Олегові Скрипці і всі вони разом повторювали колись, колись, а також закоси на нещасний случай, і тоді було приведено Рому Воронич — її появу розрахували до хвилини, її витримали у коридорі саме достатньо для того, щоб добити діло до кінця, отже, тепер вона була тут, але зависла десь посередині, майже в повітрі, однією рукою тягнучись до його забинтованого чола, іншою — до повік Цумбруннена, очна ставка — так це, здається, мало б називатися, хоч насправді то був тільки німий вигук, затиснутий у схлип.

Відтак, уже провалюючись, він іще встиг востаннє звернутися до Когось: "Чуєш, Ти, я ж просив — не зараз, не зараз!", а потім, вислизаючи у свою цілковиту самоту й ізольованість повз їхнє немовкнуче одностайне колись, повз витягнуту до нього Ромину руку, обважнілий та перекошений, устиг задерти їм перед носами середнього пальця, ніби хотів на чомусь наголосити. Другий і Третій розступилися, він — удруге за день! — загримотів усім собою, цього разу на газетні стоси, на їхню запорошену хрустку жовклість, на всі ці портрети, передові статті, ювілейні телеграми і листи трудящих.

Але цього разу чорнота, що його ковтнула, мала свою виразність. Його несло тунелем — кудись подалі від танучої оболонки світу, від повсюдного стугоніння талих вод, від нестерпно млосної гірської весни, він опинився в якихось широких повстяних рукавах, так що зіткнення тіла з м’якими стінами йому зовсім не боліли, аж урешті невідомі пневматичні системи вистрелили ним, ніби з повітряної гармати, й він вилетів кудись назовні — в інші коридори, з іншим світлом, де товклося безліч якихось прохачів під зачиненими кабінетними дверима, всі вони про щось ненастанно перемовлялись, але Пепа не міг розрізнити жодного слова за винятком того, що всі прагнули потрапити до Илька Ильковича. Потім йому вдалося почути власне ім’я, вимовлене мегафонним голосом диспетчера, і то було ніби виклик.

Тоді всі інші невдоволено розступилися, звільняючи для нього вузенький прохід — підштовхуваний сильними повітряними струменями у спину і в зад, він спотикаючись перевалив за поріг апаратної, де з глибини, від пульту, з усіх боків оточене десятками увімкнутих моніторів, на нього глянуло жовтувато мінливе мерехтіння, замкнуте у невловних і нетривких обрисах людської постаті. Артур Пепа став посилено терти очі, щоб роздивитись бодай що небудь у цьому випромінюванні, але від того лише погіршало.

— Вітаю з прибуттям, — сказала жовта постать чоловічим голосом, за яким раптово прорізався мажор і комсюк, громадянськи активний і вічно моложавий, з волоссям на проділ і збитою набакир краваткою. — На жаль, я так і не викроїв часу, щоб якось вас усіх навідати на Дзиндзулі особисто. Знаєте, надто багато справ, передсвятковий настрій. І всюди треба, знаєте, встигнути.

Він кивнув на монітори, у кожному з яких щось відбувалося — десятки і сотні фільмів, сюжетів, кліпів, блискавична зміна операторських планів, тремтіння контурів та діафрагм, обертання гримас і рухів.

— Ви Варцабич? — спромігся на здогад Пепа.

— Зокрема так. У мене надто багато імен, щоб я зміг тут оголосити повний перелік. Та й навіщо вони вам? Сподіваюся, трохи попустило? Як загалом дихається?

Артур Пепа і справді відчував непередавану полегкість, лишивши всю свою тахікардію десь там, у кинутій на пожовклі газетні стоси тілесній оболонці.

— Я мушу висловити своє захоплення вашою дружиною — громадянкою Воронич, — продовжував господар. — Вона попросила заступитися за вас — і я не можу відмовити.

— Про що ви кажете? — зажадав ясності Пепа.

— Про телефонний мобільний зв’язок, — мерехтливий господар знову кивнув у бік моніторів, звідки клоунсько демонські голоси вмить заверещали як на замовлення "Спілкуйся Вільно — Живи Мобільно!". А тоді, з усіх моніторів нараз, одне одного перекривлюючи: "Спілкуйся Вумно — Живи Бездумно! Спілкуйся Гідно — Живи Фригідно! Спілкуйся Стильно — Живи Дебільно! Спілкуйся Чемно — Живи Нікчемно!", після чого все це моніторівське кодло зайшлося безецним реготом і реготалось доти, аж поки господар не змахнув своїм насичено жовтим променем.

— На щастя, вона мала при собі цю іграшку. Власне, навіть не свою, а бідного Карла Йозефа. Можливо, сподівалася, що він почне дзвонити на свій власний номер? Хоч у тих наших горах ніколи й нікуди не додзвонишся — це також правда! Але з того світу — чому б і ні? Як би там не було — добре, що вона здогадалася взяти цю штуку з собою, а ще краще — що зуміла викликати з пам’яті мій — я маю на увазі Варцабича Илька Ильковича — телефонний номер.

— Усе це жахлива бридня, — пирхнув Пепа.

— Я цього не сказав би, — ледь ображено заперечив господар. — Коли ті так звані правоохоронці відвезли її на своє дознаніє, щоб чимскоріше, як вони це називають, розколоти у справі незручного австрійського трупа, вона ще нічого не знала про вбивство, як і, зрештою, ви. Але вона знала про те, що мусить вас рятувати — вас ударили автоматом у груди, ніби останнього бандита, ви впали на сніг — от і все, що вона бачила, потім її відвезли на так звану дачу колишня психушка для жінок, де тримали в зачиненій холодній камері і тут у неї з’явився час, аби цілком слушно згадати про мене, вона добру годину проморочилася, згадуючи мій номер, а потім її осінило, що Карл Йозеф мусив би цей номер мати у телефонній пам’яті, і він справді мав — от тільки не на W і не на V, а на B — так ніби я Бартсабитш який небудь… Але що там казати — розсіяний до краю був чоловік цей Цумбруннен Карл Йозеф!… Добре, що принаймні колись він переписав їй свій персональний телефонний код — ви ж розумієте, стосунки були досить інтимними…

Мажорний комсюк непомітно перетворювався у захоплену власними скоромовками й домислами старосвітську даму пліткарку.

— Вона до вас подзвонила — і? — нагадав про нить історії Пепа, витягаючи поперед пліткарки більш звичного комсюка.

— І сказала так…

Далі був телефонний гудок і воно заговорило Роминим телефонним голосом:

"Пане Варцабич, я вас не знаю, й ви не знаєте мене, але вони схопили мене й мого чоловіка, все таки ми ваші гості тут, невже ви нічого не зробите для нас, може, вони вас послухають, усі тільки й говорять про вас і вашу всемогутність, вони його б’ють, вони його вб’ють…"

— І так вона це промовляла своїм жіночим трепетним голосом, — продовжило воно, вимкнувши телефонну Рому, — і найбільше про мою всемогутність, аж поки я не сказав: "Добре, як небудь посприяю".

Останнє слово вже цілком не могло належати дамі пліткарці — то знову був зачесаний на проділ діяч.

— Тоді вона розплакалась у телефон — і саме вчасно, — продовжив він, — бо якраз приїхала майорша з району, щоб її обшукати, то й мобільник у неї вилучили, от лише розкодувати їм так і не вдалося — занизький рівень профпридатності, специ з нормальними головами на плечах у приватний бізнес, а хто і в загранку чухнули, бо хто я їм такий, щоб за двадцять баків на місяць грижу наживати (Пепа зауважив, як Варцабич на мить робиться містечковим комп’ютерним генієм з претензіями найбрутальнішого зламувача кодів), от вони й дивляться тепер на ту мобілу, як чукчі.