Втікачі - Власюк Анатолій
Колишні стосунки між ними мали шанс розвинутись після смерті її матері, але цього не трапилось, ніби хтось навмисне пустив чорну кішку, яка перебігла їм дорогу. Чим далі Віктор Андрійович заглиблювався у своє начальництво в закладі, тим глибшою ставала прірва між ним і Ольгою, і цю прірву вже не можна було перестрибнути. Вони були ніби на вершинах двох гір, і гори постійно віддалялись одна від одної. Сила потягу Олі до Віктора Андрійовича не змаліла, а, навпаки, збільшилась, але вже цього було замало, аби він крутився в її орбіті. Якщо раніше вона вдавалася до різних дівочо-жіночих хитрощів, то тепер нічого путнього не лізло їй в голову, аби знову причарувати Віктора Андрійовича. Зі свого боку, він теж зовсім не старався, аби наблизитися знову до неї, як про це свого часу мріяв, коли вони не те що сварились, а лише був натяк на погіршення стосунків між ними. Взагалі тепер здавалося, що жіноча тема вже довго не хвилюватиме Віктора Андрійовича, бо всі його помисли були в монастирі. Як тільки-но він вийшов звідти, то одразу хотів повернутися назад, хоча й розумів, що це неможливо, та й Матвій його би не пустив. Але в подальші декілька днів він кожної хвилини хотів до монастиря, перебування там не перенасичувало його жадоби знову бути серед безнадійно хворих, а, перебуваючи за межами монастиря, він згадував, як він там був і навіть заздрив тим людям, що не може бути разом з ними. Одного ранку йому прийшла до голови геніальна думка, що він теж безнадійно хворий і мав би знаходитись у монастирі, насолоджуючись життям, але все ж таки переміг здоровий глузд, і Віктор Андрійович, перелякавшись за самого себе, щиро молився Богу, повертаючись до реального життя.
Він щодня спілкувався з безнадійно хворими, хоча в цьому не було нагальної потреби, а лише внутрішня необхідність. Йому здавалося, що коли він не робитиме цього, час для нього зупиниться назавжди. Для інших час протікатиме як завжди – для когось з минулого в майбутнє через сьогодення, коли людина намагається чим швидше змужніти, не задумуючись над тим, що після цього одразу приходять старість і смерть; для інших час плив з майбутнього у минуле, коли людина все більше ставала подібною на дитину, але фатальний кінець був один і той же: старість і смерть. Тепер Віктор Андрійович став вирізняти хворих, бо ще декілька днів тому всі вони видавалися йому на одне обличчя. Він скрупульозно вивчив усі їхні історії хвороб і, здається, знав про них більше, ніж вони самі про себе. Втім, це й справді було так, бо людині зазвичай важко зануритись у власний мікрокосм, а ще звичайнісінька лінь заважає вивчити себе зсередини. Тому й нема нічого дивного в тому, коли хтось каже, що знає нас краще, ніж ми самі. Ми витрачаємо дорогоцінний час, відведений нам на життя, і вивчаємо інших, самовпевнено й зверхньо вважаючи, що знаємо себе, коханого, як облупленого. Але якщо зробити над собою зусилля, прогнати душевні лінощі й пройтися по закутках власної душі, то можна стільки цікавого про себе дізнатися, що попередні знання здатні перевернути з ніг на голову всі наші уявлення, і ти побачиш себе зовсім іншою людиною, ніби це й не ти, а той, хто весь час жив поруч з тобою.
В очах Матвія Віктор Андрійович читав застереження, що не слід сюди ходити, бо можна залишитися назавжди в одній із камер. Мовляв, угамував дитячу цікавість – і до побачення. Ось і Юля раз на місяць ходила сюди, бо цього вимагала її робота. Це вже Матвій казав йому вголос, але думки не продовжував, сподіваючись, що Віктор Андрійович зрозуміє все сам і зробить правильні висновки. Але той, здається, нічого не чув і не бачив, і перестороги, на які би він обов'язково звернув увагу у звичайному житті, на нього в цій ситуації не діяли, ніби він сліпо, але свідомо йшов до власної загибелі.
Проте, крім усього іншого, у Віктора Андрійовича пробудився азарт ученого, який дрімав у ньому ще з юнацьких років. Пропонували ж йому на кафедрі зайнятися чистою наукою, а не йти в практичні лікарі, але тоді щось не склалося. Він тепер достеменно й не пам'ятав, що саме, але, видно, якісь дрібнички, якими можна було знехтувати, якби він мав силу волі; та й розумів тоді, що його стихія – це, власне, наука, а не лікарська практика. Втраченого не повернеш, але тепер Віктора Андрійовича цікавив один безсумнівний феномен. Скільки він не вдивлявся в очі безнадійно хворих, — це були світлі не затуманені очі цілком здорових людей. Здорових насамперед у психіатричному плані, бо кожен мав ще якісь інші болячки – хворе серце чи печінку, наприклад. Віктор Андрійович звірявся з офіційними документами, історіями хвороб цих пацієнтів. Виписані ретельно діагнози мали би співпадати з поглядами очей цих безнадійно хворих, але цього не було, на нього дивилися нормальні здорові люди, і він ніяк не міг вийти із цього зачарованого кола. Одного разу, коли Матвій занадто пильно, як йому видалось, вдивлявся йому в очі, він захотів запитати про це, але не наважився, ніби це було табу, заборонена тема. Всі про це знали, але не говорили вголос, хоча істина була очевидною для всіх. Здається, лише один Віктор Андрійович у цілому світі був на шляху пізнання цієї істини, хоча інколи інтуїтивно відчував, що розгадав чудернацьку загадку, але це все було оформлено в його мозку лише на рівні імпульсу, але не думки, а тим паче – слова.
Від самого початку найбільшу увагу Віктора Андрійовича привернув Тадей Спиридонович Сильношпицький. Це був чудернацький чоловік – з чудернацьким не лише йменням, а й з чудернацькою біографією. Здається, все в одному з дванадцяти апостолів з-поміж безнадійно хворих було вигаданим. Почати хоча б з того, що, як було записано в історії його хвороби, він народився у труні. Це було дивовижно, але лікарі при пологах констатували смерть його матері. Відбувалося це дійство в провінційному райцентрі, так що, міркував собі Віктор Андрійович, лікарі або добряче перепились, або все-таки це були ветеринари. Уже коли нібито покійна лежала в труні, з її лона почав вилізати плід, який, власне, згодом став Тадеєм Спиридоновичем Сильношпицьким. Дійсних відомостей про те, хто саме допоміг дитині з'явитися на світ Божий, немає, але можна лише уявити собі жах тих людей, які прийшли попрощатися з покійною. Як свідчить запис в історії хвороби, мама Тадея Спиридоновича померла того ж дня, коли народився її син, а ось хто приймав пологи, зазначено не було. Вікторові Андрійовичу доводилося домислювати, що, очевидно, це був класний спеціаліст, не з числа тих п'яненьких лікарів чи ветеринарів, бо йому вдалося оминути різних ускладнень, які могли виникнути в тій ситуації. Ніхто ж усерйоз не сприймав слова самого Тадея Спиридоновича, точніше, маленького Тадейчика, який у дворічному віці, навчившись говорити, а, точніше, тарахкотіти, мов з кулемета, випльовуючи фрази, ніби завчені напам'ять, сказав, що буцімто він сам допоміг собі вилізти із лона матері, і ніхто йому не допомагав. Старші крутили собі пальцем біля скроні, вважаючи Тадейчика дивакуватим мудаком чи мудакуватим диваком. Дехто дійсно схильний був вважати, що хлопчисько не по літах розвинутий, але ця фантастична історія народилася дивним чином в його голові на підставі розповідей родичів, зокрема бабусі й дідуся, але все неймовірним чином перемішалось у його мозку, й кінцева версія видалася саме фантастичною. Але при цьому ніхто чомусь не задав собі елементарного запитання: а хто ж насправді приймав пологи у матері Тадея Спиридоновича, коли та лежала в труні? Здавалось би, відповідь на це простеньке запитання могла б розставити усі крапки над "і" в цій заплутаній історії, але складалося враження, що ні в кого нема бажання вивести все на чисту воду. Скільки Віктор Андрійович не перечитував історію хвороби Тадея Спиридоновича Сильношпицького, все ж не знаходив відповідь на це запитання. На інтуїтивному рівні у вигляді імпульсу, але не думки чи вже слова, як і у випадку з чистими очима і помислами безнадійно хворих людей, він відчував розгадку таємниці, але потрібен був радше навіть не зовнішній, а внутрішній поштовх, струс, аби склалася реальна картинка. Зараз окремі пазли цієї реальної картинки знаходились у різних клітинках мозку і невідома сила перешкоджала їхньому об'єднанню в єдине ціле.
Дива в житті Тадея Спиридоновича Сильношпицького на цьому не закінчились. Коли хлопчикові виповнилося три роки, на його лобі з'явилося третє око. Звичайно, Віктор Андрійович цьому не повірив, але лікар, якого він знав і у професійних якостях якого не сумнівався, чорним по білому в історії хвороби пацієнта записав, що на лобі в того з'явилося третє око. Можна лише собі уявити який це був жах для дідуся й бабусі маленького Тадейчика, в яких він виховувався, бо батько після смерті дружини, матері хлопчика, почав страшно пити й отямився аж перед смертю. Третє око не заважало Тадейові, але вночі на відміну від двох інших не заплющувалося, ніби берегло свого господаря від імовірних несподіванок. Звичайно, на Тадея ходили дивитись як на космічного прибульця, але, мабуть, не це було головним у його розвитку. В трирічному віці він уже читав не гірше, а в окремих випадках і краще за дорослих. Йому було байдуже яка книга потрапляла до рук – казка чи серйозний твір із філософії. Залежно від обсягу, він "ковтав" їх доволі швидко. Але, найголовніше, що не забував прочитаного, а міг переказати близько до тексту. Як зрозумів Віктор Андрійович з історії хвороби, дідусь і бабуся боялися маленького Тадейчика і, здається, мали підстави вважати його поріддям лихого.
Десь за рік-півтора третє око в Тадея безслідно зникло. Все було несподівано – як і тоді, коли воно з'явилося. Вночі прокинувся – а третього ока вже нема, ніби його й не було ніколи на лобі. Тадейчик не відчував жодних незручностей від того, чи було в нього третє око, чи воно безслідно зникло, ніби ці метаморфози відбувалися не з ним, а з кимось іншим. Здавалося, що зі зникненням третього ока змаліли й феноменальні здібності хлопчика, хоча насправді це було не так. Він і далі гарно читав і запам'ятовував прочитане, але від нього вимагали вже більшого. Так, дідусь, сам учитель математики, заповзявся учити онука запам'ятовувати багатозначні числа, але з цієї затії нічого не вийшло.
