Втікачі - Власюк Анатолій

Команда "фас" була дана, і як скажені собаки, почувши запах крові, кидаються на безвольну й беззахисну людину, так і спусковий гачок механізму самознищення запрацював, і невидима куля руйнувала все живе. Здавалося, це незворотній процес, і ніщо вже не здатне тебе врятувати, бо ти сам не хочеш цього.

Напередодні Олі наснився сон, від якого вона з жахом прокинулась і в перші хвилини смерті після життя, бо, власне, сон є життям, а те, що відбувається після нього, — смертю, — Оля все пам'ятала до найменших дрібниць, але з плином часу все стиралося в пам'яті найбезжаліснішим чином, як непотріб, що заважає жити; проте залишилось основне, що давало їй надію на вихід із цього жахливого стану, коли організм відчув на собі дію механізму самознищення. Цей вихід був у тому, що Олі наснилося, ніби вона потрапила до психушки. Це, звичайно, теж був не найкращий вихід, але порівняно зі самознищенням подібна альтернатива видавалася життєстверджуючою. Олі було все одно – чи в рай, чи в пекло, але організм пручався до останнього, і підказка у вигляді чудернацького сну видавалася йому орієнтиром на бурхливому шляху між життям і смертю. Життя у психушці йому, організмові, було кращим, ніж смерть, але тільки тому, що він не міг порівняти непорівнянне, а якби така нагода трапилась, вибрав би смерть. У цьому сні не знайшлося місця Вікторові Андрійовичу, і Оля зрозуміла, що навіть там, у психушці, їй не дано зустрітися з ним; і ще більш байдужим до світу, що її оточував, стало життя-буття дівчини. Дім-тато-пари-дім-тато — замкнене коло, з якого годі вирватись, а згодом випала одна ланка, і вона залишилася віч-на-віч з татом, не виходячи з дому. Він, зайнятий власним напомповуванням організму алкоголем, не відразу помітив у ній переміни, а коли помітив – було вже пізно.

29

Степан Аркадійович утратив інтерес до життя. Відтоді як він прочитав "Ідіота" Достоєвського, минуло два тижні, а він більше не доторкнувся до жодної книжки, лише лежав на ліжку і дивився у стелю. Здається, він уже вивчив там кожну тріщинку, а цікавість до життя не поверталась. Раніше він любив годинами чекати, аби потрапити на прийом до Віктора Андрійовича, і тоді читання було для нього не просто вбивством часу, а необхідністю для самовдосконалення, аби було про що поговорити з Віктором Андрійовичем. Ось ці бесіди, точніше, монологи, бо говорив здебільшого Степан Аркадійович, могли тривати годину-півтори, і Віктор Андрійович був вдячним слухачем, і слухав, власне, не просто з вдячності до хворої людини, яка потребувала твоєї уваги, а тому, що йому справді цікаво було почути те, про що говорив Степан Аркадійович, і Степан Аркадійович це відчував. Тепер у нього не було такого співрозмовника, який би міг годину – та хоча би хвилину! – просто слухати, що він говорить, навіть не вдаючись до розуміння почутого. Степан Аркадійович не мав права у чомусь звинувачувати Віктора Андрійовича, і не робив цього, але замовчав і міг за цілий день не промовити ні до кого жодного слова. Здається, ніхто й не помітив змін у поведінці Степана Аркадійовича, бо кожний був зайнятий власною персоною, яка видавалася центром Всесвіту, а всі інші люди, які плуталися під ногами, не вартували жодної уваги. Думка, яка раніше пульсувала в Степанові Аркадійовичу, перестала битись, бо була від'єднана від живого слова книжки. Це був живий труп, який тихенько помирав, ніби його поступово вимикали від кисню, нашіптуючи на вухо, що так буде краще для нього та й для всіх також. Якби Віктор Андрійович мав, як і раніше, потребу в спілкуванні зі Степаном Аркадійовичем, він би, звичайно, помітив зміни у його поведінці, але лікар увесь час якщо не був у колишньому монастирі, що став спецвідділенням психушки, то думав про нього і про тих, хто там перебував, а на більше в нього не вистачало ні сил, ні можливостей. Інші хворі, звичайно, бачили, що зі Степаном Аркадійовичем коїться щось не те, але вони самі не знали, що з ними коїться, аби зарадити чужому лиху. Санітарам, особливо Павлові, поменшало роботи, хоча й раніше Степан Аркадійович особливо не докучав їм, зайнятий мало не двадцять чотири години читанням книжок. Просто вони не любили дуже "вумних" людей, бо за своє життя, мабуть, не те що жодної книжки не прочитали, а й не подолали до кінця букваря. Степан Аркадійович, як ніколи, був чемним, слухняно вживав пігулки, відсторонено дивлячись на світ, тобто, за їхніми поняттями, належав до категорії ідеальних хворих. Побільше було би таких у закладі, й санітари дійсно відчували би себе апостолами в раю. Сказати, що Степан Аркадійович образився на Віктора Андрійовича – значить, нічого не сказати. Він ніколи не зізнавався собі в цьому, але факт залишався фактом: заради Віктора Андрійовича він і залишався в дурці, хоча міг, мабуть, уже давно існувати за межами закладу. Звичайно, Степан Аркадійович розумів, що Віктор Андрійович не знав про цю його собачу прив'язаність до лікаря, яку сам не міг пояснити, а тому не мав права у чомусь звинувачувати свого кумира, в якого тепер, очевидно, інші інтереси. Степан Аркадійович не смів просто підійти до Віктора Андрійовича й сказати йому, що він не може без нього жити. Щоби передати ось це сокровенне кимось – теж не вбачав жодної можливості. Залишалося тихесенько лежати і вмирати, бо земне існування втратило сенс, і жодна книжка вже не могла повернути Степана Аркадійовича до життя.

Найбільше за Степаном Аркадійовичем побивався чоловік Світлани-міліціянтки. Його ліжко знаходилося поруч, і він мав можливість мало не цілодобово спостерігати за сусідом. Мабуть, флюїди не простого ставлення до Віктора Андрійовича передалися йому від Степана Аркадійовича, хоча, зрештою, ще донедавна він відчував могутній вплив лікаря на себе. Було розуміння, ніби Бог спустився на землю й персонально опікується ним. Він відчував незвичне ставлення Віктора Андрійовича до себе, ніби батько піклувався про свого сина, але взаємне почуття ще не встигло у нього народитися, як Бог в особі Віктора Андрійовича знову відлетів на небо, забувши про свого блудного сина. Втім, цього часу вистачило, аби значна частина страху, яка поселилася в ньому, зникла, і він думав, що це, мабуть, уже назавжди. Так, він перестав боятися свою дружину-міліціянтку і навіть уявляв, як він поводитиметься зі Світланою, якщо вона знову погрожуватиме йому пістолетом. Ба, більше! Він мріяв, що коли вийде із цього закладу, то одразу ж подасть на розлучення. Щоправда, коли приходила Світлана, яку він не хотів бачити, всі його революційні думки ховалися десь дуже глибоко, що годі їх було вишпортати, але він уже знав, що є зовсім не таким, яким був до цього, і завдячував цим насамперед Вікторові Андрійовичу. Мабуть, у їхній палаті він був єдиним чоловіком, який найбільш тверезо дивився на речі. Він ще не знав як, але розумів, що здатний врятувати Степана Аркадійовича, відчував себе своєрідним учнем Віктора Андрійовича. І якщо Віктор Андрійович сам не може чи не хоче це зробити, він повинен усю відповідальність узяти на себе, хоча десь далеко у закутках душі було відчуття, що робить він це не заради Степана Аркадійовича, а насамперед заради себе, рідного, що це йому потрібно більше, ніж самому Степанові Аркадійовичу.

Петро – а чоловіка Світлани-міліціянтки звали саме так – узяв негласне шефство над Степаном Аркадійовичем. Він не хотів цього афішувати, аби його не звинуватили не знати в чому – з усіма сумними наслідками, що з цього можуть випливати, але вперто й методично робив усе можливе й неможливе, аби повернути Степана Аркадійовича до життя. Він розумів, що замінити собою Віктора Андрійовича не зможе, бо відчував, що причина згасання Степана Аркадійовича полягає саме в цьому, але знав, що клин треба вибивати клином. Петро був навіть готовий пожертвувати своїм життям, хоча й не знав, як саме має це зробити, і чи принесе його смерть бажаний результат, аби Степан Аркадійович таки повернувся до життя. Він не знав, навіщо поступає саме так, але інтуїтивно відчував у цьому спасіння власної душі. Зрештою, він помітив, що чим більше думає про Степана Аркадійовича, переймається його долею, тим швидше зцілюється сам, а страх випаровується, залишаючи лише опіки на душі, як нагадування про себе колишнього.

Перша спроба Петра навернути Степана Аркадійовича до життя була невдалою. Побачивши "Ідіота", він заговорив про цей роман, хоча не читав його. Степан Аркадійович мовчки глянув на нього, нічого не сказав, тільки тицьнув йому книжку до рук (мовляв, спочатку прочитай, а потім, можливо, про щось і поговоримо) і відвернувся до стіни. Петро прочитав сторінок двадцять, далі справа не пішла, він щиро сказав про це Степанові Аркадійовичу, той криво усміхнувся (мовляв, слабак, якщо навіть такої книги не зміг осилити) й заплющив очі, вдаючи, що хоче спати. Але Петро був не з тих, які зупиняються на півдорозі. Десь через півгодини, коли Степан Аркадійович розплющив очі, сподіваючись, що надокучливий сусід відчепиться від нього і дасть змогу спокійно померти, Петро зробив другу спробу навернення друга (а всередині своєї душі він уже вважав його своїм другом) до життя.

Якось, коли Петро ще не був у закладі, йому вкарбувалась у пам'ять фраза, сказана одним із героїв телесеріалу, що найбільше і найшвидше люди реагують на твою щирість. Мова йшла, власне, про щирість, а не про її імітацію, бо можна вдавати з себе щиру людину, але тебе швидко розкусять, якщо ти будеш блефувати, намагаючись приховати за показною щирістю, а насправді нещирістю, свої меркантильні інтереси. Герой кінострічки говорив про те, що треба розповісти про найсокровенніше у своєму житті, якщо ти дійсно хочеш добитися прихильності тієї чи іншої людини. Петро вірив телевізійним героям, навіть не замислюючись над тим, що реальне життя відрізняється від того, що відбувається по той бік екрану.

І поки Степан Аркадійович вдавав, що спить, і Петро прекрасно це розумів, ні в чому не звинувачуючи свого друга, він розмірковував, чим же таким сокровенним зі свого життя він міг би поділитися з сусідом. Виходило на те, що можна і треба розповісти про свої стосунки з дружиною Світланою, коли вона, озвіріла, приходила з роботи і під дулом пістолета змушувала його займатися сексом із собою.