Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Втікачі - Власюк Анатолій

Втікачі - Власюк Анатолій

Читаємо онлайн Втікачі - Власюк Анатолій

Вони дивились один на одного добрих довгих п'ять хвилин, і я ніколи в своєму житті не бачив котів, які би втуплювались в одну точку впродовж тривалого часу. Потім Степан Аркадійович махав рукою, і Киця, трохи повагавшись, пішла геть. Так повторювалося кожного дня. Якось Киця не прийшла, але й Степан Аркадійович не підходив до вікна. На моє німе запитання він відповів, що її сьогодні не пустили гуляти. І дійсно, скільки я потім не вдивлявся у вікно, Киці так і не побачив. Зате наступного дня і в усі інші, коли Степан Аркадійович підходив до вікна, незабаром з'являлась і Киця, і все повторювалось. Смішно і незвично було спостерігати за ними, коли Степан Аркадійович гуляв у нашому лікарняному парку, а Киця, мов вірний песик, швидко дріботіла за ним. Коли ж він зупинявся, вона віддано сідала біля його ніг. Час від часу він брав її на руки й носив, мов малу дитину, а Киця лише крутила голівкою туди-сюди. Потім Степан Аркадійович повертався у заклад, а Киця приречено брела додому, щоби завтра знову з'явитися біля лікарні.

Степан Аркадійович був щасливим. Він знав, що восьмого кохання в його житті не буде, а коти, на жаль, живуть не так довго, як би хотілося людині. Коли вмирає останнє кохання – вмирає людина.

25

З того часу як Віктор Андрійович став виконувати обов'язки керівника закладу, минуло зовсім небагато часу, а він уже встиг помітити, що йому подобається бути начальником. Ця начальницька жилка, видно, була йому притаманна давно, але єство лідера, нехай і формального, а не за духом, дрімало глибоко в ньому, так що він і не підозрював цього. Тепер, коли волею долі він став начальником, усе те огидне нутро, в чому він звинувачував Юлю, почало лізти із нього, і якби цей процес тривав трошки довше, всі би побачили, як буквально на очах перероджується Віктор Андрійович і яким огидним він стає. Тепер доктор, уже майже не спілкуючись з хворими, без чого раніше не міг уявити свого життя, лише за інерцією виписував їм ліки і процедури, а потім спихнув усе на старшу медсестру, яка мало тямила в психіатрії, бо була за фахом стоматологом, але після того, як від її маніпуляцій у ротовій порожнині вмер пацієнт, вона сховалась у психіатричній лікарні, відкупившись від родичів померлого і мало не поповнивши контингент закладу. Віктор Андрійович уже майже не думав про Юлю і, не вірячи в Бога, все ж молив Його, аби Юля якнайшвидше не поверталась, а коли почув, що вона лікується в Києві у приватному психіатричному закладі і що все занадто серйозно – зрадів, як мала дитина, і перестав молитися Богу. Він помітив, як змінилося ставлення до нього лікарів, медсестер і санітарів. Ні, з Павлом у нього залишались особливі стосунки, і він знав, що це санітар насправді керує ним, а не він санітаром, але ж інші відразу побачили в ньому начальника – і це йому сподобалося. Навіть Галя-Гертруда затаїла своє кохання глибоко у серці й підкреслено-педантично виконувала свої службові обов'язки. Ба, більше того! Вдома дружина і донька побачили зовсім іншу людину і прийняли правила гри Віктора Андрійовича, коли навіть у власних чотирьох стінах він залишався начальником і до нього треба було мало не записуватися на прийом. Тепер Віктор Андрійович навіть не уявляв, що якийсь тиждень-другий міг жити по-іншому. Якби йому тоді хтось сказав, що начальницьке єство так і попре з нього, він би щиро розсміявся цій людині в очі. Він до того осмілів, що, сумніваючись у поверненні Юлі, зробив перестановку в її кабінеті (чому в її? В своєму кабінеті!), який з жіночо-лінивої кімнатки перетворився на чоловічо-сувору. Знайшлося тут місце портретам Фройда, Ніцше, якими Віктор Андрійович захоплювався ще в студентські роки, але тепер мало що пам'ятав з їхнього надбання. Диванчик, як компрометуюча частина інтер'єру, був винесений до медсестринської кімнати, і дівчата це трактували як турботу нового начальника про себе, хоча диван справді заважав Вікторові Андрійовичу, розслабляв – а треба було думати про стратегічний розвиток закладу. Доктор мав з цього приводу ідеї, які занотовував щодня, а потім хотів у вигляді цілісного документу подати на розгляд вищому начальству. Все, чим жив він до цього часу, видавалося йому дріб'язковим, не вартим уваги. Віктор Андрійович лише шкодував, що витратив багато зусиль на непотрібні речі й з тим більшою насолодою намагався надолужити втрачене.

Виконуючи обов'язки Юлії Володимирівни, точніше, вважаючи себе повноцінним начальником закладу, Віктор Андрійович нарешті допався до хворих, про існування яких знав і декілька разів навіть хотів з ними поспілкуватись, але, по-перше, це не входило до його компетенції, а, по-друге, Юля, прощаючи йому багато що, берегла, тим не менше, як зіницю ока, цих хворих від Віктора Андрійовича, ніби це була Бог знає яка державна таємниця, якої простому смертному краще не знати. Ця особлива категорія хворих знаходилась у старому монастирі неподалік від основних корпусів. Психіатричний заклад, про який мова, розрісся навколо монастиря у п'ятдесятих роках минулого століття. У старий монастир запроторювали безнадійно хворих людей, які змушені були до кінця життя перебувати в ньому – без найменшої надії на визволення. Вердикт лікарів, одного разу винесений їм, не підлягав ні скасуванню, ні перегляду – і саме цим безнадійно хворі відрізнялись від в'язнів, які могли сподіватися на світло в кінці тунелю, хоча часто це було світло від електрички, що мчала їм назустріч. Про старий монастир ходили легенди, в які Віктор Андрійович, будучи атеїстом і матеріалістом, звісно ж, не вірив. Як можна було, наприклад, вірити в те, що вночі монастирем чи спеціальним відділенням психіатричної лікарні, бродить привид монаха, закатованого енкаведистами після Другої світової війни? Умови для перебування безнадійно хворих у колишньому монастирі були жахливими і не для людей зі слабкими нервами (втім, які вже можуть бути нерви у безнадійно хворих?), і Віктор Андрійович у цьому переконався, коли навідався до спеціального відділення.

Його супроводжував колишній пацієнт, а тепер санітар цієї специфічної частини закладу Матвій. На око не можна було визначити, скільки йому років. Складалося враження, що він сидів тут, перебував усе життя, але пружність рухів, молодечий запал в очах ніби заперечували той факт, що так довго не живуть. Матвій був мовчазним, без зайвих думок чолов'ягою, котрий сприйняв як належне, коли Віктор Андрійович сказав йому, що тепер керує закладом замість Юлії Володимирівни. Дякувати Богу, Матвій не витребував від нього жодного папірця, лише уважним поглядом оцінив доктора і прийняв як доконаний факт його начальництво. Матвій відімкнув масивну браму, впустив Віктора Андрійовича і велетенським ключем знову відгородив безнадійно хворих від білого світу. Вікторові Андрійовичу на мить здалося, що він знаходиться на роздоріжжі між раєм і пеклом, і від нього самого залежить, куди він піде, бо вказівників, де, власне, рай, а де пекло, не було. Втім, у старому монастирі все переплелося воєдино: рай відрізнявся від пекла настільки – наскільки пекло відрізнялося від раю, а проза життя була буденнішою, і Віктор Андрійович подумав, що зробив фатальний крок у своєму житті й що Матвій його більше звідси не випустить. Тому те, що побачив Віктор Андрійович, було набагато меншим жахом, ніж той уявний, що вважався йому, коли він подумав, що може дійсно залишитися тут назавжди, і ніхто його не шукатиме, так що Юлине лікування в приватній київській психіатричній клініці можна вважати справжнісіньким раєм порівняно з тим пеклом, в яке він зараз потрапив. Найцікавіше і найстрашніше було те, що Віктор Андрійович навіть не підозрював, що за якихось декілька десятків метрів від його повсякденного місця роботи може бути зовсім інше життя, і це життя має право на існування, так само як і невідомі нам істоти на далекій – на відстані душі! — планеті. Ми можемо лише здогадуватися про їхнє існування, хоча й з великою долею скептицизму й заперечуємо це, розуміючи, що Бог – не любитель дублів. На землі такі ж люди, як ми, оголошуються нами психічно хворими, бо на сьогоднішній день медицина не просунулась далі у розумінні цього явища, і за вироком нетямущих лікарів живі істоти до кінця днів своїх змушені будуть вести рослинне життя. Втім, рослинам набагато краще ведеться, на них падають промінчики ясного сонечка, дощові потоки омивають їх. У келіях-камерах із залізними ґратами – жодного віконечка, і лише лампа на стелі, розносячи тьмяне світло, нагадує, що Божий світ ще існує.

Всього в камерах-келіях було запроторено дванадцять безнадійно хворих людей. Скільки Віктор Андрійович не вдивлявся, він так і не зміг помітити, щоби можна було якимось чином добитися до засуджених навічно. Суцільні ґрати – і жодної щілинки, куди б можна було вставити ключ, аби якось ці ґрати відсунути чи відімкнути. Складалося враження, що безнадійно хворих запроторили туди невідомо як, ніби існував якийсь потаємний хід, через який і вмістили їх у келії-камери. ґрати були занадто щільними, аби через них можливо протиснути людину, навіть найхудішу. Самі келії-камери були розташовані так, що ті, хто знаходився у них, не могли бачити один одного. Дивовижним чином вони не могли й почути один одного, бо акустика монастиря не дозволяла цього. Доводилося лише дивуватися геніальності чи, точніше, злому генію того архітектора, який додумався до цього. Безнадійно хворі фактично залишалися самі на білому світі, лише від одного цього можна було зійти з розуму. Матвій, мабуть, видавався їм Богом і Дияволом в одній личині, і лише цю одну живу істоту вони могли бачити упродовж довгих років свого перебування тут. Причому щоденне бачення Матвія ними тривало якусь хвилину, не більше, коли той раз на добу давав їм банячок з їжею і літрову пляшку води, а вже з цим скарбом вони могли робити, що хотіли: або відразу з'їсти і випити, або розтягнути задоволення на декілька прийомів. Камера-келія була побудована так, що в ній не можна було витягнутися на повний зріст. Ось і доводилося пожиттєвим в'язням упродовж десятиліть напівсидіти-напівлежати тут, думаючи про своє тлінне життя. Втім, думки тут спресувалися в одну точку, а саме життя ніби завмерло, не просуваючись уперед, а інколи й даючи задній хід.

Як не був застрашений Віктор Андрійович побаченим, і всі в'язні-хворі видавалися йому на одне обличчя, але він помітив, що виглядають вони набагато молодшими, ніж мали би бути згідно тих даних, які про них містились у канцелярії закладу.

Відгуки про книгу Втікачі - Власюк Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: