т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
А візок торохтів, зсовуючи з-під мене солому на спину дядькові, що сидів уже на самому краєчку воза, спустивши ноги на голоблі. Сонечко піднялося вже вище, зігнало росу і стало ніби й припікати, зганяючи, як і росу, бадьорість і нагадуючи, що можна б і скоріше їхать.
- А що, чи далеко ще до N? - наважився я натякнути дядькові.
Він, очевидячки, з охотою, ніби тільки цього й чекаючи, зараз же повернувся до мене і з уст, з синіх очей, навіть із рудої, кучерявої бороди його так і полилась на мене привітність та щирість.
- До N?... Хм. Та як вам сказати?... Та верстов, мабуть буде з... десять... А може й усіх дванадцять... Ось минем цей лісок, то, мабуть, буде десять... А то кажуть, що і всіх вісім... А я так думаю, що й восьми не буде... Верстов з шість як буде, то й буде...
Треба пам’ятати, що далина чи близина у селянина залежить від того, чи він ходить, чи він їздить. Як ходить, то неодмінно буде одно місце від другого далі верстов на п’ять, а як їздить, то ближче. Маючи це на увазі, я взяв середній між шістьма і десятьма й вирахував, що до N вісім верст.
- Ну... а як N - хороший город?
- N?
Дядько хльоснув конячинку батогом і всміхнувся.
- Хто його зна... Чи хороший?.. Хм... Господь його святий знає... Город, як город... Ну, що там? Є собор, базар... Та от побачите сами!
«Хм... Трохи невиразно»,- подумав я.
- Ну, театр там бачили? Грають там у театрі? Були коли небудь у театрі?
- Театр?
Дядько хотів одповісти, але кобильчина, певно заслухавшись нашої розмови, взяла та й стала собі злегка помахуючи поскубаним хвостом.
- О! - здивувався дядько, хоча, правду казати, час би йому було вже й звикнуть до цього.- Ти диви! Н-но! Ач!.. Чи не капосна тварюка? А-н-но!
Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав віжками і знов повернувся до мене:
- Театр, кажете? Ні, театру не бачив... Не знаю... Що не знаю, то не скажу... Грають, кажете? Не чув, не чув...
- І про Гаркуна-Задунайського не чули?
- А то ж хто? Сродственик ваш який, чи як?
- Ні... так собі...
Я замовк. Дядько ще посидів трохи боком, привітно всміхаючись очима, і повернувся, нарешті, до кобильчини.
Години через півтори ми в’їжджали в бажаний N.
- А це вже й N,- привітно повернув до мене свою руду бороду дядько.- Ото собор... о... А то пошта... о... А он за тим червоним магазином живуть батюшка отець Софроній... Сильно строгі батюшка,- як побачать...
На цьому слові йому прийшлось змовкнуть, бо ми виїхали на бруковану вулицю.
- Так оце N! - думав я й повертався на всі боки, не вважаючи навіть і на те, що під боком у мене стало колоти від «мостової».
Ми були саме на пляцу. Тут уже я побачив на очі і собор, і базар, і навіть будинок «сильно строгого» о. Софронія. Пляц був порожній, мертвий, тільки з боків його стояли ряди крамниць із чимсь червоним на дверях, зі стільчиком коло входу і з неодмінною калюжею біля кожної, повною черепків, лушпайок та сміття. За крамницями йшли рундучки з насінням, перцем, бубликами; далі - якісь порожні стойки, а ще далі починалася вже вулиця. На заляпанім, обшарпанім будиночку, що стояв під залізним червоним дахом на розі вулиці, висіла вивіска з написом: «И здесь любопытно выпить і закусить Кышліхцы. И розкурка табаку».
Що й там було таки справді «любопытно», про це я ні трохи й не вагався, але що повинні були значить останні слова, то, як я не сушив собі голови, не міг нічого путнього вигадать і вже аж дядько вивів мене з непевности.
- Та то кислиці! - повернувся він до мене, коли я його запитав про «кишліхци».
- Кислиці?
- Нуда! Бо єврей, знаєте... От у нього замість «кислиці» та «кишліхци». По-єврейськи, значить, написано... Кислиці... Нуда, бо там таки є кислиці. Колись, як не було ще монопольки, так після горілки раз-у-раз кислицями закусювали... Н-но! А диви!.. Та куди, куди? Тпрру!
Слухняна конячинка зараз же як прикипіла.
- Що таке? - спитався я.
- Та вам же до «Малоросії»? - зстрибуючи кинув він і почав витягать мого чемодана. Я подивився на «Малоросію». То була друга половина тої «любопитної» пивної. Над дверима рундука, на яких біля клямки чорніла масна пляма від рук, висіла вивіска, що проказувала: «Номера для прыезжающых «Малоросія». Стіни цеї «Малоросії» були облуплені; вікна, що дивились своїми зеленими од часу шибками на вулицю, наганяли якийсь сум і нудьгу. Чого її названо «Малоросією» й що в ній було «малоросійського» - невідомо. Хіба через те, що хазяїном її був єврей і на двадцять хат навкруги не було ні одного «малороса».
Поторгавши за клямку, мій візник напнув плечем і двері з шумом одскочили з защіпки. Перед нами встала дивна картина. Серед чорного, брудного, невеличкого коридорчика в самих різних позах лежало декілька великих і малих єврейчиків. Ноги одного були під самим носом у другого, третій уткнувся четвертому в живіт головою й сягав коліном у спину п’ятому; носи мішалися з пальцями, руки з ногами; брудні подушки, аж блискучі від сала, що назбиралось за немалий, мабуть, час, лежали десь аж біля порога. Повітря... Дядько мій тільки крутнув носом, плюнув і вперше за весь час сердито закричав:
- Ану, ви! Гей... Розляглись... Уставай!
Єврейчики тільки похрапували.
- Е-е-е...- ставляючи додолу чемодан, рішуче протягнув він.- Що я довго з вами тут буду... Уставай! - і таки не жартуючи, штовхнув ногою якусь спину. З-під якоїсь
