т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Дядьку, мені!.. Голубчики!.. Ой, рідні ж! Хоч крихотку!.. Куди?.. Ой, бога ради!.. Не пускай!.. Не давайте йому, він уже взяв!.. Дядьку... А мені!.. Дівчино, мені ж, мені... Ой, пустіть!.. Змилуйтесь...
Біля самої Гликерії, важко сопучи, зупиняється той самий хлопець, що дуже схожий на Василька, і дрижачими руками починає виймати з коробки і пхати в рот сардинки. Руки йому залиті кров’ю,- видко, порізав їх об бляшану коробку; на підборідді теж кров, на коробці кров... Гликерії щось до болю, до муки душить серце; дихати важко од жалю і хочеться скажено, голосно ридати.
- Боже! - чує вона за собою й озирається. Іванові очі горять, на лобі стоїть піт, губи дрижать і сам він, здається, весь дрижить. Вона дивиться на других спільників пікніку й на всіх лицях бачить такий вираз, який буває у людей, що дивляться на велику пожежу. Навіть Соня якось скривилась, напружилась і гостро дивиться у валку.
Іван витирає хусткою лоба й одвертаючись говорить до Гликерії:
- Не можу... Не можу дивитись!.. Я впаду. Така картина... такий жах...
- Що ж робити, Ваню, що ж робити?! - скрикує вона розбитим, сиплим голосом і з мукою хутко нервово дивиться то на валку, то на нього.
- Я ж не знаю. Так жаль. Дивись, той хлопець... Ах, він уже п’є з коробки!
Хлопець, перехиливши високо коробку, одхилив голову назад і жадно смокче з коробки масло, яке змішується з кров’ю й капає йому на сорочку.
- Панове! - раптом чує вона стурбований голос Каті,- буря буде. Дивіться, хмара... додому треба!
Гликерія озирається. Той ріг хмари, що перше тільки ледве стирчав з-за краєвиду, тепер розрісся, розсунувся і чорно, грізно так суне за сонцем, мов бажаючи догнати його й заховати в своїх суворих обіймах. А сонце, злякавшись, сховалось уже - і тіні немає, все сіро: і степ, і шлях, тільки хмара яскраво чорніє на сірому небі.
Але на Гликерію вона не робить ніякого вражіння. Вона мало що добачаючим поглядом тільки обкидає небо і знов повертається до заробітчан. І бачить, що Семен щось кричить і махає порожньою скатеркою, а вони не вірять йому і, ще не пережувавши того, що в роті, товпляться круг нього, просять, молять, зазирають за ноги, нишпорять біля екіпажу. Семен, видко, сердиться й поглядає на Дуньку, яка ще не роздала всього. А лице її якесь чудне, дуже бліде, скривлене й негарне вже. Щось гостро коле в серце Гликерії,- вона догадується, що Дунька плаче; стоїть, роздає, а сама плаче. І хоча Гликерії цього добре не видко, але їй уявляється, як сльози хутко-хутко викочуються з її очей, біжать по щоках і падають на хліб, на сардинки, на балики.
Нема вже нічого і в Дуньки. Видко, що голод тільки роздратовано, але не втишено ні на крихту. Зате несміливости в обличчях нема вже; деякі, певно ті, що випили вина, навіть виявляють щось вороже, злісне, нахабне. Гликерія бачить, як вони ходять, піднімають крихти з-під ніг, дивляться на панів і щось говорять і сміються. Але як негарно, як терпко сміються!
- Я дам їм грошей! - повертається вона до Йвана й зараз же, не слухаючи його, поспішно виймає свій гаманець і нервово висипає собі в руку срібні, мідні й золоті монети.
- Поможіть мені! - кидає вона до Йвана, не повертаючись і розкладаючи на руці гроші. Іван хутко виймає й свій гаманець і, поспішаючи, почина теж для чогось розкладати гроші на руці.
- Слухайте!.. Ей!..- кричить Гликерія до робітників.
Серед передніх зразу стає тихо.
- Ось ми... вам хочемо трохи... грошей. Ідіть сюди!
- Грошей!! - бурею прокочується по валці, і в один мент Гликерія вже нічого не бачить і не чує круг себе, крім довгих брудних рук, важко сопучих лиць, крику й тяжкого запаху поту. Тикаючи у всі боки гроші й щось кажучи до цих темних облич, вона почуває, як хтось наступив їй на ногу й біль проходить їй аж у груди, як чиїсь руки давлять їй пальці, ззаду хтось дуже напирає й гаряче дихає в шию і чути таке сопіння, ніби хтось там котить щось важке-важке. А в ухах аж ляскає від криків:
- Панночко!.. Рідненька!.. Ой, боже ж мій! мені панночко!.. Ану!.. А диви!.. Куди?.. Пусти!.. Панночко!.. Ти вже взяв!.. Золотий!.. Господи!.. Ой, боже ж мій! А мені, а мені!.. Тю!.. Панночко!
Гликерії важко дихати; грошей у неї вже немає, але її все не пускають, напирають, топчуть ноги, простягають руки, хапають їй пальці й не то цілують, на то гризуть їх, лаються, кричать і, здається, всі дихають на неї цим запахом поту, свиток і... горілки. Вона безпомічно, з острахом озирається й хоче покликати Йвана, але бачить з-за брилів і хусток тільки кінчик його капелюха і чує теж такі самі крики:
- Паничу!.. Ой, рятуйте!.. А мені ж... Руб, руб!.. Куди?.. То пополам, пополам... Стій!.. Мені ж, мені!.. Паничу!.. Пане!..
Вона якось вибирається з валки. Гомін стоїть страшенний, невимовний. Гликерія бачить, що вже біля й тих спільників товпляться брилі і хустки, а попереду всіх висока, дужа постать парубка з лицем турка й дикими очима.
А хмара суне і, здається, сідає все нижче та нижче. На шляху здіймається високий стовп пороху і, крутячись, завертаючи в себе соломинки, пір’я, трісочки, біжить по дорозі!..
- Панове! Додому, дощ буде! - кричить Катя.
Але її мало хто слуха.
До Гликерії підходить Іван. Він важко дихає, витирає дрижачою рукою з лиця піт і має вигляд чоловіка, який допомагав на пожежі, ледве вирвався сам з вогню, і тепер тільки з жахом і безнадійністю дивиться на велетенське полум’я, в якому його праця пірнула безслідно, як крапля в
