т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Ти знервувався дуже,- стурбовано дивиться Гликерія на його біле-біле лице, яке від чорних очей, борідки й капелюха здається ще білішим.
- Ні, так... трохи... А тут ще хмариться...- повертається він до почорнілого неба: - зараз грім буде.
- Поїдем додому,- говорить Гликерія, якій від усього цього робиться в грудях якось порожньо, нудно й безнадійно.
Стає темніше й темніше. Хмара рівняється вже з лісом і, ніби замислившись, зупиняється над ним. Робітники починають потроху одбігать до свиток, до клунків. Деякі ще товпляться біля Жені й Саші, деякі сваряться, кричать, лаються. На краєвиді далеко-далеко моргає блискавка.
- Панове! - плачучим, ображеним голосом кричить Катя.- Ну, що ж це справді таке? Я боюсь... Додому...
Раптом, неначе злякавшись, що вони втечуть, звідкись із поля налітає скажений вітер з порохом, з соломою, зриває капелюхи, піднімає догори одіж, гриви коней і злісно накидається на ліс, що грізно, сердито одповідає йому.
Гликерія бачить, що до них біжать робітники з якоюсь темною й сірою одежею в руках і щось гукають заднім. Ті також щось несуть і біжать до Каті, Жені й останніх.
- Дощ буде, панночко! - захакавшись говорить один із передніх, зупиняючись перед Гликерією й Іваном.- Укрийтесь... Ось... що маємо... Свитку, ряденце... Воно не так змочить...
- А ви ж як? - вагається Гликерія, дивлячись то на робітників, то на Івана.
- Е, ми! - з усмішкою маха вільною рукою чоловік.- Дощ змиє, а вітер висушить!.. Ось... накиньте, то воно якось... Беріть, беріть... Карпо, дай паничеві...
Але Гликерія помічає, що Йван якось одсовується, ніяково дякує й кидає на неї погляди.
«Нужа!» - пролітає в неї думка і знов щось здавлює глотку.
- Ні-ні, спасибі! - поспішно говорить вона.- Ми й так. У нас є зонтики... Ми встигнемо ще втекти... Спасибі, спасибі... Укривайтесь сами, вам теж треба... А ми так... Іван, поїдемо!
Їй здається, що робітники догадуються, чого вони одмовляються, і їй стає ніяково - і жаль їх, і соромно-соромно. Але вона хутко біжить до брички, вилізає й хапа в руки віжки, Іван теж вистрибує за нею. Гликерія озирається й бачить, що другі екіпажі вже рушили й повертають чогось до лісу, а на тому місці стоять заробітчани з одіжжю в руках і, очевидячки, балакають між собою.
- Прощайте! - повертаючи коней до лісу, кидає Гликерія до робітників.
- Щасливо... Прощавайте... Спасибі вам... Хай вам... од бога... Спасителі наші...- чується від них, але Гликерії чогось вчувається серед цих подяк не то докір якийсь, не то образа...
- Ех, свинство! - бурчить якось злісно Йван.
Гликерія б’є віжками коней і екіпаж легко, нечутно котиться до лісу. Вітер дме їм у спину, рве капелюхи, які вони мусять придержувати руками; ліс шумить і з погрозою хитає їм назустріч настовбурченим віттям, мов остерігаючи їх.
У лісі не так віє вітер, але темніше, більше шуму й страшніше. Під високими, густими дубами стоять уже передні екіпажі, а з-під них чується жіночий і чоловічий сміх, гомін, крики.
Гликерія вибирає густий дуб і зупиняється.
- І ми під бричку? - питає вона у Йвана.
- А як коні злякаються й понесуть?
- Семен!! - кричить вона.- Семен!!
Десь глухо обзивається Семен і не дуже то хутко чорніє його постать серед дерев.
- Сюди, сюди!.. Та скоріше!.. Держи коней, бо ми заліземо під бричку.
Семен у своєму чекмені уже тут. Він бере коней за поводдя і мовчки (видно, незадоволено) застигає біля них. Гликерія поспішно, нервово бере з брички килим, який був на сидінні, свою кофту, зонтик, пальто й подає Іванові, який уже сидить під бричкою. Умощуються.
- Цілі барикади,- тихо говорить Іван, виставляючи поперед себе зонтик. Гликерія мовчить і слухає. Десь над ними вгорі щось гуркотить і їй здається, що вона сидить під мостом, а над головою в неї по дошках мосту котяться великі, важкі вози. Сидіти трохи незручно, тісно, але зате як гарно, як затишно. Вона чує, як Іванова рука ніжно, тихо обніма її за стан, злегка притулює до себе й замирає.
- Хороша моя...- чується ласкавий, милий, ледве чутний голос і рука на стані щільніше пригорта її до свого теплого, любого тіла.
- Тобі не холодно?..- питає вона, щоб сказати щонебудь, і голос у неї виходить теж ласкавий і м’який. Іван сміється, потім бере її руку, підносить до губ і застигає. А губи йому такі гарячі, що Гликерії аж холодно-солодко якось замирає у грудях і стає чогось страшно.
«Рррап-рак-рак-рак!»...- раптом тріщить над головою.
«Вву-у!.. фрр.. фі-і-і!» - лютує щось круг них у вітах, на землі, за бричкою.
- Як гарно! - шепоче Гликерія, стискаючи Іванову руку, потім трохи мовчить і ще тихше питається:
- Ти не сердишся?.. Я така дурна, божевільна...
Іван знов тихо цілує руку й Гликерії здається, що від його гарячих губ і м’яких вусів через руку проходить до неї в серце щось мирне, спокійне, ніжне. Воно розходиться там, гріє груди і так солодко стоїть по всій істоті.
- Тпру!.. Стій... Бодай ти каменем стала!..- чується Семенів голос, а за ним:
- Вжжж... Фрр... ру-у у!»..
Над головою щось із страшенним тріском лускає й розкочується по небі, мов хто покотив великі гирі по мосту. Гликерія й Іван аж здригуються й притулюються ще щільніше одне до одного. Потім стихає й чути, як по лісі проходить якийсь масивний, поважний, рівний шум.
- Дощ...- шепоче Гликерія.- Змочить нас...
- «Вітер висушить»...- заспокоює Іван словами робітника й замовкає.
«А в тих нема бричок»,- думається Гликерії, але жалю в грудях нема вже, тільки стає якось ніяково й важко, як у чоловіка, котрий десь або набрехав багато, або вкрав щось і щасливо утік звідти.
- Філософія...- іронічно й трохи сумно говорить Іван.- Що можуть сказати тут Канти, Лейбніци, Гегелі для цих людей... Яка тут філософія, коли тебе пече сонце, мочить дощ, мучить голод, кривдять люди... Яка тут, спитатись, може бути філософія, коли твоє життя складається з одних неприємних переживань?.. Який тут може бути категоричний імператив, абсолют, коли в тебе категорично вимагає черево їсти?... Філософія життя, філософія моралі,
