т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- N...., знаєтє, такоє болото, гдє лішній... как би вам сказать, лішній голос в етом концертє, е... е... слишен сєйчас же... Д-да?
Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все таки мало з’ясована.
- Так! - одповів я.- Но... как же всьо-такі.... только что прієхал, нігдє нє бил, нікого нє знаю....
- О, ето пустякі! - заспокоїв він мене.- Абсолютно достаточно, єслі ви меня спросілі у Лейзера... Я к вашім услугам і душой, і тєлом... і.... і всєм тєлом своїм.
І знов чогось зареготався. Проти волі задивившись на його великі, жовті зуби, я переніс погляд на лице і став роздивлятись його. Воно було кругле, скрізь виголене і страшенно червоне; здавалось, добродій Гаркун, колись дуже чогось розсердившись, почервонів та такі застиг навіки червоний. Над виголеною верхньою губою стримів гострий, орлиний ніс і разом з великими, круглими й безцвітними очима нагадував якусь птицю.
- Ну-с! - умить повернувся він до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а діло ділом.- Какже думаєтє здєсь устроїться? Ви... надолго сюда?.. Да постойте: що ж це я, ви ж малорос, українець?
Я з цим згодився.
- Ах, щоб же нас! Так будем же розмовляти по своєму!..
Я й на це пристав. Він зрадів, ніби найшов те, що давно вже шукав і почав засипати мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипіла в нас чи то пак у нього. Говорив він з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом «абсолютно» і весь час мав вигляд людини, що на своїх плечах носить таку вагу обов’язків, яку не кожний витримати може.
- Ви візьміть хоч би таке,- говорив він із запалом.- Єсть у вас репертуар п’єс, п’єс передових; так сказать е... е... з... ну, з направлєнієм... Ви їх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е... е... з ними общество. І не можна!.. Абсолютно не можна!!
Він розставив руки, і визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на нього, закліпав очима й не знав, що йому на це сказати.
- А через що? - вмить одкинувся він назад, очевидячки зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю.- Через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ди-фе-рентизм! Он що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!!!
Він смаковито вимовив це слово, подивився на мене і знов заговорив:
- Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий «презрений метал»? Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав у кишеню): нехай мені дають мільйони, розумієте: мі-льй-о-ни! щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: «Господа! Ви мене нє знаєтє! Ви нє знаєтє Гаркуна-Задунайского»! І більш нічого! (Певно, він гадав, що мільйони йому будуть давать великороси, бо по-їхньому й одповів так гордо). Сцена - це абсолютно все. Гроші...
Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорити про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.
- Знаєте що! - скрикнув він умить з великою щирістю й одвертістю,- вступайте до мене... до нас у товариство! Га?
Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.
- Будемо грать, служить е... е... іскуству... е... е...
- Дуже дякую,- пробурмотів я,- але я якраз тепер маю роботу, я повинен...
- Ет! Плюньте ви на неї,- перебив він мене.- Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е... е.... б’ється, публіка, аплодисменти... А тут ще музика... тром-тром-тром!
Хоча картина справді була досить кольоритна, але я ще хотів подумать.
- І, главноє, дивіться: - він навіть устав і, широко розіп’явши ноги, став загинать пальці, до речі сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні.- Ви тільки будете грать! Тільки! Це - раз!
Він загнув мизинець і подивився на нього.
- Далі: ви не знаєте ніякого реквізиту. Абсолютно! Це - два.
Біля мизинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.
- О... Реквізиту ніякого... То вже моя нещасна доля така!- гірко всміхнувся він,- що я повинен і за реквізитом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і... Ви не знаєте як це все... тяжко! І ви думаєте, на багато більше я маю від інших артистів? На багато? Ех!
Він махнув рукою з загнутим мизинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.
- Грали ми в одному городі,- задумливо й дивлячись кудись у куток, заговорив він тихо і трагічно.- Збор... 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали... Ну, як вам сказать?.. Грали всі... нічого. Я знаєте, підібрав тоді трупку - первий сорт. Вона тепер зо мною тут... У мене вже е..... е... абсолютно око на це ...«мєткоє». Подививсь, обдививсь,- раз, два, сказав слово, два: ступай вправо, ступай вліво. Абсолютно!.. Д-да! Підібралась трупка античная, просто зігрались усі... Іде п’єса. Вірите? У Кропивницького рідко так ішла (як ще йшла так колинебудь)! Це - не хвастаючись. Абсолютно! Побачите!.. Публіка аж переривається: Гаркуна, Гаркуна, Задунайського!!! Аж театр от так... (Він похитавсь усім тілом вправо і вліво). Що ж ви думаєте? Трупа вся... недовольна! Розумієте: не-до-воль-на! А чого? Визивають мене, а не їх! Та при чому я тут? Абсолютно при чому? Треба грать і будуть визивать. Не партач! А то просто стидно дивиться на них, партачать абсолютно, як е...... е... лошаді... Якби не я... провал би абсолютний... Вивіз усе таки... зате ж... Ех! Ні, знаєте, гірко! Гірко й боляче! Душу надриваєш, абсолютно на одних своїх плечах вивозиш усю трупу і... Ех!
Він знов махнув рукою й картинно замислився. Ніс його виразно красувався на бруднім фоні стіни, очі мутно дивились кудись під стілець, чумарка розхрісталась і звідтіль цікаво виглядала брудна ситцьова сорочка. У хаті затихло, тільки за стіною якийсь потомок суворих євреїв на патретах жалібно й
