Джури і підводний човен - Рутківський Володимир
Проте, угледівши небачене страховисько, заклякли так, що їх якусь хвилину можна було брати голими руками.
— Не затримуйтесь! — лунав звіддалік голос Швайки. — Вперед, на стіни!
— Давай, Демку! — підштовхнув Манюню Чорторий. — Жени на стіни, а ми їх тут притримаємо.
— Молодці! — вигукнув Грицик, що на мить виринув біля них. У його правій руці виблискувала шабля, а в лівій — ніж. — Бігом, Демку, на стіну і тисни їх ліворуч! А ми з Пилипом вдаримо справа. Тільки ж реви дужче, а то харчиш, наче три дні не їв!
І Демко показав, на що він здатен. Турки, що стояли на стіні, озирнулися на нечуване в цих місцях ревисько.
— Рятуйте! — не втримався один з них. І було від чого — просто на нього дерлася якась почвара велетенського зросту — допіру як учорашній людиноведмідь. Але ще жахітливіша, бо на її плечах хижо вишкірялися аж три голови.
Вибравшись на стіну, почвара важко рушила уподовж стіни. Її величезна кована довбня зі свистом розтинала повітря, і при кожному замасі зі стіни валилося кілька захисників. У протилежний від Демка бік тисли на турків Грицик зі Швайкою. Вправно і затято рубався Пилип, проте ще вправніше бився молодий характерник. Його ноги миготіли в повітрі так само невпинно, як і шабля з кинджалом; його не лякала навіть найбільша юрба, бо схопитися врукопаш на стіні можна було тільки одному-двом, а решта мусила чекати своєї черги. Проте Грицик не давав такої можливості: не встигав турок упасти на землю, як Грицик блискавично виринав з-під нього і діставав уже наступного. Тож тим, що йшли слідом, залишалося хіба прикривати його зі спини.
А от козакам, які нападали зі степу, доводилося значно важче. Уже кілька десятків тіл непорушно застигли під стіною. Сам князь Глинський сидів на землі і скреготав зубами від болю та безсилля: хвилину тому турки вдруге відкинули його разом з драбиною від стіни.
Скидалося на те, що раптовий напад не вдався. Коли староста черкаський разом із сотнями козаків уперше кинувся на приступ, ні в кого не виникало сумніву, що хтось із них таки вихопиться на стіну і за ним негайно посунуть інші. Проте сонце піднялося вже досить високо, а на стінах не було ще жодного козака. І, мабуть, не скоро ще буде. Якщо буде взагалі. Тож доведеться або повертатися до плавнів, або переходити до тривалої облоги. А це було вкрай небезпечно. Будь-якої миті до Очакова могла надійти допомога. І тоді вже козакам довелося б непереливки.
Тривожився Глинський і за Швайку: чи зможе той вистояти проти військового корабля?
Коли дихання від важкого падіння відновилося, староста черкаський дістався до найближчого коня, із зусиллям видерся на нього і від’їхав трохи далі, аби одним поглядом охопити картину бойовиська.
Картина була невтішна.
Ліворуч вів на приступ своїх хлопців Вирвизуб, справа так само затято дерлися на стіни козаки Колотнечі. Проте стіни лишалися неприступні, і з них скалилися турки. Особливо старався той, що відштовхнув від стіни драбину з Глинським. Він то пронизливо свистів, то погрожував нападникам своєю кривою шаблею, то тицяв у них трьома, складеними в сороміцьку фігуру, пальцями.
Глинський аж зубами заскреготів з безсилої люті.
— Князю, — враз почув він за спиною. — Он поглянь туди, ліворуч. Чи то не Демко наш?
Атож, здається, то був він. Якимось дивом триголова почвара вибралася на стіну з внутрішнього боку і, розмахуючи довбнею, сунула уподовж неї. А ще хтось, невидимий звідсіля, змітав турків з іншого боку від Демка.
— Несіть туди драбини! — вигукнув князь найближчим драбам і показав на Демка. Ледве встигли вони притулити до мурів драбину, як він гукнув:
— За мною! — і втретє подерся на стіну.
А коли він опинився на ній, звідкілясь збоку до нього долинуло Швайчине:
— Униз стрибай, князю, а ми їх тут посунемо!
Глинський озирнувся. Атож, на стіні могли обійтися й без нього. По один бік, люто махаючи довбнею, від нього віддалявся Демко. По інший — якийсь козак так вправно розмахував шаблею та ножем, що не те, щоб відбитися, а й стежити за ними було важко. Поруч з ним затято рубався Швайка. А от унизу… Внизу, у фортечному дворі, рубалися козаки з човнів. Їм доводилося несолодко, бо турків з татарами збіглося набагато більше.
Глинський швидко озирнувся. Поруч з ним стояло вже десятків зо два козаків. Ще кілька піднімалося на стіни.
— За мною! — вигукнув Глинський і плигонув згори у юрмище. Не втримався на ногах і впав. Тут же перед його обличчям з’явилися турецькі шаровари.
Не піднімаючи голови, Глинський заніс шаблю над собою, а лівою рукою так затопив нападникові в живіт, що той зігнувся удвоє. Стрибок, удар — і все було закінчено. Озирнувся — поруч з ним рубався Колотнеча, за ним ще трійко козаків. І ще…
Захоплені зненацька, захисники фортеці спочатку відсахнулися до будівель. Проте за хвилину вони отямилися. То тут, то там спалахували жорстокі сутички. І попри те, що козаків у дворі з кожною хвилиною усе більшало, Глинський не був переконаний у перемозі…
Ні, треба на щось зважитись.
Князь швидким поглядом обвів бойовисько. Нараз завважив, як з-за приземкуватої будівлі вихопився чималий гурт яничарів. Між ними впадав у очі дебелий турок з білосніжною чалмою. Судячи з того, як його слухалися, він був не з останніх в Очакові.
— Хлопці, до мене! — гукнув Глинський. І коли до нього пробилося з півсотні козаків, князь кінчиком шаблі показав на білосніжного татарина. — Ану, товариство, дізнаймося, що то за один!
Козацький клин врізався у натовп яничарів. Проте ті опиралися люто. І лише тоді, коли зі стіни на них зістрибнув Грицик, опір послабшав. Грицик перший прорубався до дебелого турка і замахнувся, вдаючи, що вдарить його згори. Турок підняв шаблю над головою, проте вістря Грицикової шаблі якимось дивом уже торкнулося горлянки турка. Той відсахнувся і, зашпортнувшись об тіло одного з своїх захисників, вкрився ногами.
— Здаюся! — вереснув він.
— Ет, голубе, і де ж ти був раніше? — весело поцікавився Грицик і крикнув Глинському: — Він твій, князю! Можеш патрати його, як хочеш…
За хвилю він рубався вже в іншому кутку фортечного двору.
Глинський схилився над турком і наказав:
— Ану, підводься!
— Ні! — вигукнув дебелий. — Не рубай, я викуп дам! Тринадцять тисяч алтинів! Я Ібрагім-бек, комендант фортеці!
— От саме ти мені й потрібен, — сказав Глинський. — А я — староста черкаський.
— Я чував багато про тебе, шановний, — улеслива посмішка промайнула на сполотнілому лиці Ібрагім-бека. — Про твою мужність ходять легенди…
— Про це погомонимо пізніше, — урвав його Глинський. — А поки що звели своїм здаватися. Мені зайва кров не потрібна. Тому, хто здасться, я обіцяю життя і повернення додому.
— Слухаюся і підкоряюся, — комендант схилився перед Глинським, наче то був султан, і тремтячим голосом заволав: — Правовірні, слухайте мій наказ, здавайтеся! За це киняз уруський обіцяє вам життя і повернення додому!
На нього озирнулися. Його впізнали, його голос почули. Найближчі захисники фортеці один по одному кидали шаблі і з незалежним виглядом складали руки на грудях. Вони усе ще мали певність, що за їхньою спиною стоїть могутня Порта, яка витягне їх з будь-якої халепи.
А Глинський вів коменданта далі. І там, де вони проходили, гамір битви стихав.
Під вечір останній спротив було подолано.
ГРИЦИКОВА СВАВОЛЯ
В Очакові святкували перемогу. Одних лише вбитих захисників фортеці було за три сотні. Козаки втратили вчетверо менше. А ще було звільнено понад тисячу невільників, що зводили фортечні мури. Чимало з них попросилися в козацькі лави. Усюди лунали радісні вигуки, невільники шукали земляків, а переможці славили найкращих.
— А князь наш, князь! — у захваті торохтів якийсь канівський колишньому кропивнянському старості Грабенчуку. — Його стільки разів скидали з драбини, а він все ж таки перший видерся на стіни! Га, як тобі це?
— Та ніяк, — відповів Грабенчук і почухав заднє місце. — Першого разу ми з ним на тій драбині разом їхали верхи.
Ще більше балакали про Демка Манюню та Грицика.
— Я ганяюся за турком навколо мазанки, — збуджено шепелявив Ротько Беззубий. — А він такий прудкий, що тільки й бачу, як його п’яти миготять то за одним рогом, то за іншим. Та раптом чую такий крик, що аж вуха заклало. Вилітаю з-за рогу — і ледь мені шабля з рук не випала. Суне на нас із моїм турком щось несусвітенне, триголове, і довбнею розмахує так, що аж повітря шкварчить… Слава Богу, бачив я нашого Демка й раніше, але все одно зашпори у п’яти зайшли. То що тоді казати про бідного турка? Одне слово — триголовий!
Так це ім’я й причепилося до Демка. Відтоді ніхто не називав його ні Дурною Силою, ні Манюнею. А ще довго мовилося про великого лицаря Демка Триголового, який самотужки міг розметати ціле військо.
Але Демко про це ще нічого не знав, тому й не задавався. Він лише ніяково усміхався й бубонів:
— Та я… Це все Телесик придумав. А я що… я тільки довбнею махав та й годі.
Не менше розмов точилося і про Грицика. Ті, хто бачив його в битві, присягалися, що в нього в бою виростали додаткові руки й ноги.
— Наче біс якийсь вселився у хлопця, — ділився своїми враженнями Володко Кривопичко. — Ото коли Швайка загадав нам бігти на стіну, то, думаєте, Грицик його одразу послухався? Ага! Він спочатку крутонув у той бік, де турків з двадцятеро саме вирішували, на кого б їм напасти…
— І добре зробив, — перебив його один з черкаських. — Бо якби Грицик пробіг повз них, вони подума ли б, ніби він їх злякався. І рвонули б за ним на стіну.
— Та зачекай! — нетерпеливився Володко. — То він просто бурею на них налетів, і що правою рукою махне — один падає, що лівою — другий. А ще ж він ногами як видриґував! Не Грицик, а справжній вітряк, та й годі! Я не встигав навіть розгледіти, де його рука, а де нога. А турки, видно, були не з лякливих, бо один одного відштовхують, хочуть першими в нього ножаку встромити. Але супроти одного одразу двадцять не стануть, то вони пробиваються поодинці. А Грицикові того й треба. Тож якби перед ним стояло й тридцятеро, він усе одно накинувся б на них!
— А на стінах він пішов навіть не на тридцять, а одразу на всіх! — докинув перев’язаний по самі очі козарлюга. — І турки нічого не могли вдіяти, бо лише заважали одне одному.
