Джури і підводний човен - Рутківський Володимир
Козаки втупилися поглядом у темні перехрестя щогл, між якими завис тоненький серпик місяця. Щонайбільше за півгодини облавки ворожого корабля вивищаться над ними до хмар, Грицик знову закигиче чайкою — і це стане сигналом закидати драбини на корабель.
Ось уже близько. Ще трохи…
Проте що це? На кораблі не спали. Низько над морем котилися різкі, уривчасті слова команд, чулося м’яке гупання десятків босих ніг. А тоді до неба поповзло щось примарне.
— Трясця їхній матері! — пошепки вилаявся Ротько. — То вони вітрило полагодили і зараз піднімають.
— Ну, то й що, — тихо заперечив хтось із веслярів. — Піднімуть і ляжуть спати.
— Аби ж то, — відказав Ротько. — Спати вони ляжуть, тільки вітрило не спатиме…
І справді, полотнище гучно ляснуло під вітром раз, другий — і корабель повільно зрушив з місця.
Грицик застиг, мов уражений громом. Він навіть не завважив, як човни знову збилися навколо нього.
— От тобі й наздогнали, — сказав хтось. — Доведеться повертатись.
— Тільки не це! — вихопилося у Грицика. — Ви як собі хочете, а мені дорога туди…
Він махнув рукою услід галері і промовив:
— Або я наздожену її і визволю хлопців, або гріш мені ціна.
— Я з тобою, — відказав Санько.
— І я, і я, — полетіло між козаками.
— Дякую, друзі, — зворушеним голосом відказав Грицик. — То я пропоную таке. Хто хоче далі гнатися за турками, хай пересаджується у мій човен, а хто не хоче — нехай вертає назад.
Проте ніхто не ворухнувся. Натомість з сусіднього човна почулося:
— Не заводься, Грицьку. Не ти один такий хоробрий.
— Еге ж, — підтримали його з сусіднього човна, — не тобі одному кортить поганятися за турками. Краще теж звели ставити вітрила.
За якусь хвилину невеличкі полотнища стріпнулися над морем і човни рвонули вперед. Проте за кілька хвилин Ротько, що перебрався на ніс і пильно вдивлявся в імлу, сказав:
— Треба йти повільніше. Бачите, галера наче побільшала.
Атож, ворожий корабель знову виріс у розмірах. Довелося опустити вітрила і взятися за весла.
Тим часом хвиля меншала, накочувалася все повільніше і м’якше, доки, зрештою, цілком щезла. Тепер човни не пливли, а ніби ковзали по безмежній водяній гладіні. Лише місячний серпик стелив на ній ледь помітну навскісну доріжку, на іншому краю якої вгадувалися вітрила турецької галери.
— Тепер, мабуть, вона зупиниться аж у Синопі, — сказав Ротько.
— Як ти знаєш? — запитали з найближчого човна.
— Бо вони завжди там зупиняються. Це найближчий до наших берегів турецький порт.
— І скільки туди пливти?
— Та як тобі сказати… Коли так, як оце зараз, то ночі зо дві буде.
— Ого, — сказав один з козаків. — Це що, треба весь час сидіти? А в мене, хлопці, уже й зараз заболіло те місце, на якому я оце сидю.
— Потерпиш, — гигикнули з іншого човна. — А, знаєте, молодець наш Санько, що загадав на кожен човен принести барило з водою і трохи їдла.
— Ага, він начебто знав, що так буде.
— Звісно ж, знав. Бо характерник.
Санько відчув, як йому запашіли щоки. Добре, що при такому місяці цього не видно.
Ішли щільно, аби мати один одного на оці. Стиха, щоб не заснути, перекидалися словами. А за якийсь час стало помітно, що один з човнів хоча й повільно, проте відстає від інших.
— Ви що, заснули там? — стиха погукав Ротько. — Хочете самі серед моря лишитися?
— Та тут щось ніби причепилося до нас і не пускає, — почувся стривожений голос Чортория. — О, якийсь мотузок за кормою…
— Ану, тягни за нього, та й подивимося, що там таке! — звелів Грицик.
— Я вже здогадуюся, що ми витягнемо, — зітхнув Санько.
За кілька хвилин усі побачили оглядову діжечку підводного човна, що ледь виглядала з води.
— Слухай, Марку, — докірливо почав Грицик. — Я ж тобі загадував відв’язати його…
— То я й відв’язав, — розгублено відказав Чорторий. — Оцими ось руками…
— Отже, його знову хтось прив’язав, — здогадався Грицик. — Стривай, а чи не нашого бісеняти ця робота? Гей, Івасику, ти мене чуєш?
— Чую… — глухо пролунало з глибини човна. Стукнула ляда і над діжею з’явилася розкуйовджена Івасикова голова.
— Уже припливли? — сонним голосом запитав він. — А де ж галера?
— Яка галера? — вибухнув гнівом Грицик. — Я тебе що — просив пливти за нами?
— Ні, — чесно визнав Телесик. — Але ми з Масаром подумали…
— То ти що, й Масара з собою взяв?
— Ні, він сам напросився. Ми з ним подумали, що підводний човен може ще знадобитися. Коли ти захочеш побалакати з Хасаном, або щось йому передати. От ми й прив’язалися.
Один по одному козаки заходилися чухати потилиці. Якось воно негоже брати з собою дітей в таку непевну мандрівку.
— То що тепер робитимемо? — запитав Чорторий.
— Як що… — буркнув Грицик. — Відв’яжемо їх, і нехай повертаються додому самі.
— Ми не повернемось, — відказав Івасик. — Відв’яжете — усе одно попливемо слідом.
— Та куди ж ти попливеш, горенько моє! — вдарив об поли Грицик. — Ну гаразд, перебирайтеся до нас, нема чого вам бовтатися, як горошинам у бичачому міхурі.
— Ні, — відмовився Івасик. — Ми переберемося, а ви відріжете мотузок. А Марко ж у нього стільки праці вклав!
— То правда, — подав голос Чорторий. — Слухай, Грицю, може, нехай цей човен і далі пливе з нами? Бо ми хоч і відстаємо через нього, проте не так, аби зовсім загубитися…
Грицик подумав і розвів руками.
— Ну що з вами вдієш? — сказав він. — Тільки ж дивіться, розшукувати вас посеред моря не будемо.
Оскільки галера за час розмови щезла з овиду, довелося підняти вітрила. Незабаром з’ясувалося, що Чорторий мав рацію: його чайка хоча й відставала, проте не настільки, аби від неї відв’язувати підводного човна.
Тим часом густа хмара закрила місяць, і одразу стемніло. Галера, яка й так ледь виднілася, зникла з очей.
— Щоб нам не розминутися з нею, — забідкався Кривопичко.
— Не бійся, — заспокоїв його Ротько. — Ще не було такого, щоб колись та не світало. А як розвидниться, ми знову її побачимо.
Незабаром крайнебо почало рожевіти, а потім вкрилося кучугурами рідких червонястих хмар. Невдовзі на самісінькому обрії козаки угледіли вже знайоме вітрило. Море зітхнуло й покрилося хвилями. Звідкілясь налетів вітерець і вітрила радо стрепенулися.
Ротько кинув весла і натомлено потягся.
— Лягайте, хлопці, та поспіть, — порадив він товариству. — Тепер човни самі попливуть, куди треба.
Козаки пливли цілий день. Сонце пекло щосили, проте дивна річ — ніхто не відчував спеки, бо від води тягло приємною прохолодою. Та й вітер був не такий, як на березі — колючий і сухий, а навпаки — вологий і м’який. А ще можна було час від часу перегнутися за облавок і бризнути на голову пригорщу води. Плавба здалася майже мандрівкою-раєм.
Давно козаки так не розкошували в неробстві. Лежи собі скільки хочеш і як хочеш. Можеш ноги виставити за облавок, можеш згорнутися вужиком і спати. А можна й баляндрасити про різні цікаві та веселі речі. От тільки кепсько, що води не можна напитися від пуза.
Тим часом сонце повільно скочувалося до заходу і на море знову налягла ніч. Позіхаючи, козаки заходилися вмощуватись, хто де вибрав. Проте спали вони недовго. Зненацька чийсь сполошений вигук підкинув їх на ноги.
— Що таке? — запитав Грицик. — Хто тут зчинив ґвалт?
— Це я, — почувся винуватий голос Кривопичка. — Ти б теж не втримався, якби воно бризнуло на тебе, а тоді ледь не буцнуло лобом…
— Хто буцнув?
— Та риби ж оці здоровецькі, хто ж іще. Які зверху плавають.
— Дельфіни, — підказав Ротько.
— Не знаю, як вони звуться, проте спросоння хто завгодно закричав би…
Потім знову почало сіріти, а вони все пливли. І все ж плавба добігала кінця. По обіді козаки відчули, що вітер пахне якось інакше — не солоною вільгістю, а ніби полином потягло від нього.
— Берег, чи що? — здогадався Кривопичко.
Так, це був берег. Спочатку на крайнебі ніби хтось провів чорну риску, а потім над ним піднялося щось схоже на хмари застиглої куряви. І зрештою, завиднілися скелясті береги.
Усі завмерли, вдивляючись у них. Ось вона, земля непереможної Порти! Ой, небагато людей підпливали до неї з власної волі…
По обіді турецький корабель почав брати ліворуч. А коли сонце торкнулося нижнім краєм води, береги з’явилися уже з обох боків. На них то тут, то там спалахували вогні.
— Синоп, — сказав Ротько. — Сюди повертаються всі турки, що плавають по Чорному морю.
— Скласти щогли, — звелів Грицик. — Далі підемо на веслах.
Веслярі неспішно загрібали воду. На небі знову з’явився місячний серпик. Він освітив тьмяним світлом галеру, на якій уже не було вітрил.
— Зараз турки мають зійти на берег, — сказав Ротько. — Спочатку сходить великий начальник, за ним менші, а тоді вже всі інші. А на галері залишається якась сотня і наглядачі.
— Це добре, — сказав Грицик. — Нам легше буде. Ану, Телесику, давай сюди свого човна!
ЗМІНА ВАРТОВИХ
Управитель Синопських земель Нізарбек над усе полюбляв після спечного дня поніжитися на своїй улюбленій яхті. Яхту цю він перекупив у одного відставного капудана-паші, а той, у свою чергу, захопив її під час пограбування Венеції.
От і сьогодні, коли сонце розпекло повітря так, що те вливалося в горлянки розплавленою смолою, Нізарбек велів осідлати білогрудого красеня і в супроводі пишного почету рушив з палацу до воріт, що відділяли місто від причалів.
Управитель погойдувався в зручному, глибокому сідлі і знічев’я розглядав схилені голови зустрічних. У животі управителя час від часу буркотіло, ніздрі намагалися вловити запах вишуканих страв та ласощів, що їх слуги щойно пронесли до яхти. Влітку Нізарбек намагався вдень їсти якомога менше, аби відчути справжню насолоду від вечері на свіжому чорноморському повітрі.
Над головою промайнула тінь від воріт, поштиво схилився старший охоронець, — і в Нізарбекове обличчя повіяло вільгістю.
Широка, вимощена тесаним камінням дорога вела до причалу для торговельних і військових суден. Зазвичай Нізарбек любив запрошувати на яхту їхніх капуданів, бо то були люди бувалі і розповідали вони про такі неймовірні речі, які не піддаються жодній уяві.
Проте сьогодні військовий причал був порожній. Нізарбек мигцем поглянув на нього і повернув праворуч, до невисоких берегових скель, між якими ховався від зайвих очей особистий причал управителя. А от і вона, його улюблениця, — вигиниста, крутобока, з дивними квітами на різьблених облавках і позолоченим погруддям Змія на носі, з затишною каютою, де так приємно лоскоче спітніле тіло прохолодний морський вітерець…
Носії підбігли до нього, аби допомогти зійти з коня і на ношах перенести свого повелителя на улюблену яхту.
