Джури і підводний човен - Рутківський Володимир

Проте стріл не було — вони лишилися на тому боці моря. А час не чекав. За якісь півгодини має розвиднітись, вартові з синопських мурів побачать, що коїться у них на пристані, і тоді козакам доведеться непереливки.

Грицик повів очима в пошуках Санька — може, той щось підкаже?

Проте Санька не було ніде. Що ж, доведеться, мабуть, самому кидатися на яничарську юрбу. Грицик видихнув, як перед стрибком у крижану воду, ступив крок до яничарів — і здивовано закліпав очима.

І було з чого. Щойно в руках захисників капуданської каюти миготіли ножі, а тепер вони завмерли, наче вражені громом. І всі як один дивилися кудись за Грицикову спину.

Грицик теж озирнувся.

Через облавок важко перебиралася триголова потвора. Жалібно скрипнули під її вагою дошки, потвора повела своїми головами наліво, направо, і нараз її багатоокий погляд втупився в турків. Якусь хвилю потвора розглядала їх, мовби не розуміючи, звідкіля вони взялися. Тоді жахно заревіла і, розштовхуючи козаків, рушила на яничарів. Свиснула в повітрі кована довбня і впала на голови перших захисників капуданської каюти. Ті, навіть не встигнувши зойкнути, покотилися сходами під ноги Грицикові. Вдруге свиснула в повітрі довбня, і втретє, лишаючи в турецькому гурті помітну прогалину. І в ту тріщину з переможним вигуком врізався Грицик, за ним Чорторий, Кривопичко і Ротько Беззубий. Навколо капуданської каюти зчинилася неймовірна веремія з криків, стогону, дзенькоту криці…

Зрештою турки не витримали й почали стрибати вниз. Хто мав для розгону бодай крок, стрибав у море, а в кого не було на те змоги, скочувався по східцях під люті невільницькі ножі.

За кілька хвилин на галері не лишилося жодного яничара. І лише тоді невільники й козаки кинулися в обійми один одному. То тут, то там лунали розчулені слова:

— Спасибі вам, хлопці…

— Ми вже й не вірили…

— Агов, Хасане! — перекричав радісний гармидер Грициків голос. — Де ти?

— Я тут, друже! — відгукнувся Хасан з протилежного боку.

Вони зійшлися посередині галери. І хоча Хасан змарнів на обличчі, і на його плечах та спині не було живого місця, він стиснув Грицика в обіймах з такою силою, на яку здатен був хіба що Демко Манюня. Потім на Грицика накинулися Ренат, Шакир і ще якісь знайомі й незнайомі обідранці…

— Хлопці, задушите! — сміючись, відбивався Грицик. — Та відчепіться, я ж вам не дівка!

Він почувався на сьомому небі. Це ж треба — захопити такий корабель, та ще й перед носом у самих турків! На таке, здається, не зважувався ще ніхто. От буде чим потішити козацьке товариство!

Уява вже малювала йому зворушливу картину: стоять козаки на березі — аж бачать, як на них під тугими вітрилами летить грізна турецька галера. Вдарили тривогу тулумбаси, щось прокричав князь Глинський, його голос підхопив Вирвизуб, Колотнеча… А галера на повному ходу зупиняється біля причалу, відкидаються сходи і на них стає він, Грицик, зі своїми хлопцями…

Уявивши таку зворушливу картину, Грицик мало не рохнув від захвату, наче втішене порося. Атож, він зійде з галери і буденним голосом, наче йдеться про якусь дрібницю, сповістить, що ця галера — скромний дарунок для старости черкаського і всього славного товариства козацького. І, вдаючи, ніби він тут п’яте колесо до воза, відійде убік.

Проте це споглядання тривало лиш якусь мить.

— Товариство, годі обійматися! — щосили вигукнув він. — Зараз синопська сторожа відчинить ворота і на нас посуне тисяча яничарів! А чим ми її зустрінемо, га? Тож кидайтеся хто куди та хапайте все — ножі, кинджали…

— Не треба кидатися, — почувся Саньків голос. Він саме вилазив з люка, що вів у глибину галери. На його плечі висіло кілька луків, у руках був оберемок стріл. — Там унизу стільки зброї, що її вистачить на всіх.

Козаки з невільниками гуртом сипонули вниз. Санько підійшов до Грицика, кивнув на ворота і запитав:

— Що думаєш чинити далі?

— Треба якось їх затримати, доки наші не вернуться на чайки. І ще… — Грицик нетерпляче переступив з ноги на ногу, — непогано було б і цю галеру з собою прихопити.

— А заодно й пошкодити всі човни, які тут є, — підказав Санько. — Щоб у турків не виникло бажання гнатися за нами бозна-куди.

— О! — сказав Грицик. — Це правильно! То я, мабуть, мотнуся по причалах, а ти подумай, як тих турків подовше протримати біля воріт… Стій, а що це воно там гупає?

І справді, з глибини галери долітали глухі удари.

— Схоже, хтось днище рубає, — сказав Санько.

— Що?

Розштовхуючи невільників, які вже піднімалися вузькими східцями зі зброєю в руках, Грицик стрімголов скотився вниз. У низькому задушному приміщенні чадно палахкотіло кілька віхтів. А двоє виснажених чоловіків з хеканням вганяли леза сокир у днище і зловтішно примовляли:

— Ось тобі!

— За всі наші муки!

Їхні ноги вже були по кісточки в воді.

— Стійте! — заволав Грицик. — Ви що це робите?

Чоловіки озирнулися на нього.

— Як що? — відказав один. — Ми на ній три роки мучилися.

— Ворогам своїм не побажали б такого, — додав другий.

— А на чому будете додому добиратися? — гарикнув Грицик.

Чоловіки перезирнулися.

— Ми про це й не подумали… — почав один з них.

— А не завадило б. То робіть що хочете, а щоб дірка була закрита!

"Йолопи, — лютував Грицик, пробираючись нагору. — От же ж йолопи!"

Йому достатньо було побіжного погляду, аби зрозуміти, що на цій галері море вже не подолати. І все, про що він щойно мріяв, піде собаці під хвіст. Ет!

Посеред сходів дорогу йому заступив Ротько Беззубий. Очі йому палали від захвату.

— Грицику, ти видів, які коштовності в капудановій кімнаті? — почав він. — Схоже, ці товстопузі злидні займалися тільки тим, що грабували. Одні мечі на стінах чого варті! А килими, а…

— Та йди ти під три чорти зі своїми килимами! — прогарчав Грицик з такою злістю, що в Ротька підігнулися коліна.

На палубі вже не метушилися. Чулися короткі й чіткі Санькові слова. Сотня козаків та колишніх невільників з луками в руках стояли обіч облавків. Решта спішно перебиралися з галери на чайки, аби й звідтіля зустрінути стрілами тих, хто висуне носа з воріт.

Проте Грицикові було не до споглядання. Він усе ще кипів люттю.

— От же ж йолопи! — видихнув Грицик, зупинившись поруч з Саньком. — Таке добро знищили!

— Ти про човен? — повернувся до нього Санько. — Кинь, кому він потрібен на Дніпрі! Ти краще роби те, що збирався. Чуєш, он уже в ворота грюкають!

І справді, ті з турків, хто вцілів, устигли вибратися на берег і тепер з усіх сил тарабанили в браму.

— Тривога! — репетували вони. — Корабель захоплено!

На стінах забігали вартові, спалахнули смолоскипи. Невдовзі синопські мури вкрилися десятками темних постатей. І поки вони схилялися вниз, намагаючись щось розібрати у передранковій сутіні, пролунав гучний Саньків голос:

— Бий їх!

З темряви полетіла хмара стріл і сторожу здмухнуло зі стін. А Санько не вгавав:

— Хлопці, зараз турки відчинять ворота! Цільтесь туди! І не жалійте стріл!

Вчасно згадав Санько про ворота, бо не встиг він замовкнути, як вони натужно заскрипіли і на набережну вихопився натовп яничарів. Свиснула злива стріл — і яничари поспіхом відкотилися назад.

Проте надто вже багато було їх. Зі свого місця Санько бачив, як увесь простір по той бік воріт вщерть заповнили озброєні турки. Ще за якусь хвилину, прикриваючись щитами, вони знову посунули на пристань. Тепер турки вже знали, де їхній ворог. А як боротися з ворогом, їх не треба було вчити.

Тим часом Грицик з півсотнею людей кинувся уподовж берега. Якимось дивом у його руках опинилася сокира, він заскочив у найближчий човен і заходився відчайдушно рубати днище.

— Йолопи! — сичав він крізь зуби. — Що ж я тепер князеві подарую?

З днища вдарив такий потужний струмінь, що Грицик притьмом виплигнув на берег. Витираючи обличчя, він озирнувся в пошуках чергового човна. Проте роботи йому вже не було. У сусідньому човні затято працював кайлом Чорторий, трохи далі гупав довбнею по облавках Демко Манюня. Власне, спішне цюкання лунало на всьому березі і то тут, то там, турецькі човни поволі занурювалися у воду.

Нараз його погляд затримався на віддаленому причалі, де з випрозорілої імли визирало якесь чудернацьке, наче мальоване, суденце. До нього бігло трійко козаків. Раптом один з них схопився за плече і разом з товаришами стрибнув за найближчий камінь. А на палубі промайнуло кілька швидких постатей.

— За мною! — кинув Грицик Чорториєві з Демком і кинувся до мальованого суденця.

Їх зустріло з десяток озброєних слуг та охоронців. Учора їм був наказ забезпечити гідний відпочинок їхньому хазяїнові Нізарбекові, управителеві усіх синопських земель. А оскільки нових наказів більше не надходило, то вони лишилися на хазяйському човні на ніч.

Охоронці перенесли постріли на нових нападників. Проте Грицик спритно ухилився від однієї стріли, перехопив другу і, не зменшуючи швидкості, мчав на охоронців. Ті виставили луки тепер уже на нього одного, проте луки раптово затремтіли в їхніх руках. То Демко вже натягнув на свої плечі три голови і зараз гупав своїми ножиськами так, аж земля здригалася. Тим часом Грицик уже досяг східців. Наче зметені мітлою, злетіло з них двійко охоронців. За мить без стогону звалився третій. Четвертого дістав довбнею Демко. Решта, не чекаючи своєї черги, сипонула з човна у темну воду.

— Ого, — вихопилося у Демка, коли вони опинилися на човні. — Мабуть, точно князь якийсь їхній на ньому плаває!

— Тут князів немає, — відказав Грицик. — А взагалі твоя правда. На ньому кататиметься наш князь Глинський.

— Оце так! — розплився в усмішці Демко. — Так-таки так! Він що — сюди припливе?

— Ні, ми йому самі доставимо, — пояснив Грицик.

— Ага, — здогадався Демко. — Тепер уторопав.

Проте Грицик його вже не слухав.

— От що, Марку, — звернувся він до Чортория. — Бери хлопців, — він кивнув на козаків, що наближалися, — хапайтеся за весла і відведіть цю лялечку у море. Тільки ж дивіться мені — щоб усе на ній було так, як і зараз. Чули, кому він належить?

— Та чули, — весело відгукнувся Чорторий.

— То ж паняйте, — наказав Грицик. — А нам з тобою, Демку, ще стане роботи. За мною!

І чимдуж подався назад. Демко затупотів слідом, не відстаючи ні на крок.

Проте дістатися до корабля вони вже не мали змоги. Пристань перед головним причалом була заповнена турками.