Джури і підводний човен - Рутківський Володимир

Особливо зараз, наприкінці літа. Куди не кинь погляд — руді, вигорілі трави та пилюка. А от краєвид на море — то інша річ! Протягом дня воно може бути то темно-синє, то блакитне, то червонясте при заході сонця, то срібно-золотаве, коли сходить місяць. А три останні дні їхні погляди приваблював великий військовий корабель, званий галерою — краса і гордість Порти.

У них був привід для частування. Щойно Селім-ага вручив Ібрагім-бекові важенний кошіль з тринадцятьма тисячами алтинів для розрахунку з залогою і на продовження будівництва.

— То ти, шановний, кажеш, що тиждень тому мав честь бути гостем Менглі-Гірея, — мовив Ібрагім і кинув до рота шматок щербету. — Як він там?

Капудан зневажливо пересмикнув плечем.

— Ніяк не прийде до тями від облизня, що піймав узимку від київських урусів. Лютує на всіх і кожного. Нещодавно скарав на горло трьох невільників, що не встигли вчасно впасти перед ноги його коня. І це при тому, що кожен з них коштував чималих грошей. Та що йому якісь невільники! Перед самим відбуттям до тебе я довідався, що дивною смертю помер мій старий знайомий Менгиз, з древнього роду. Кажуть, навесні Менглі-Гірей посилав його до уруського черкаса Богдана.

— Чував про такого, — кивнув головою Ібрагім-бек. — Страшна людина той Глинський. Знає всі військові хитрощі татар і вміло з цього користає.

— Атож. Мої люди вивідали, що Менглі-Гірей передав з Менгизом тому Глинському листа, в якому пропонував мир і дружбу, і навіть поміч у тому випадку, коли черкасові закортить сісти на київський стіл. За умови, звісно, що Глинський визнає над собою зверхність священної Порти.

Очі Ібрагім-бека зацікавлено зблиснули.

— І що ж відповів той черкас?

— Відповів, що згоден на мир і дружбу, але тільки тоді, якщо Менглі-Гірей визнає зверхність великого князя Литовського.

Ібрагім-бек сердито пирхнув.

— За таке на палю посадити мало.

— А таки мало, — згодився Селім-ага. — А позаяк Менгиз, кажуть, з великою шанобою розповідав про черкаського старосту, то Менглі-Гіреєві сяйнуло в голову, що за цією шанобою криється змова проти нього самого. Та оскільки знатних людей на палю не саджають, то якогось ранку Менгиза знайшли із зашморгом на шиї. Та що ми все про інших говоримо! — схаменувся він. — Краще, шановний Ібрагіме, давай побалакаємо про нас з тобою.

— Та мені, дякувати Аллахові, жалітися нема на що, — пахнув димом з кальяна Ібрагім-бек. — Сам бачиш, фортеця майже готова. Це наш головний форпост не лише проти уруських кайсаків, як того хотів Менглі-Гірей, а й проти нього самого. Та про це він, мабуть, і не відає.

— Це так, — згодився Селім-ага, і обидва розсміялися. Кожна поважна людина в Порті знала, що в жилах кримського хана тече священна кров Чингізидів. А от же скарати його на горло — то все одно, що здійняти руку на самого Аллаха. Тож лишалося одне — стежити за норовливим Менглі-Гіреєм, мов за примхливою дитиною, і позбавляти його цяцьок, які можуть загрожувати безпеці Порти.

— І як він поставився до того, що в нього забрали Ачи-кале? — поцікавився Селім-ага. — Адже, якщо я не помиляюся, саме він почав будувати її проти урусів, аби ті з моря не напали на його кримське ханство.

— Саме він, — згодився Ібрагім-бек. — Та ми й не забирали її в нього. Ми просто намовили нащадків очаківських ханів, аби ті поскаржилися нам на те, що вбачають у будівництві цієї фортеці Менглі-Гіреєм посягання Криму на землі їхніх прадідів. А тоді вмовили самого ж Менглі-Гірея відступитися, щоб фортеця не стала причиною ворожнечі між однокрівцями. А вже протестувати проти того, що цю фортецю добудовуємо ми, очаківські мурзи не стали.

Селім-ага зареготав.

— Я в захваті, шановний! Кажуть, головна роль у цих домовленостях належала тобі?

Ібрагім-бек не зміг приховати вдоволеного усміху.

— Не остання, — сказав він.

— Ціную твою скромність, Ібрагіме-джан, — Селім-ага приклав руку до серця. — Нині це велика рідкість. Бо навіть серед наближених до султана, нехай продовжаться його роки у віках, подейкують, що скромність — найкоротший шлях до забуття.

— Для мене передовсім — інтереси священної Порти, — з гідністю здійняв голову Ібрагім-бек. — А все інше мене не обходить.

"От же бреше! — посміхнувся про себе Селім-ага. — А сам, мабуть аж підстрибує, щоб я повторив ці слова кому треба. Що ж, я не проти. Але це йому недешево обійдеться…"

Нараз перед ними з’явився слуга і, земно схилившись у поклоні, повідомив, що сторожа біля воріт затримала якихось дивних людей зі степу.

— Зі степу? — перепитав Ібрагім-бек і запитально поглянув на гостя. — Хочеш поглянути, шановний Селіме-джан, на тутешніх дикунів?

— Це було б цікаво, — згодився той. — Признаюся, я ще не бачив людей зі степу.

— Давай їх сюди! — звелів Ібрагім-бек слузі.

Вартові ввели двох чоловіків, майже юнаків. Обидва високі, широкоплечі, такі у будь-якій охороні не загубилися б.

— Хто такі? — запитав Ібрагім-бек.

— Ми блазні, повелителю, — схилився чорнявий. — Веселимо людей, відганяємо від них печалі. Показуємо дивовижні штуки.

— То ви що, не зі степу?

— Ні, повелителю. Але запевняємо тебе, що від наших слів на твоїй душі стане набагато веселіше, аніж від найкращих новин зі степу.

Капудан з Ібрагім-беком перезирнулися. Що не кажи, а обсмоктувати одні й ті самі новини — вельми нудне заняття. А от ці блазні, здається, трохи урізноманітять їхнє буття.

— І що ви хочете показати? — прискалив око капудан. У його голосі вчувалося відверте глузування. У своєму житті він перебачив чимало блазнів — у Стамбулі, Александрії, Неаполі, Лісабоні — скрізь, де приставала до берега його непереможна галера. То чим можуть вразити його блазні цього забутого Аллахом краю?

— Багато чого, — відказав чорнявий. — Я, наприклад, можу ухилятися від списів. Мій товариш, — він кивнув на русявого, — може розшукувати втрачені речі.

Капудан знуджено позіхнув.

— Одне й те ж, — поскаржився він Ібрагім-бекові. — Що в Неаполі, що тут. Змовилися вони, чи що?

— А ще, шановний, мій товариш може проходити будь-яку сторожу, — не змигнувши оком, вів далі чорнявий.

— Навіть ту, що охороняє мій будинок? — недовірливо посміхнувся Ібрагім-бек.

— Навіть її, шановний.

— А коли йому це не вдасться?

— Можеш відшмагати нас, шановний, як останніх брехунів.

Якусь мить Ібрагім-бек переводив погляд з одного блазня на іншого, тоді ляснув у долоні.

— Гей, там! Ану, виведіть цього, русявого, геть і більше його не впускайте!

А коли двійко здоровенних чаушів виконали його наказ, Ібрагім-бек збуджено потер руки і звернувся до капудана:

— Здається, сьогодні хтось спатиме навстоячки.

Деякий час капудан з комендантом диміли кальянами і прислухалися до того, що робилося назовні.

Там було тихо.

— Тебе яким нагаєм шмагати — трихвостим чи п’ятихвостим? — поцікавився Ібрагім-бек у чорнявого.

— Гадаю, що обійдеться взагалі без нагаїв, — усміхнувся чорнявий. — Чуєте?

У будинку пролунали неспішні, чіткі кроки. А тоді у дворик увійшов русявий. Якусь мить Ібрагім-бек некліпно дивився на нього, тоді ляснув у долоні. На його знак з’явилися ті самі чауші.

— Я вам що сказав? — тамуючи гнів, почав Ібрагім-бек. — Я вам велів не пускати цього!

— Так, хазяїне, — виструнчилися чауші.

— То чому ж він знову тут? Чому сторожа його пропустила?

— Вона його не пропускала, хазяїне, — відказав один з чаушів. — Вона пропустила вас.

— Мене? — вражено перепитав Ібрагім-бек.

— Еге ж, хазяїне. Ми навіть здивувалися: тільки-но ви були у внутрішньому дворику, а тепер заходите з вулиці. Потім здогадалися, що ви вийшли через чорний хід.

Ібрагім-бек сидів наче громом чворохнутий. Кілька разів він розкривав рота, аби щось сказати. Проте так і не спромігся на слово.

— Цікаво, цікаво, — обізвався замість нього Селім-ага. Від його знудженості не лишилося й сліду. — Я чув, що є такі, котрі можуть прикидатися ким завгодно. То ти часом не з них?

Русявий винувато посміхнувся.

— Я лише вчуся, шановний, — сказав він.

— Нічого собі вчуся! — вихопилося у Селіма-аги. — А ще що ви можете показати? — звернувся він до чорнявого.

— Людиноведмедя, шановний.

— Кого-кого?

— Людиноведмедя, шановний, — повторив чорнявий.

— Дивно. Про приручених ведмедів я чував. Бачив навіть, як одного з них водили цигани. Проте людиноведмідь… Де ви його викопали?

— У Балканських горах, шановний. Ми перестріляли ведмедів, а коли забралися до нори — дивимося, а в ній голий чоловік сидить. Він навіть балакати не вміє, тільки реве. А силу має й справді ведмежу. Одне погано — він прагне взяти на зуба все, що трапляє до його пазурів. Тож ми весь час тримаємо його в наморднику. То він оце здогадався обніматися. Одного з наших так обійняв, що з того й дух вилетів. Я сам двічі дивом рятувався від його обіймів, — похвалився чорнявий блазень.

— Ну-ну, — відказав Селім-ага дещо розгубленим тоном. — І як же ви з ним даєте собі раду?

— Він стріли боїться, шановний. Коли на нього спрямувати лука, він робить усе, що йому велять.

Ібрагім-бек і Селім-ага перезирнулися.

— То, може, поглянемо на це диво? — запропонував Селім-ага.

— Тільки не тут, шановні! — вигукнув чорнявий блазень. — Ніхто не знає, що йому може стукнути в голову. А тут, коли що, навіть ухилитися ніде. І стрілу не випустиш, бо можна поцілити у когось із своїх. Ні, шановні, такий гріх на душу я не візьму!

Ібрагім-бек глибоко затягся.

— Гаразд, — видихнув він. — То що ви хочете?

— Щоб ви, шановний, дозволили показати людям наше вміння.

Ібрагім-бек простежив за кружальцем диму.

— Вважай, що такий дозвіл ви маєте, — сказав він.

— Дякую, шановний, — схилив голову чорнявий блазень. І вже іншим, діловим, голосом додав: — То в якому місці дозволиш це зробити?

— Гадаю, найкраще біля причалу, — втрутився Селім-ага. — Щоб бачили не тільки городяни, а й мої люди.

Ібрагім-бек на знак згоди з капуданом кивнув головою.

— Дякую вам, шановні, — чорнявий блазень приклав руку до серця і позадкував до виходу. — То ми зараз трохи перекусимо з дороги та й візьмемося до роботи…

ХАСАНЕ, ДЕ ТИ?

З веранди їм було добре видно, як гарба, що нею правив хлопчина років тринадцяти, виїхала на причал і зупинилася. Блазні наблизилися до неї і чорнявий щось проказав. Відхилилося запинало, з отвору незграбно виповз здоровань у ведмежій шкурі і з намордником на писку.