Не так вже й тісно на Землі - Давидов Анатолій

А ось із бобрами у хохулі справжня дружба. Нори у них іноді з'єднані між собою. Розповідають, що у Воронезькому'заповіднику хохулі, випущені на волю, перебралися невдовзі в бобрині штучні будиночки й бобри радо їх прийняли.

А Славко вже нічого не чув. "Зараз я її підловлю",— думав, вибираючи момент, коли ондатра повернеться мордочкою до об'єктива.

Удача!

— Тихо! — прошепотіла Іра.— Хохуля!

Майже на середині річки з'явилася й одразу ж зникла коричнева латочка. Аж ось з води виткнулась довгаста мордочка і знову сховалася. Було видно, як хохуля пірнула і під водою попливла до купи латаття, яке вітром збило в плавучий острівець. Звірок знову висунувся з води, обіперся передніми лапами об цей острівець і почав щось жувати.

Володимир Іванович дав свою кінокамеру Ірі. Дівчинка підійшла до берега. Сховалася за невеличкий кущ вільхи. Почала знімати.

— Дивіться, як хохуля хвостом крутить. Немов пропелером! — вигукнув Славко.

Від того вигуку хохуля злякалася і пірнула у воду.

— Шукай тепер вітра в полі! — сердито поглянув на друга Петько.

— Добра порада,— засміявся Володимир Іванович.— Справді, чи не пора нам і до степу навідатись. Я знаю місце, де живуть байбаки. Гайда туди!

Йшли повз старезну вербу, що одиноко стояла над шляхом.

— Скільки їй років? — Петько заглянув у велике дупло.— Ого!

— Якщо буде дощ, всі туди сховаємося! Дивіться, хтось навіть багаття в дуплі розпалював!

— Мабуть, пастухи.-— Володимир Іванович уважно оглянув вербу.

Вершок збитий буреломом, і дерево більше не тяглося у височінь, а пускало віття понад землею. Гілки товсті, покручені, і якби не дупло та не багаття, яке, мабуть, не раз розпалювалося, рости б вербі ще та й рости, а так, певно, дерево доживало віку. Молодої порослі майже не було, одні вовчки наїжачились увсебіч.

— Але що це? Володимир Іванович помітив у щілині між корою двох рогатих жуків.

— Дивина! — Хотів узяти одного з них, та жук упав на землю й швидко знявся в повітря. За ним полетів І його супутник.

— Жуки-олені! — вигукнув Славко й побіг слідком.

Жуки повільно летіли до діброви й басовито гули. Сіли на стовбур молодого дубка. Славко одразу помітив, що на дереві сидять не два жуки-олені, а значно більше. Глянув на інші дерева. Тут їх було повно — повзали по зволожених соком стовбурах. Хлопчик швидко наладив кінокамеру. Через видошукач було добре видно, що в одних жуків великі, міцні й розгалужені роги, а в інших їх не було. Славко знав: роги бувають у жуків-самців, а самиці безрогі. Вони спокійно повзали по доріжках із соку, який витікав з пораненої кори дуба. Самців, видно, таке мирне й спокійне життя не влаштовувало. Вони час від часу нападали один на одного, упиралися задніми ногами й спиналися на них майже вертикально. "Мабуть, сама злість утримує їх, щоб не впали!" — усміхнувся хлопчик і побачив, як два жуки зчепилися, що й розчепитися не могли. Пововтузившись якусь мить, вони з висоти гупнулися на землю. В одного від удару відлетів ріг, і тільки тоді вони припинили бійку.

Немов зачарований, спостерігав Славко за жуками-велетнями, час від часу фіксуючи найцікавіші епізоди на плівку.

— Скільки їх тут! — захоплено, вигукнула Іра.

— Тихо, бо жуки-олені добре чують,-— попередив дівчинку Володимир Іванович.

Він витяг з рюкзака прозору лінійку й приклав до найбільшого з жуків.

— Сімдесят міліметрів у довжину разом з рогами, а без рогів — п'ятдесят!

Потім він виміряв довжину безрогих самиць. Вона досягала сорока міліметрів. Петько зробив кілька фотознімків і хотів було сховати рогача в коробочку для колекції, та Іра запротестувала. Мовляв, раз вони рідкісні, нічого їх чіпати. З нею всі погодилися, і Петько відпустив красивого жука на волю.

— А знаєте,— озвався Володимир Іванович,— чим іще цікаві жуки-олені? При власній вазі до сімнадцяти грамів можуть потягти у сто разів важчий тягар. Уявляєте, скільки електроенергії тратить електровоз, щоб потягти за собою сто вагонів? А жуку хоч би що!

Степ зустрів наших мандрівників пахощами чебрецю й полину. Поле тут не розорювалося. Колись, у грізні часи Великої Вітчизняної війни, в цих місцях проходила лінія оборони. Глибокі траншеї, довгі ходи між ними вже встигли обсипатися, а краї заросли злинкою, глухою кропивою і виткою березкою. День видався спекотний. Довкола все немов вимерло, лише жайвір то падав, то злітав над землею.

Залізли в одну з траншей, розчистили її від бур'яну, дістали біноклі.

— Колись байбаків тут багато було, та ще до революції із-за цінного жиру та хутра на них відкрили таке полювання, що зараз лише декілька залишилося. Бачите ось той горбочок? Там вони й живуть,— пояснив своїм супутникам Володимир Іванович.

Так, це й справді були байбаки. Тільки вони, риючи нору, роблять такі великі насипи. Трава навколо вигоріла, а на горбку зеленіє. Це буває тому, що байбаки, поїдаючи злакові рослини, зерно не перетравлюють. Ось воно "пізніше й проростає поблизу нори, горбок зеленіє навіть у найбільшу спеку.

Старий байбак не помічав людей, які замаскувалися метрів за двадцять від нього. Він стояв на задніх лапках, сторожко вслухаючись у степову далечінь. Внизу, в лабіринтах довжелезної нори, відпочивала його сім'я — самиця і троє малят. Старші його діти, яким було за рік, пішли шукати нори інших байбаків, щоб там поселитися, а потім разом з господарями залягти в зимову сплячку. їх батько виглядав молодих байбаченят з інших родин. Так у байбаків заведено. Однак звіркові й невтямки, що посилає дітей туди, де давно вже розорані степи, і хто знає, скільки мандруватимуть недосвідчені малята, поки знайдуть хоча б такий невеликий острівець цілинного степу, як оцей. Старий байбак заплющує очі і немов уві сні бачить, як його діти досягають неозорих цілинних степів, вкритих весною зеленим килимом різнотрав'я, яскравими квітами тюльпанів, дикого часнику і півників. В нього аж слина потекла, коли він згадав приємний хрускіт їх соковитих пагонів. Хіба багато часу минуло, як вони розквітали й поблизу його житла? Тоді довкола було кілька байбачиних родин і їжі вистачало всім. Аж ось одного разу щось велике й грізне загурчало блискучими зубами й назавжди поховало у глибину землі зелений килим цілинного степу. Незайманою лишилася тільки ділянка, на якій була його нора. Інші байбаки спробували було вирити нові нори, однак прийшли люди і виловили їх капканами. Старий байбак сонно потягся, кинув у простір своє "кві-квіть" і поліз у нору, щоб збудити самицю й малюків, яким треба було "приймати сонячні ванни".

Володимир Іванович навів об'єктив кінокамери на вхід до нори. Поруч вмостився Славко.

— Хоч півдня чекатимемо, але не відступимо! Будьте обережними! У байбаків слух розвинутий гірше, аніж зір, та найменший шурхіт все зіпсує — надто близько від нори влаштувалися.

Сонце палило нестерпно. Петько почав відгвинчувати фляжку, та Славко так на нього глянув, що той лише зітхнув і знову приник до видошукача фотоапарата.

— А це що? — Володимир Іванович устав, забувши, що сам заборонив усім рухатися.

Ліворуч від пагорба з'явилася група хлоп'ят, які, напевно, дісталися сюди яром. Навантажені величезними рюкзаками, що пригинали їх майже до землі, вони прошкували до діброви. Володимир Іванович трохи заспокоївся.

— Нехай ідуть. Не встигнуть налякати.

А з нори вже виліз старий байбак. Майже півметрової довжини, куцохвостий. Його пішано-жовта шубка гарно виблискувала на зеленому тлі пагорба. Байбак завмер на якусь мить, вдивляючись удалину. Хлопці вже сховалися в зарослях, а кіноаматори застигли непорушно біля своїх апаратів. Спокій висів над степом. Звірок знову подав своє "кві-квіть", і з нори викотилося троє байбаченят. Що вони тільки не виробляли — качалися в траві, скубли одне одного, верещали. Несподівано виповзла і самиця й одразу навела лад серед дітей, повела їх годувати в зарості різнотрав'я. Байбак хотів бігти за ними, та, мабуть, передумав і зайняв місце спостерігача на вершині горбочка. Наші кіноаматори заходилися знімати його. Стрекотіння камер насторожило байбака. Він оглянувся довкола й, помітивши кіноаматорів, запищав: "Кві-квіть, кві-квіть!", сповіщаючи цим свою родину про небезпеку.

— Фіть-філть, фіть-філть! — відповіли прудкі байбаченята й за мить були біля нори. За ними нехотя бігла самиця. Вона не помітила людей і, мабуть, вважала тривогу безпідставною, бо ніде не було видно ні лисиць, ні бродячих собак. Хижі птахи теж куняють у затінку.

Байбак майже силоміць заштовхав малят у підземне сховище, показав самиці поглядом на людей, озброєних блискучими предметами, і та враз майнула слідом за малятами в нору, де їх ніхто не дістане, адже довжина підземного лабіринту понад шістдесят метрів, глибина — сім. Як у доброму колодязі. Байбак ще раз вигукнув: "Кві-квіть, кві-квіть!", однак не став ховатися, а спостерігав за людьми, аж поки ті зовсім не підійшли до нори...

Вже поверталися до засідки в траншеї, та раптом увагу мандрівників привернула самітна постать на виднокрузі. То йшла людина. Невдовзі подорожній наблизився до них. Це був кремезний бородань В окулярах, крізь товсті скельця яких на наших героїв пильно глянули гострі очі.

— Це ви в степу бешкетуєте? — спитав він замість привітання і. скинувши з плечей великий яскраво-зелений рюкзак, втомлено витер спітніле чоло.

— Що ви маєте на увазі? — виступив наперед Володимир Іванович.— І хто ви?

— Я ботанік, а ось ви — губителі природи!

— Помиляєтесь, ми знімаємо фільм про рідкісних тварин.

— Виходить, хтось інший був учора в Зеленому урочищі?

В цей час біля дубів спалахнуло високе полум'я багаття. Ботанік глянув туди й одразу ж кинув рюкзак за плечі.

— Що ж накоїли ті люди? — здивувався Володимир Іванович.

Коли підійшли до гурту, ботанік вже вів розправу з одним із "губителів природи".

У підлітка був переляканий вигляд — він справді завинив у чомусь. Ботанік тикав віхтем якоїсь трави майже під ніс хлопцеві й перепитував:

— А як ця трава зветься?

— Зубрівка! — ледь чутно мимрив хлопчина.

­— Яка це зубрівка! Це ж ковила периста! Останній острівок цієї трави ти разом зі своїми друзями знищив! Та навіть коли б це була зубрівка, хіба ж можна виривати її всю з корінням? І хто вас ботаніки вчив?!

— Ми не знали, дядечку...

— Ви бачили таких? Новоявлені варяги! Не можуть відрізнити спориш від гречки, а вже взялися лікарські рослини заготовляти.