Супер "Б" з "фрикадельками" - Нестайко Всеволод

Собака гавкає, а караван іде!

– Однозначно! – підхопив Вася.

Стасик не заперечував. Наступного дня голодувати не довелося, і він з апетитом з'їв свої улюблені вареники з сиром.

Пригода четверта

Операція "Чорна пантера" – 2

Кілька днів після своєї невдалої ночівлі на деревах Стьопа, Стасик і Вася жили спокійно. Але потім у їхні душі почали закрадатися сумніви. Справа в тому, що сусідкою бізнесмена Івана Івановича Бобченка, бультер'єр якого перервав їхню операцію "Чорна пантера", була їхня однокласниця Ірочка Ігнатюк. Тиха непомітна Ірочка, що сиділа за однією партою з таким самим тихим Шуриком Нечипоренком, і на них ніхто ніколи не звертав уваги. Аж тут…

– Слухайте, пацани! По-моєму, Ігнатючка знає про наш провал із "Чорною пантерою", – сказав Стьопа.

– Звідки ти взяв? – спитав Стасик.

– Вона на мене так сьогодні подивилася!.. І усміхнулася. – Мабуть, закохалася в тебе. Ти ж такий плейбой! – хихикнув Стасик.

– Однозначно! – хихикнув і Вася.

– Та йдіть ви!.. Я серйозно.

– А хто ж їй сказав? Бультер'єр Льолик? Бобченко ж обіцяв.

– Та й він хоч і сусіда Ігнатючки, але іде на роботу зранку, а приходить пізно ввечері. Вона його й не бачить ніколи, – сказав Вася.

– Братові її міг розказати, баскетболісту. А брат їй. Уявляєте, якщо вона всім розпатякає, що буде! – округлив очі Стьопа.

– Буде погано, – зітхнув Стасик. – Усі сміятимуться, а Вовочка Таратута таке приклеїть, що…

– Однозначно… – зітхнув Вася.

– То що будемо робити? – спитав Стьопа.

– Ну… спершу треба піти з нею на контакт. Дізнатися, чи справді вона щось знає, – сказав Стасик. – Давай, Стьопо, підрулюй до неї!

– А чого це я?!

– Вона ж на тебе дивилася, тобі усміхалася, – розвів руками Стасик.

– Однозначно! – похитав головою Вася.

– Давай-давай! Не тушуйся! – ляснув Стасик Стьопу по плечу. – Купи букет квітів – і вперед!

– Однозначно! Хи-хи! – хихикнув Вася.

– Ну, паразити! – вигукнув Стьопа. – Я вас від ганьби врятувати хочу, а ви…

– Ну не треба, не треба квітів! Розхвилювався!

Хоча Стасик і Вася костричилися, але і в них було неспокійно на душі. їм теж здавалося вже, що Ірочка Ігнатюк позирає на них не так, як раніше. А втім, раніше вони просто ніколи не звертали на неї уваги і не помічали, як вона на них дивиться.

Стьопа довго думав, з чого почати розмову з Ірочкою, а тоді нарешті наважився і підійшов до неї.

– Слухай, Ірочко, а… а ти взагалі газети читаєш?

– Газети? – здивувалася Ірочка. – Ну… іноді… а що? – Та нічого… Просто трапляються іноді цікаві статті…

– Які? Ти маєш на увазі про це?

– Про що – про це?

Ірочка зашарілася:

– Тобі ще пояснювати треба! От ще!

Тепер уже почервонів Стьопа:

– А-а… Ні! Я не про це.

– А про що ж?

– Ну… про різні дитячі справи.

– Про дитячу злочинність, наркоманію?

– Та ні! Про… про дитячі організації.

– Таємні? Сектантів? Сатанистів?

– Та ні!

– Не розумію!.. Щось ти таке говориш…

– Ну добре!.. Бог із ними, з газетами… Ти скажи, твій сусіда з п'ятнадцятої… бультер'єр Бобченко… Ой! Бізнесмен Бобченко, у якого бультер'єр, що за людина?

– Нормальна людина… А що?

– Ну, просто цікаво. Такий собацюра!.. Тобто не він, а в нього… Ти з ним знайома?

– З ким? З бультер'єром?

– Та ні! З Бобченком!

– Авжеж! Він же наш сусіда.

– А як ти з ним?

– Нормально! А що таке?

– Ну, буває, сусіди не розмовляють між собою, сваряться, ворогують.

– Ні! Ми не ворогуємо. Але він такий зайнятий, що йому ніколи розмовляти з сусідами. А чого він тебе цікавить?

– Та просто… Я ж кажу… Бультер'єр у нього класний…

Тут продзвенів дзвоник на урок, і розмова урвалася.

Стасик і Вася нетерпляче чекали Стьопиного звіту. Стьопа переказав друзям усю розмову слово в слово – "А я їй!", "А вона мені!"…

– По-моєму, він їй нічого не сказав, вона нічого не знає! – підбив підсумок Стьопа. – Ато б і Вовочка Таратута, і Боря Бородавко не мовчали б.

– Не мовчали б! – погодився Стасик. – Однозначно! – підтвердив Вася.

– Отже, хвилювалися даремно! – полегшено зітхнув Стьопа.

І хлопці знову викинули Ірочку з голови (тобто з голів). І вона знову перестала для них існувати.

Та за два дні Ірочка сама нагадала про себе.

– Слухайте, пацани! – раптом вигукнув Стьопа. – Дивіться, що я знайшов у себе в портфелі!

– Записка, – сказав Стасик, беручи у Стьопи аркушик паперу. – "Шановний, пане Юхимчук! Повідомляємо, що ви стали членом таємної організації "Бумеранг". Тю! Хто це тобі написав?

– Думаю, Ігнатючка. Пам'ятаєте, коли я казав про організації, вона спитала: "Таємні"?

– Ага! – підтакнув Вася.

– Ану ходімо спитаємо! – рішуче мовив Стасик. Слухай, Ігнатючко, це ти писала? – спитав він Ірочку, показуючи записку.

– Що? Ні! Нічого я не писала! – заперечно замотала головою Ірочка.

– А чого ти почервоніла?

– Нічого я не почервоніла! Одчепіться! Одчепіться од мене!

І скільки вони її не допитували, так вона й не призналася. Хоча було видно, що писала таки вона. Але написано було з нахилом у лівий бік, розібрати почерк важко.

– Дурниця якась! "Бумеранг"… Чому "Бумеранг"? – знизав плечима Стьопа.

– Дитячі забавки! – пхикнув Стасик.

– Однозначно! – сказав Вася.

Однозначно не однозначно, але Ірочка привернула до себе увагу. І хлопці раз у раз мимохіть позирали на неї. А вона таємничо усміхалась. І за два дні хлопці, тепер уже всі троє, знайшли на своїх місцях складені удвічі аркушики. Розгорнули – на всіх трьох аркушиках був один і той самий малюнок – дерево, а на гілці – чорна кицька.

– Тю! Чорна кицька! Знову дурниця якась! – зневажливо пхикнув Стасик. – Не дурниця! – трагічно вигукнув Стьопа. – Це не кицька! Це – чорна пантера!

– Однозначно! – вражено розтулив рота Вася.

– Це – вона! Вона таки все знає. Але чому тоді вона нікому нічого? – здвигнув плечима Стасик.

– Хтозна?… – почухав потилицю Стьопа. – Може, просто порядна, а може, тепер вона буде нас шантажувати.

– Однозначно! – сказав Вася.

– Що ж робити? – розпачливо мовив Стьопа.

– Для початку треба якось її задобрити, – сказав Стасик.

– Як? – спитав Стьопа.

– Ну… щось їй подарувати, – відповів Стасик.

– Квіти? Це ти їй подаруєш! – буркотнув Стьопа.

– Чого квіти? – усміхнувся лукаво Стасик. – Он у тебе є батончик шоколадний. Подаруй, пригости, поки, не з'їв.

– Гм… Мені не жаль… Але… Ні з того, ні з сього?

– Ну, треба знайти якусь причину, привід. У суботу, 30 вересня, – Віри, Надії, Любові… Далі – День учителя. І ще День людей похилого віку… – почав перебирати Стасик.

– Хіба вона вчителька? Чи людина похилого віку? І не Віра, не Надія, не Любов…

– Ай, Віра-Іра – яка різниця? Можна сказати, що переплутали, – махнув рукою Стасик. – Віра, Іра – дуже ж схожі імена.

– Однозначно! – сказав Вася.

– От ти й будеш їй дарувати! На! – простягнув Стьопа Стасику батончик.

– Як ви такі слабаки, можу і я! – схопив Стасик батончик.

Під час перерви Ірочка з класу не виходила, сиділа за партою, читала підручник. Повторювала.

Стоячи біля відчинених дверей класу, Стьопа і Вася бачили, як Стасик підійшов до Ірочки, поклав на парту шоколадний батончик, щось пробелькотів, а тоді стрімголов вискочив із класу.

– Хлопці, біда! – тільки й видихнув він.

– Що таке? – здивувалися Стьопа й Вася. – Вона нічого не сказала! – зітхнув Стасик.

– Як? І не взяла батончик? – спитав Стьопа.

– Батончик узяла, але "Дякую" не сказала, а написала! Розумієте, написала.

– Чого це раптом? – спитав Стьопа.

– Показала на горло і написала: "Дякую! Але говорити не можу, дуже захрипла".

– Ну і що? В чому ж біда? Тобі так її жаль, що вона захрипла? – усміхнувся Стьопа.

– Ти що, забув умови випробування "Чорна пантера"? Цілий день не говорити, не їсти і ночувати на дереві.

– Думаєш, вона й не їсть?

– Сам подивись! Батончик лежить, а вона на нього й не дивиться.

– Справді… Якби тобі подарували, ти б одразу – гам-гам!

– А ти б ні!

– Ви думаєте, вона сьогодні й на дереві ночуватиме? – з тривогою подивився Стьопа на хлопців.

– Однозначно, як каже Вася!.. Вона хоче втерти нам носа! – сказав Стасик.

Запала гнітюча мовчанка. Нарешті Стьопа зітхнув:

– Справді… Ви ж пам'ятаєте, у замітці було написано, що випробування "Чорна пантера" витримують лише третина учасників і переважно дівчатка!

– Тому вона, мабуть, поки що нікому й не розказала, – сказав Стасик.

– А от коли переночує на дереві, тоді всім і розкаже, що ми хотіли і не змогли, а вона, тихенька непомітна сіра мишка, на яку ніхто не звертав уваги, змогла. Вона, Ірочка Ігнатюк, йолі-палі, "чорна пантера"! А ми – "фрикадельки"!

– Однозначно! – сказав Вася.

– Нащо ми, дурні, їй батончик дарували?! – скреготнув зубами Стьопа. – Краще б самі з'їли!

– Може, забрати? – спитав Стасик.

– Ну, це вже…

– Жартую! – поспішив сказати Стасик.

– Але… Невже ми допустимо, щоб вона стала "чорною пантерою"?! – з відчаєм вигукнув Стьопа. – А що ми можемо зробити? – спитав Стасик.

– Треба якось зняти її з дистанції.

– Як?!

– Давайте думати! – мовив Стьопа.

– Може, залякати?… Так, як ти нас залякував – квартирними злодіями, збільшенням злочинності…

– Я не думаю, що вона ночуватиме зовсім сама, – висловив припущення Стьопа. – Думаю, старший брат, отой баскетболіст двометровий, студент факультету фізвиховання, її страхуватиме.

– Однозначно! – погодився Вася.

– Ну тоді я не знаю, – розвів руками Стасик. – А може, ми даремно хвилюємося?… Може, вона справді просто захрипла?… Треба за нею постежити.

До кінця уроків хлопці не зводили з Ірочки очей. Вона не вимовила жодного слова. І в буфет не ходила, не снідала. А Стьопиного батончика віддала своєму сусідові по парті Шурику Нечипоренку. І дивлячись, як смачно наминає Шурик його шоколадний батончик, Стьопа мало не плакав.

– У-у-у, крокодил!.. Дивіться, як цей дуремар гризе мій батончик! Якби знаття, я б із вами поділився, ми б самі з'їли!

– Я ж казав, що треба було одібрати! Такти ж аристократ, Євгеній Онєгін, не дозволив! – дорікнув Стьопі Стасик.

– Однозначно! – сказав Вася.

Ірочка Ігнатюк лукаво позирала на хлопців і тихенько хихикала в долоньку. Шурик, нічого не підозрюючи (він же не бачив, як Стасик дарував Ірочці батончик), облизувався, як кіт.

– Не переживай, Стьопо! – заспокоїв його Стасик. – Звичайно, жаль батончика, але тепер сумнівів уже нема – голодує, мовчить, ночуватиме сьогодні на дереві.

– Отож приходьте сьогодні ночувати до мене на балкон у спальних мішках знову, – сказав Стьопа. – Ми повинні самі усе бачити.