Супер "Б" з "фрикадельками" - Нестайко Всеволод
Ми одержали там квартиру. Окрему. І я переходжу в іншу школу…
– Що?! – вона зблідла.
– Не буду тобі більше набридати…
Вона мов задихнулася:
– Дурень! Який же ти дурень!.. Зрадник!
Вигукнувши це, вона раптом заплакала і побігла…
А він розпачливо стояв, не в змозі отямитися від її слів. Чому вона назвала його зрадником? Чому?…
Може, не завжди перше кохання буває нерозділеним?… Хоча нещасливим воно буває, мабуть, завжди…
Пригода восьма
Дві таємниці графа Монте-Крісто
Крім Васі Цюцюрського, є у Супер "Б" ще один Вася – Болобан. Оно він сидить на останній парті разом зі своїм другом Ігорьком Голубенком. Такі друзі – нерозлийвода! І хто б подумав, що був час, коли Вася ненавидів того Ігорька страшенно… Але стривайте, не будемо поспішати, все по порядку.
Було це три роки тому. Вася жив тоді не в Києві, а в селі у бабусі. І вчився, певна річ, у тамтешній школі. Тато й мама Васі працювали на залізниці. Тато – у поїзній бригаді, а мама – диспетчером на сортувальній станції. Квартирне питання вирішувалось у них погано. Жили вони в гуртожитку, було тісно, доглядати хлопця нікому, от вони й підкинули сина бабусі у рідні Завалійки. Та й жити у селі зараз значно легше, як господарювати вмієш. А бабуся була хазяйновита.
Вася дуже любив таємниці. Але таємниці обминали Васю. Справжні таємниці були тільки у пригодницьких книжках та у фільмах по телевізору. А в житті – хоч ти лусни… Лише якісь нудні невідомості, які потім стають відомостями. А захопливої таємниці, від якої холоне в животі й тремтить під горлом – жодної!.. І Вася змушений був вигадувати собі таємниці сам.
З однокласниками стосунки у Васі якось не склалися. Жили вони з бабусею край села над річкою, на відшибі. Ніхто з однокласників на цей куток не заходив. Та й характер у Васі був важкуватий, некомунікабельний, як тепер кажуть, некомпанійський характер. Серед людей Вася, як їжачок, завжди згортався у клубок, виставляв голочки – не займай! Йому весь час здавалося, що його хтось хоче образити. Підстави для цього у Васі були. Якось він чув, як одна сусідка сказала іншій:
– Ти диви! Батько такий гарний. І мати нічогенька, а дитя – як опеньок засушений!
Вася й справді непоказний – капловухий, сутулуватий, і носик кнопочкою… Та хіба в цьому людські достоїнства?… Ондо граф Монте-Крісто у телесеріалі теж страшнуватий, обличчя – наче корова пожувала, а який герой!.. Власне, отой граф Монте-Крісто і став для Васі взірцем, прикладом для наслідування. Саме графом Монте-Крісто уявляв себе Вася у своїх безкінечних іграх-фантазіях…
Був у графа і свій замок – справжній казковий замок, сповнений загадок і таємниць. Через дорогу від бабиної хати стояла скособочена розвалюха, у якій уже років десять ніхто не жив. Сусідку бабу Христю Вася навіть не пам'ятав. Город бабин Христин із дозволу голови сільради бабуся засівала пшеницею. А вишневий садок навколо хати так густо заріс акацією, бузиною, кропивою, будяками, лопухами та всяким іншим бур'янищем, що до ґанку треба було прорубуватися сапкою.
Але саме оці хащі й робили розвалюху таємничим замком. Вася, обдряпуючись, продирався до дверей, переступав гнилий збитий поріг і потрапляв у сиру темряву сіней. Тут серце його завмирало, а тоді гучно калатало, бо здавалося, що з темного кутка хтось дивиться. І він поспішав зайти в хату. Там теж був присмерк, але все-таки просторіше і видніше. Біля вікна стояло іржаве ліжко без матраца, з порваною сіткою, а у кутку – дерев'яна скриня з проламаним віком – усе, що лишилося від хатнього скарбу. Проте графу Васі Монте-Крісто цього було цілком досить. Сітку він сяк-так підв'язав, накидав сіна-соломи, і вийшло чудове графське ложе. А у скрині він зберігав незліченні графські скарби і зброю.
О! Скільки героїчного і благородного вчинив граф Вася Монте-Крісто, лежачи на сіні-соломі у своєму замку! Скільком бідним і немічним він допоміг! Скількох урятував від неминучої смерті, ризикуючи власним життям!.. Зі скількома поділився незліченними скарбами!..
Він собі уявляв, як здивуються вражені однокласники… А кирпата красуня Надька Пилипчук, яка тільки зверхньо пхикає, дивлячись на нього, жалюгідно й підлесливо заусмі-халася б: "Ах, пробачте, графе, пробачте!.. Я ж не знала, я ж не знала, що ви такий герой!.. Я згодна сидіти з вами за однією партою! Ви ж хотіли".
А він тільки: "Ха! Ха! Ха!.. Я тепер сидітиму за однією партою з баронесою Волькенштейн!"
Які то були прекрасні мрії-фантазії!
І от раптом…
Якось Вася поїхав у райцентр по батарейки для ліхтарика. Графу Монте-Крісто без ліхтарика аж ніяк не можна!.. Купив батарейки. Назад довго чекав автобуса. І коли приїхав додому, десь аж по обіді, вони вже хазяйнували в його "замку"…
їх було троє – літній дядечко в окулярах, молода жінка і хлопець років десятьох – такий як Вася. Всі вони були у спортивних костюмах і завзято працювали: вирубували, розчищали зарості, згрібали вирубане докупи. Ліжко графа Монте-Крісто було розібране, винесене і складене попід сараєм. Незліченні графські скарби (тобто дорогоцінності – коштовне каміння з уламків цегли, золоті прикраси з шурупів, гайок і залізячок), а також графська зброя (шпаги з ліщини і дерев'яні пістолі) були безжально викинуті під ліжко.
У Васі тьохнуло серце і похололи ноги, як він усе те побачив – таку наругу! Кров ударила в голову. Він одсахнувся за кущ, щоб його не зауважили. А тоді позадкував і в обхід, городами, подався додому.
– А у нас нові сусіди, – сказала бабуся. – Продав таки Тато, голова наш, бабину Христину розвалюху. Не продавав, не продавав, та врешті-решт продав.
– Отже, їй-Богу! – прохопився Вася.
Баба Христя спадкоємців не мала, і вся її маєтність перейшла на баланс колгоспу й сільради, голова сільради Григорій Савович Боровий, якого люди ще з тих часів називали Тато, десять років уперто усім охочим купити розвалюху відмовляв. Подейкували, буцімто притримував для якогось районного чи навіть обласного начальства, під дачу (гарна була місцина). Та часи змінилися, начальство перекочувало у різні спільні підприємства, брокерські контори, приватні фірми, розвалюхи їх не цікавили. Вони будували собі палацо-котеджі на великих ділянках, а обійстя баби Христі було невелике – десять соток.
– На начальство ці начебто не схожі, – сказала бабуся. – Хоча й городські. Під дачу таки купили. Пшениченьку сіяти тепер зась.
Весь день Вася спостерігав за новими сусідами. Здаля, з-за паркана… Хлопчик був чорнявий, голубоокий і стрункий. Гарненький хлопчик. Надька Пилипчук на такого би пхикнути не посміла. І це ще пекучішою робило образу.
"Ну, я тобі покажу, опудало городське! – шепотів Вася. – От пожди-пожди!"
Все аж кипіло у Васі всередині. Він одразу зненавидів того Ігорька.
Нові сусіди провозилися аж до вечора. І поїхали, як уже смеркло.
Прощаючись, сказали бабусі, що приїдуть за кілька днів, у суботу. Привезуть розкладачки, постіль і тоді, може, вже й переночують.
Уранці Вася пішов на чужу тепер територію замка графа Монте-Крісто. Серце стискалося щемко й боляче. Вася довго й неприкаяно ходив по стерні. І наче вперше побачив, який гарний краєвид одкривається звідси, з бабиного Христиного городу. Обійстя було на пагорбі. Унизу звивалася у долині річка, а на тому боці знову здіймалися мальовничі пагорби з гаями й перелісками. Недарма накидало оком на цю місцину колишнє начальство.
І тепер уся ця краса належить не графу Монте-Крісто, а чужим людям, якимсь дачникам міським, отому красючкові Ігорьку, який безжально викинув на смітник графські скарби і зброю. Ні! Терпіти це неможливо! Треба щось зробити. Помститися треба!.. Найпростіше, звичайно, підстерегти Ігорька десь у кущах і надавати по пиці. Ви не дивіться, що Вася такий щуплявий і непоказний. Він жилавий, верткий. У бійці може дати фору і на півголови вищому за себе. Це у класі всі знають. Здоровило Гриць Заремба й досі носить на підборідді шрам від Васиного удару пеналом. Здумав, бач, покозакувати над Васею. І Володьки Очеретного Вася не злякався, хоч той і на півроку старший. Примусив свою шапку, яку Володька закинув у калюжу, при всіх діставати і сушити. Тепер Васю ніхто й пальцем не зачіпає. Ну його, психованого!..
"Звісно, можна натовкти Ігорька, – міркував Вася. – Але побіжить же той Ігорьок, сльози по щоках розмазуючи, до мамочки скаржитися. А мамочка – до бабусі. А бабуся, хоч і добра, не зможе від батьків приховати. А батьки почнуть виховувати. На очах у сусідів. І потім весь час той Ігорьок стовбичитиме перед носом. Нікуди ж не дінешся від нього, не сховаєшся – сусіда! Не життя буде, а мука. Ні! По пиці давати не можна! Тільки собі морока. Треба придумати щось розумніше. Щоб була таємниця! Щоб ніхто не знав, що то він придумав, зробив. Наприклад, викопати у садку яму і замаскувати гілками. Ступить Ігорьок і – шургиць! Ха-ха-ха!.." А якщо не Ігорьок, а мама ступить або дідусь. І ногу зламають… Ні! Не годиться! Граф Монте-Крісто ніколи б так не вчинив. Але й образи граф Монте-Крісто не прощав ніколи. Всім своїм ворогам одплатив. Думай, Васю, думай!..Захурчав, наближаючись, мотор автомашини. До бабусиних воріт під'їхав рафік голови сільради. За кермом сидів Тато – Григорій Савович. Він завжди їздив сам, без шофера.
Бабуся, спершись на сапку, дивилася на нього з-під долоні.
– Добридень! – привітався Тато.
– Здрастуйте, як не жартуєте! – відповіла бабуся.
– Пшеницю, бачу, викосили.
– Та вже ж пожнивувала. Андрій Гапочка, слава тобі Господи, допоміг.
– Це я йому сказав.
– Спасибі!
– Та яке ж там спасибі, як більше вже не сіятимете. Ну, я вам у березі наріжу. Не турбуйтесь!
– Та я хіба що кажу…
– Я розумію, вам було зручно тут, по сусідству… Але… – Григорій Савович зітхнув. – Треба було людям назустріч піти… Чорнобильці вони… Дід київський. А дочка з чоловіком і з хлопчиком у Чорнобилі жили. Хлопчик за місяць до катастрофи народився. Чоловік на АЕС працював. І під час аварії саме на вахті був. Позаторік помер…
– О Господи! Царство небесне! – бабуся перехрестилася.
– Та й у хлопчика формула крові нехороша… А зараз, самі знаєте, які часи… Навесні зовсім кепсько їм було, не жирували. От я й вирішив їм цю розвалюху… За символічну ціну… Підремонтують трохи і… На нову не стягнуться.
