Супер "Б" з "фрикадельками" - Нестайко Всеволод

Але Роман Тимофійович сам потрапив у аварію. Та й не відомо, чи погодився б він на той варіант.

Кілька днів однокласники, нічого не підозрюючи, були персонажами карколомних катастроф, із яких мужньо рятували їх Стьопа, Стасик і Вася. Що рятувати треба саме однокласників, сумніву не було. Бо саме однокласникам треба було довести, що Стьопа, Стасик і Вася не фрикадельки, а герої. Та от якось Стьопа Сказав:– А нащо нам узагалі когось рятувати? Ми й без всякого рятування можемо довести, що ми не фрикадельки.

– Як? – спитав Стасик.

– А отак!.. Наша сусідка Ганна Іванівна, тітонька Інформація, як я її називаю, працює продавщицею у газетному кіоску. І регулярно збагачує нас різними цікавинками, які вичитує з газет. Так от, вона переказала вчора замітку з газети, яка мала заголовок: "Чорна пантера – королева скаутів", – про українських скаутів, які приїхали до Києва, їх 530. Найстаршому сімнадцять років, наймолодшому – десять. Десять, розумієте?! Молодший за нас! Усі вони – учасники Всеукраїнської джамборі, тобто зустрічі скаутів. Вони самі собі куховарять, провадять різні конкурси, серед яких найпрестижніший – "Чорна пантера". Цілу добу "пантера" не повинна розмовляти, їсти, а ніч треба провести на дереві.

– Тю! – сказав Стасик.

– От тобі й "тю"! І написано, що цей конкурс витримує лише третина учасників. Причому переважно дівчатка…

– То що ти пропонуєш? – схилив голову набік Стасик.

– Пропоную довести, що ми не фрикадельки!

– І як ти хочеш це довести?

– Так, як доводять скаути!

– Не їсти цілий день, мовчати і провести ніч на дереві?

– Саме так!

– Тю! – повторив Стасик.

– От тобі й "тю"! – повторив Стьопа.

– А… а хто ж нам повірить, що ми не їли, мовчали і ночували на дереві? Свідків же не буде, – сказав Стасик.

– Однозначно! – підхопив Вася.

– Треба, щоб свідки були, – сказав Стьопа.

– Як? Хто? Міліціонер щоб чергував, поки ми ночуватимемо? – криво усміхнувся Стасик.

– Не міліціонер, а хтось із наших, – спокійно сказав Стьопа. – Хоча б той самий Супер-Джон.

– Супер-Джон не захоче бути свідком. Він захоче бути учасником. Теж захоче ночувати на дереві. Ви ж його знаєте! – зітхнув Стасик. – А якщо він теж ночуватиме, то ми залишимося "фрикадельками". Всі скажуть, що то він придумав, а ми побігли хвостиками за ним.

– Однозначно! – сказав Вася.

– Тоді треба задіяти Ларису Литвак або когось із дівчат, їм усі повірять.

– А як ти їх задієш? Вони ж уночі спатимуть. А якщо й прокинуться, їх ніхто не пустить серед ночі перевіряти, чи ми на дереві, чи ми не на дереві.

– Однозначно! – сказав Вася.

– Боюсь, що й мене мати не пустить ночувати на дереві, – зітхнув Стасик.

– І мене… Однозначно… – зітхнув і Вася.

– Не хвилюйтесь! Я все продумав, – сказав Стьопа. – Ви відпроситеся ночувати до мене на балкон у спальних мішках, і ми спокійненько… Які проблеми?

Хлопці були сусідами. Стасик і Вася мешкали у новому будинку, що виходив на вулицю, а Стьопа жив у так званому флігелі, що був у дворі. Флігель був старий, початку двадцятого століття, і Стьопин балкон містився у бельетажі, метрів на півтора від землі. Під балконом були вікна напівпідвалу, де працювала якась майстерня, уночі, звісно ж, безлюдна. Балкон був великий квадратний, там вільно ставали три розкладачки. Стасик із Васею не раз ночували у Стьопи, бо в нього, по-перше, був телескоп, через який вони дивилися на зоряне небо, а по-друге, ночували вони у спальних мішках. Стьопині батьки були завзятими туристами, мандрували на байдарках, жили в наметах, і спальні мішки були невід'ємною частиною туристського спорядження. А спати на балконі у спальних мішках – це ж здорово! І батьки Стасика й Васі це розуміли і не заперечували, щоб їхні діти іноді ночували у Стьопи.

Двір був великий, з дитячим майданчиком і чималим фруктовим садом, який насадили двірничка Маруся та її чоловік Гриша. Вони були дуже хазяйновиті.

– А взагалі нащо нам запрошувати якихось свідків? – сказав Стьопа. – Маруся й Гриша, майстри мітли, виходять на трасу в листопад, коли ще всі сплять. Побачать нас на деревах і вчинять такий ґвалт, що всі попрокидаються. – Однозначно! – сказав Вася.

– А нам цього саме й треба! Пабліситі!

– Ірочка Ігнатюк, що живе в нашому будинку, одразу розпатякає всім у класі. І – героям слава!

Отож рішення було прийняте. І після вечері, поробивши уроки, Стасик і Вася з благословення батьків, які, певна річ, про нічну операцію "Чорна пантера" нічого не знали, спустилися до Стьопи в його бельетаж. Погода в цей день була тепла – бабине літо у розпалі.

– Вечір-то теплий, а що як уночі піде дощ? – спитав Стасик.

– Ще краще! – усміхнувся Стьопа. – Це підвищить наш рейтинг. Ночували не просто на дереві, а у дощ і негоду!

– Еге! – скривився Стасик. – А що як цей рейтинг обернеться на запалення легенів або навіть менінгіт?

По хворобах Стасик був авторитет – його мама працювала лікарем у дитячій поліклініці.

– Та не застудимося, панікер! – заспокоїв Стьопа. – Ми ж будемо у спальних мішках!

– А як ти збираєшся у спальному мішку на дерево дряпатися? – пхикнув Стасик. – Подивлюсь я на тебе!

– Спершу видряпаємося, а тоді заліземо у мішки, – сказав Стьопа.

– Однозначно! – кивнув Вася.

– Ой, хлопці! – несподівано вигукнув Стасик. – Це ж треба було не їсти цілий день. І мовчати. А ми базікаємо. І понаїдалися! У нас на вечерю були сирники, мої улюблені! Я п'ять штук умаламурив.

– Ну й що? – знизав плечима Стьопа. – На здоров'я! А завтра будеш голодувати. Там же не сказано, що спершу треба голодувати й мовчати, а тоді ночувати на дереві, а не навпаки. Отже, спершу переночуємо, а завтра вже поголодуємо і помовчимо. До речі, завтра і уроки не складні, навіть, якщо за мовчання двійки одержимо – не біда. І весь клас уже знатиме про нашу нічну пригоду. І ми ще й у записці напишемо, чого мовчимо.

– Завтра у нас на обід вареники з сиром… Мої улюблені, – зітхнув Стасик. – У тебе, все улюблене! Ненажера! Переб'єшся! – сказав Стьопа.

– Однозначно! – підтримав його Вася.

Дерева собі хлопці вибрали заздалегідь, звечора. І гілки навіть намітили. Щоб не впасти, як позасинають, вирішили прив'язатися – Стьопа спеціально познаходив у туристичному реманенті батьків міцні мотузки.

І от вони вже лежать на балконі та стиха перемовляються, щоб не заснути. Нарешті світло у батьків погасло, і звідти долинуло могутнє, з паровозним присвистом хропіння. Стьопа зробив знак, що операція починається. Вони поскидали спальні мішки з балкона, а тоді пострибали униз самі.

– Значить, так… – конспіративним голосом заговорив Стьопа. – Закидайте мішки на дерева, видряпуйтесь і залазьте в мішки, а тоді прив'язуйтесь.

– Еге! "Залазьте!" Легко сказати! – кректав Стасик, безрезультатно силкуючись залізти у спальний мішок, сидячи на гілці.

– Ой! – раптом скрикнув Вася.

– Що таке? – спитав Стьопа.

– Мішок упав!.. Однозначно!

– Злазь і однозначно починай все спочатку! Лопух! – лайнувся Стьопа.

Раптом щось гупнуло на землю і почувся зойк Стасика.

– Що таке? Що там іще? Знову мішок упав? – спитав Стьопа: у темряві нічого не було видно.

– Упав. Разом зі мною… – зітхнув Стасик.

– Ану вас! Стривайте, я зараз злізу, допоможу вам, – сказав Стьопа і зліз зі свого дерева. Спершу він допоміг улаштуватися Стасику, тоді Васі. Прив'язав обох мотузками до стовбурів, а тоді поліз лаштуватися сам. Довго вовтузився, ніяк не міг умоститися. Гострі сучки навіть через спальний мішок кололи в спину, муляли неймовірно. Хлопцям-то він допоміг – і мішки порозправляв, і до стовбурів прив'язав, а йому ж то не допомагав ніхто. За кілька хвилин Стьопа зрозумів, що до ранку витримати на цих сучках він аж ніяк не зможе. – От халепа! – бурмотів Стьопа. – Треба було заздалегідь гніздо мостити. У замітці ж написано, як дівчинка колоду на дерево витягла, щоб зручно спати було. А я злегковажив. Не витримаю я не те що до ранку, а взагалі більш як п'ять хвилин. Що ж робити?… – і роблено весело загукав до хлопців, – Гей! Стасик-пантерасик! Вася-пантерася!.. Як ви там?

– Поки що о'кей! – першим відгукнувся Стасик.

– Однозначно! – підхопив Вася. – А ти, Стьопа-пантеропа?

– Я – Степан-пантеран!

– Ні-ні! Стьопа-пантеропа! – засміявся Стасик. – Сам напросився!

– Однозначно! Ха-ха! – зареготав Вася.

Стьопі зовсім гірко стало. Треба було терміново щось придумувати.

– Слухайте, хлопці, а… а якщо злодії з'являться? – зловісно проказав він.

– Які злодії? – увірвавши сміх, спитав Стасик.

– Квартирні! Що по квартирах уночі лазять! – нагнітав атмосферу Стьопа. – Тітонька Інформація такі випадки страшні розповідала!.. Зараз же така злочинність!.. Ще й повбивають нас! Щоб не було свідків.

– Ану тебе! Чого ти раніше про це не говорив? – вигукнув Стасик.

– Мені самому тільки зараз стрельнуло… Ой! Дощ, здається, почався! Мені щось на ніс крапнуло.

– Ніякого дощу нема. То тобі ворона на ніс капнула.

– Однозначно!

Стасик і Вася були настроєні весело. їм не муляло, і нічна пригода здавалася їм уже цікавою, навіть захопливою.

Стьопа був у відчаї. Не міг же він, ініціатор "Чорної пантери", першим давати відбій!.. "Хоч би й справді злодій якийсь з'явився!" – подумав Стьопа.

Але спасіння прийшло не в образі злодія, а в образі злющого собацюри – бультер'єра Льолика, якого вивів прогулювати бізнесмен із п'ятнадцятої квартири Іван Іванович Бобченко. Виявляється, Бобченко завжди виводив свого страхолюда так пізно, по дванадцятій, щоб ніхто не лякався.

Стьопа про це не знав, бо завжди уже спав у цей час… Спущений із ланцюжка бультер'єр Льолик підняв ногу якраз попід деревом, на якому був Стьопа. Стьопа зойкнув (їй-Богу ненавмисне!), і бультер'єр застрибав, оглушливо гавкаючи і намагаючись цопнути Стьопу за сідало.

– Ой! Ой! – заверещав Стьопа. – Заберіть собаку! Заберіть собаку!

Іван Іванович Бобченко, звичайно, підійшов і дуже здивувався, побачивши хлопців на деревах. Певна річ, довелося йому все розказати.

На цьому операцію "Чорна пантера" було завершено. Іван Іванович Бобченко пообіцяв, що, крім нього і бультер'єра Льолика, ніхто про нічну пригоду хлопців не знатиме.

– Якщо ви самі нікому не проляпаєтесь, – сказав Іван Іванович. – А от якщо хтось мене спитає, я не брехатиму. Я й на допитах завжди кажу правду.

Стьопа був дуже задоволений.

– Нічого! – заспокоював він Стасика і Васю. – Головне, що ми готові були ночувати на деревах, виявили характери, мужність і витримку.

– Головне, що ми самі впевнені: ми не "фрикадельки"! А як хтось пащекує, то хай собі пащекує.