Супер "Б" з "фрикадельками" - Нестайко Всеволод
Одного разу, коли наш предок був іще недолітком і служив джурою у запорозького сотника Цибулі, він того сотника врятував від вірної смерті. На сотника напали троє турків і вже от-от мали порубати його на капусту (так висловився прапрадід), аж тут наш предок джура, що, беззбройний, ховався у кущах, (джурам не належалося мати зброю), зненацька як зачичиркне, як загаласує!.. Турки подумали, що надбігла підмога, пооберталися – і це дало змогу сотнику відбитися. Тоді й прозвали козаки нашого предка Чичириндою, від слова "чичиркнути", тобто зашарудіти, заворушитися. Це слово навіть у літературі зафіксоване, в одній байці: "На землю злізла ніч, ніщо ані чичиркне, хіба подекуди крізь сон що-небудь чвиркне"…
– Ти диви, які в тебе прародичі були… А я про своїх нічого не знаю, – зітхнула Наталочка.
Так вони пройшли два квартали. А за кілька будинків до школи Наталочка сказала:
– Ну, давай уже мою сумку! Не хочу, щоб хлопці з тебе сміялися.
– А мені по барабану! Хай сміються. Я не боюсь! – сказав Сергійко, проте сумку віддав.
Наступного ранку Сергійко вийшов із дому на п'ять хвилин раніше і став чекати Наталочку на тому місці, де вони вчора зустрілися. Побачивши його, Наталочка усміхнулася:
– А сьогодні моя сумка не важка!
– Все одно – давай!
– Ну – на! Як ти такий хоробрий.
Цього разу Сергійко свою сумку зарані почепив на одне плече. І тепер Наталоччину сумку закинув на друге.
– Ну, розказуй іще про своїх пращурів! – сказала вона. Це було для Сергійка несподівано. Він нічого більше про своїх предків не знав. Але Наталочка дивилася на нього так очікувально, що він не наважився признатися. І почав експромтом фантазувати:
– Ну… ну… одного разу джура Чичиринда пішов у розвідку. Турецький загін зайняв оборону на тому березі річки. Перепливати небезпечно – помітять, то він узяв у руки важенну каменюку і перейшов річку по дну, дихаючи через довгу очеретину. Запорожці часто користувалися довгими очеретинами, долаючи водні рубежі. Ну, джура Чичиринда все розвідав, треба повертатися назад, а очеретини знайти не може. Що робити?… А треба ж поспішати, бо запорожці чекають розвідданих. Пірнув, повітря вдихнувши, і, скільки міг, плив під водою. Тоді на мить вигулькнув, повітря ковтнув – і знову під воду. Але турки таки помітили його, почали стріляти. Одна стріла влучила йому в руку, але він таки доплив, і завдяки його розвідці запорожці вночі напали і перемогли турків.
– А ти плавати вмієш? – спитала раптом Наталочка. – Авжеж, умію! І пірнати вмію. Під водою можу метрів сім… ну, п'ять принаймні пропливти.
– А я майже не вмію, – зітхнула Наталочка. – Тільки трохи… по-собачому.
І те, що вона так відверто, так щиро призналася у своєму невмінні, зробило її ще ближчою і милішою. Він відчув себе поруч з нею сильним і мужнім. Авжеж, справжня принцеса мусить бути витонченою і тендітною. Це принц мусить бути дужим і хоробрим. Сергійко випнув груди, хоч під вагою двох сумок це було й важкувато.
Наступного дня повторилося те ж саме. Вони зустрілися, і Наталочка вже сама, ні слова не кажучи, зняла сумку і передала йому. І знову забажала слухати про пригоди Сергійкового предка. І Сергійко наплів їй щось несосвітенне про те, як джура Чичиринда врятував із турецького полону дочку сотника – красуню Настусю (спершу він хотів сказати Наталочку, та вчасно зрозумів, що це буде занадто).
Але з кожним разом вигадувати подвиги джури ставало дедалі важче… І Сергійко нарешті вирішив покінчити з предком.
Закидаючи Наталоччину сумку на плече, він сумно зітхнув:
– Та одного разу сталося непоправне… Коли джура Чичиринда виносив із поля бою пораненого сотника Цибулю, якийсь турок, що лежав неподалік і здавався неживим, у передсмертному завзятті стрельнув з лука, і джура Чичиринда, рятуючи сотника, прикрив його своїм тілом. І турецька стріла влучила йому просто в серце!
– І він загинув?! – жахнулася Наталочка.
– А що ти думаєш, не було у запорожців дітей-героїв?
– Ні-ні! Були, звісно… Тільки, я думаю, ваш рід на цьому й скінчився. І ні прапрадід твій, ні прадід, ні дід, ні тато, ні ти, бідненький, так і не понароджувалися.
– Як?! Чому це?!
– Бо ти ж казав, що джура Чичиринда був недоліток, отже так і не одружився, бо недолітки й тоді не одружувалися, навіть такі геройські. І нащадків, таким чином, мати не міг. – Тю! Це я й справді дав маху! – аж спинився Сергійко. І засміявся.
– Ех, ти! Брехуринда нещасний! Ха-ха-ха!
Вони так реготали, що проминули те місце, де Наталочка завжди забирала у Сергійка свою сумку, і вийшли на трасу, по якій уже курсували їхні однокласники. І ніс до носа зіткнулися з Васею Цюцюрським. Вася вражено вирячився на них і пролепетав: "Однозначно!"
Через п'ять хвилин весь шостий "Б" вже знав, що "козел Чичиринда носить сумку телиці Приходько". Так глузливо висловився Супер-Джон. І тут несподівано маленька Наталочка підійшла до здорованя Супер-Джона, на голову вищого за неї, і, дивлячись йому просто у вічі, голосно, щоб чув увесь клас, сказала:
– Якщо я телиця, то твоя мама – корова. А ти навіть не бичок, а віл! Ти хоч знаєш відмінність між биком і волом? По очах бачу, що не знаєш. Пояснюю! Волам роблять операцію-кастрацію, після якої вони вже не бики, не мужчини. Сила є, а інтересу до телиць – жодного!
Наталоччин тато був ветеринар, кандидат наук, викладав у сільгоспакадеми. На чому-чому, а на тваринництві Наталочка розумілася добре. Супер-Джон став блідий як сметана. Такої образи йому ще не завдавав ніхто. Він замахнувся, щоб захистити свою чоловічу гідність єдиним доступним йому засобом. Але тут до Наталочки кинулася Лариска Литвак, за нею інші дівчатка, обступили її… І, щоб якось виправдати свій замах, Супер-Джон спересердя відчайдушно махнув рукою і сплюнув.
Дівчатка торжествували. Сергійко був у захваті. Його принцеса виявилася не лише просто прекрасною, а й справжньою героїнею. Не меншою за його міфічного предка.
Продзвенів дзвінок на урок. І Сергійко не встиг висловити Наталочці своє захоплення. А потім була контрольна. А тоді ще одна контрольна. І склалося так, що Сергійко поговорити з Наталочкою не зміг – після уроків вона одразу десь зникла.
Сон, який наснився йому тієї ночі, був такий чіткий і яскравий, наче по телевізору: Сергійко скакав на баскому коні по безмежному полю. Поряд із ним на такому ж баскому коні скакала Наталочка. Вона була у червоних козацьких шароварах, у вишиванці й у смушевій шапці. І враз на обрії з'явилася темна хмара куряви, що швидко наближалася.
"Турки! До бою!" – вигукнула раптом Наталочка.
І от уже видно передніх вершників. Тільки скачуть вони чогось не на конях, а… на волах круторогих. Турки на ходу натягають тятиви луків, стріляють. Одна стріла летить просто на Сергійка. Ще мить – і влучить у нього. Аж тут Наталочка рвучко перестрибує зі свого коня на Сергійкового. І стріла влучає не в Сергійка, а в неї. Сергійко підхоплює Наталочку на руки. Вона схиляє голову йому на плече і, обливаючись кров'ю, говорить:
"Прощавай, Сергійку! Джура Чичиринда – це я!.. Отже, твій рід продовжиться, не хвилюйся! У мене є рідний брат, твій пращур".
"Не вмирай, принцесо! Не вмирай! Благаю!.."
"Брехуринда! У запорожців не було принцес!" – усміхається Наталочка…
Сон був такий захопливий, що Сергійко проспав. А мама заговорилася з приятелькою по телефону і не збудила його вчасно…
Сергійко, захекавшись, добіг до того місця, де вони завжди зустрічалися, але Наталочки там уже не було.
"Ой! – похолов Сергійко. – Це ж вона подумає, що я навмисне, щоб не нести їй сумку! Злякався! О Боже!"
Наталочка сиділа за партою, гортала підручник і навіть не звела очей на Сергійка. Він схилився до неї і прошепотів:
– Я проспав, розумієш! Отїй-Богу!
– А мені що до того, – смикнула плечиком Наталочка. – Спи собі на здоров'я!
Він почервонів і замовк, не знаючи, що сказати. Після уроків він хотів поговорити з нею, пішов слідом, але вона обернулася і сердито шикнула на нього:
– Не йди за мною! Не йди! Чуєш?!
Наступного ранку він вийшов з дому на десять хвилин раніше, ніж завжди. І всю дорогу біг до того місця, де вони зустрічалися. І враз побачив, як вона, вгледівши його, перебігає на той бік вулиці. Вона теж вийшла з дому раніше, щоб не зустрітися з ним. Він хотів наздогнати її, але вона обернулася і роздратовано махнула рукою – не смій, мовляв!.. Він приречено почовгав слідом. У душі його була холодна мряка і лунав журливий марш Шопена…
На першому уроці він написав їй записку: "Що сталося? Чим я завинив? Я ж таки проспав! Чесно! Клянусь усіма своїми предками!"
Вона порвала записку на дрібненькі шматочки і не відповіла. Далі виправдовуватися було безглуздо.
А тим часом у родині Чичириндів відбулася радісна подія. Після багаторічного чекання дідусеві Максиму Панасовичу як ветеранові швейна фабрика нарешті покращила житлові умови – надала нову трикімнатну квартиру. До цього вони (дідусь, бабуся, тато, мама, Сергійко і його молодша сестричка Тетянка) тулилися у двох маленьких суміжних прохідних кімнатах комунальної квартири старого напів-аварійного будинку, який давно мали реставрувати, але за браком коштів все відкладали і відкладали. Правда, нова квартира була не в центрі, а на околиці, на Харківському масиві, де Київ закінчувався і починалося Бориспільське шосе. Але тільки той, хто все життя проживу комуналці, де щоранку й щовечора вишнуровується черга до ванної і туалету, може по-справжньому оцінити всі принади окремої трикімнатної квартири на сьомому поверсі, з балконом, звідки відкривається прекрасний краєвид на безкінечні лісові далі…
Нарешті вони переїхали. Питання про нову школу постало в перший же день. Возити Сергійка на машині, як возили Борю Бородавка, було нікому. У Чичиринд машини не було, Чичиринди належали до гордого племені пішоходів.
"От і добре! – думав Сергійко. – От і прекрасно!.. З Наталочкою все вирішиться само собою. Досить! У новій школі знайду собі нову принцесу".
Хоча в уяві раз-у-раз виникав каштановий кучерик над рожевим вушком і звучали щемкі звуки полонезу Огінського…
Ще кілька днів Сергійко, мужньо недосипаючи, їздив до ліцею.
На це витрачалося майже півтори години. До останнього дня у класі ніхто нічого не знав. У той останній день Сергіико так хвилювався, що в нього аж випіки були на щоках.
І коли він після уроків наздогнав Наталочку, яка йшла знайомою дорогою, і торкнув її за плече, вона здригнулася:
– Що? Що таке?
– Я… я хочу тобі сказати, що… – Сергіико затнувся. – Що ми, мабуть, більше не побачимося…
– Що? – вона іронічно усміхнулася. – Емігруєш? В Америку їдеш?
– Ні! На Харківський масив.
