Казка про Чугайстра - Воронько Платон
На небі зовсім розійшлися хмари і стало так світло, так ясно на верховині, пю видко навіть сліди в прим'ятій траві, сліди босеньких ди" тячих ніжок.
Бабуся.
Заснув, і серце вже рівніше б'ється.
Поклала я любисток біля серця,
Він освіжає кров — давно те знаю.
Це зілля треба рвати серед маю,
Під час грози... Агов, а де це діти?
Юрасю, Ганю, швидше в хату йдіте.
Не чути!.. Боже!..
Це ще мені лихо. Хіба жартують?..
Ні, повсюди тихо. Юрасю! Ганю!
Миттю йдіть до хати.
Із глибини лісу доноситься далекою луною: "Ми рушили Чугайстера шукати!"
Бабуся.
Йой, горенько! Скажіте, добрі люди!..
У хащинах і дикий звір заблуде.
Агій, куди ви? Темно, бездорожнє!
Вернітеся!.. Не можна так... Не мо-о-жна.
Кидається бігти за дітьми, але не витримує стареньке серце. Лиш крок чи два — і бабуся, хапаючись за груди, падає.
Молода Смерічка.
Померла сива горлиця в знемозі.
Хто ж заспокоїть діточок в тривозі?
Столітній Бук.
Зціліть старенькій серденько, Карпати,
Не можна їй сьогодні умирати.
Бабуся. лежить нерухомо, як мертва. А може, й справді померла бідна. Хіба знесеш стільки всього жахного та в одну коротку літню нічку. Ні, ворухнулася, звелась на руки важко-важко і шепоче.
Бабуся.
Йой, дітоньки, та що ж я наробила,
Оманою довірливих згубила!
Бабуся. нерухомо дивиться в гірську місячну далечінь Молода Смерічка. печально тулиться до Столітньою Бука.
Над галявиною повільно й урочисто пролітає Золотава Птаха. Вона крилом торкається сивої бабусиної голови і відлітає туди, де зникли діти.
Золотава Птаха (співає).
В громадді каміннім,
В гнізді соколинім
Родились орлятами ви.
І крила простерши,
На подвиг уперше
Злетіли під регіт Сови.
Я Птаха Злотава, —
Звитяга і слава —
За вами услід полечу.
У ночі тривожні
Ліси бездорожні
Надіями вам освічу.
Мужайтеся, діти,
Невтомно ідіте —
Хай путь перед вами страшна.
До щастя і волі,
До світлої долі
Сміливих виводить вона.
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
Рівна полонина край гірського рідколісся. Петляста стежина, яку ледь помітно у високих травах, розходиться на два боки. То тут, то там поодинокі буки, смереки. Вони крислаті, густокронні, бо зростали на просторі. А одна, найвища, мабуть, найрясніша, смеречина, з корінням вивернута нічною бурею, лежигь, простягає своє віття до стежини, мов говорить: "Підведіть мене, я ще довго буду прикрашати цей край".
Ясний, але досить студений ранок. З гір на долину легеньким серпанком стікають тумани, і там, де розривається серпанкова пелена, під сонцем спалахують роси, немовби ті краплини не з води, а з казкового горючого кришталю. Довкола усе таке чисте, буйне і соковите, яке можна зустріти, мабуть, лише в щедротах карпатської природи. Навіть повалена бурею смерека ще довго не засохне, не помре, хапаючись за землю останніми корінцями.
На полонинку до роздоріжжя стежок виходять Юрасик і Ганя... Вони дуже стомлені, одежка аж до плечей зволожена росою. Проте на обличчях не видно смутку і страху, вони сяють збудженням і радістю. Це, мабуть, тому, що після тривожної ночі настав світлий ранок і вже недалеко до Черемошу, до зустрічі з добрим Чугайстром.
Юрасик.
Ізнов стежки розбіглися в два боки.
Гірські плаї, неначе ті потоки,
Розходяться галузками щомиті.
Усі Карпати ними оповиті.
По котрій нам іти тепер, Ганнусю?
Ганя.
Не знаю... Але я вже не боюся.
Це уночі лякалася до дрожу.
Я прийняла за відьму дику рожу.
Старі пеньки здавалися вовками
Між травами густими і гілками.
А отоді, як щось в кущах шугало
І ти дістав кремінчик та кресало
Й почав кресати — я мов задубіла.
Що то було?
Юрасик.
Здається, кізка біла.
Ганя.
А коби вовк?
Юрасик.
Усіх страшить кресало,
Говорять, що б у лісі не гасало.
Ганя.
Іще мене Сова лякала всюди.
Як закричить, аж холодіють груди.
Юрасик.
Надалі сов не бійся, будь обачна.
Ганя.
Удень — то ні, а ніччю йой як лячно!
Юрасик.
Кого б спитать, куди до Черемошу?
Ганя. А ти ж ходив із татом до Тимоша?
Юрасик.
Торік було, не годен пригадати.
Ганя.
У птахів, кажуть, можна запитати.
Край полонини між низеньким рідколіссям засяв уранішньою росою могутній Столітній Бук, а біля нього Молода Смерічка. Вони такі ж самісінькі, як ті, що стоять в бору біля одинокої гуцульської хижі. Здається, вчора вечором знялися і пішли слідом за малятами і тепер разом з ними зупинилися ось тут, над полониною, аби дізнатися, що ж далі буде з їхніми любими гуцулятами.
Молода Смерічка.
Скажи, дідусю, чи говорять птахи?
Столітній Бук.
Говорять всі пташки, жуки, комахи.
А особливо Птаха Золотава,
Що світиться, немов ясна заграва,
Як люди, розмовляє. Бо дівчатком
Жила вона у цих борах спочатку.
За ге, що світлу волю шанувала,
Їй доля злотні крила дарувала.
Й тепер вона усім, хто йде до волі,
Стрічається у лісі чи у полі
Та вказує, куди іти-ступати.
А вже малим вона як рідна мати.
То задзвенить тихенько, зашепоче,
То заспіває пісню серед ночі.
Ганя.
Так, так, у птахів треба запитати,
Коли не знати стежечки до хати,
І як у хащі заведе Блудика,
Де в шпичаках росте малина дика, —
Пташки хоч відки виведуть додому.
І навіть розмовляють по-людському.
Я знаю, як їх кликати-гукати.
Мене не раз цього учила мати,
Коли жива була. Послухай, погукаю;
Хтось відгукнеться із трави чи з гаю.
Синиці-сестриці,
Я дам вам водиці,
Посиплю зернята,
Мої пташенята.
Вкажіть-но, сестрички,
Стежину до річки.
Юрасик.
Не чуть нічого. Вийму сопілчину
І "ластівку" заграю для почину,
А потім соловейком засвищу я,
Можливо, прилетить котрась, почує.
Юрасик виймає свою мережану денцівку і починає грати. Сопілочка дзьохкає ластівчиним голосом, а потім підпадьомкає, мов перепілка, солов'єм заливається на всі лади, синицею, щигликом жвавим. На чистий і ніжний голос Юрасикової сопілки з усіх боків злітається птаство. В галуззі дерев, в росяниці трави, перепурхуючи з крони на крону або в кружлянні підіймаючись до неба, засвистіли, защебетали, затьохкали птахи. І не можна відрізнити, де сопілчин голос, де пташиний.
Ганя.
Йой, скільки їх уже злетілось, Юрку.
Я бачу он сизесеньку голубку,
Он соловейка бачу і синицю,
А на ліщині золотаву птицю.
Чи не жар-птиця часом? Аж палає...
Юрасик.
Казали, їх немає в нашім краї,
Уже давно покинули Карпати.
Ганя.
Все 'дно я буду у пташок питати.
Синиці-сестриці,
Я дам вам водиці,
Посиплю зернята,
Мої пташенята.
Вкажіть нам, сестрички,
Доріжку до річки.
Ганя не говорить, а тоненько-тоненько, наче пташина, наспівує. Юрасик в лад їй виграє на сопілчині. Ще й ще повторює свій виклик Ганнуся, на всі голоси пташині заливається денцівка, а потім замовкає. І чують діти, як одна пташина: "Ганцю-Ганцю, я гратиму, а ти іди до танцю".
Ти чуєш, Юрцю, кличе танцювати.
Ота, що крильця білі, наче з вати.
Ганя закрутилася в таночку, Юрасик підігрує їй на сопілці, а пташки співають і говорять кожна про своє. Одна дзеленчить: "Я синиця, де водиця?", а за нею малята із гніздечка: "Ми пташата, де зернята?" Коли ж накричалися і трохи вщухли найменші, найжвавіші, тоді підлетіла ота Золотава, що аж горить, і заспівала:
Юрцю-Юрцю,
Мій голубцю,
Люба Ганю,
Йдіть, кохані,
Все донизу,
Тут поблизу,
Між смерічки
Аж до річки.
А потім знялася, полетіла і крилом торкнулася до стежки, що повертає вниз.
Ганя.
Мій рідний Юрцю, каже, що донизу
Через смерічки і, либонь, поблизу.
Юрасик.
А може, й так, неправду кажуть птиці.
Посидимо,спочинемо в травиці.
Діти сідають у пухнату мураву. В цей час все птаство змовкає, зривається з місць і розлітається у всі боки. А Золотава пурхнула біля самісіньких гунулят і якось лякливо сплеснула крилами й прошепотіла: "Тікайте, діти". Почулося зле звірине завивання. На полонині показався величезний дикий кабан. Він, не поспішаючи, ішов прямо на дітей, риючи перед собою землю.
Юрасик.
Дивися, Ганю, дикий кабанище.
Ганя.
Йой, я боюсь.
Юрасик.
Мерщій на бука, вище!
Діти прожогом вилазять на дерево і вмощуються між галуззям. Кабан підходить до бука, риє землю під корінням, злісно звискуючи.
Юрасик. сідає на гілку, як на коня, упирається спиною в стовбур і дістає кресало. Кресь-кресь, кресь-кресь, але ні іскорки від кремінця — світло стало, ранок запалав. А дикий кабан навіть голови не підіймає, риє і риє.
Ганя.
Під корінь, лютий, починає рити.
Юрасик.
Коби рушниця, міг би зразу вбити.
Ганя.
Підриє бука, ми впадем додолу.
Юрасик.
Великий бук, не звалиться ніколи.
Ганя.
Аж так він буде ритися до ночі.
Юрасик.
Не плач, пориє трохи й не захоче.
Ганя.
У мене серце вирветься від ляку.
Юрасик.
Коби зламать мені товсту ломаку.
Ганя.
Йой, упадем, не побоїться бука,
Яка ж вона страшна, оця звірюка.
Лунає постріл, за тим другий, третій. Дикий кабан зі скаженим ревом крутиться навколо дерева, кидається до лісу, та ще постріл — і він падає мертвий. Юрась напівсвідомо шепоче:
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами...
По стежці із рідколісся вибігає мисливець в гуцульській одежі. Він поспішає до кабана, але, помітивши дітей, зупиняється. Ганя з Юрасиком швидко спускаються з бука.
Юрасик. (до мисливця-розвідника).
Йой, вуєчку, спасибі вам велике,
Бо з'їло б нас оте страхіття дике.
Мисливець-розвідник
Чого сюди забрались, бісенята?
Ганя.
Ні, вуєчку, ми люди, гуцулята.
Мисливець-розвідник.
Самі ви тут чи, може, з батьком, братом?
Юрасик.
Самі, самі, бо сталось лихо з татом.
Мисливець-розвідник.
Яке ж то лихо?
Юрасик.
Узяли солдати,
А ми йдемо Чугайстера шукати.
Мисливець-розвідник.
Скажи мені, а хто ж то є Чугайстер?
Юрасик.
Усіх чудес невигаданих майстер.
Мисливець-розвідник замислюється, ставить до бука рушницю, дістає з кишені велику цукерку і дає дітям. Коли він ліз до кишені, відкинувши полу свити, Юрасикові здалося, що під свитою військовий мундир. Та ні, це лише здалося. Звідки у гуцула може бути ворожий мундир? Та ще у такого доброго гуцула, який врятував їх від звіра і частує цукерками, а зараз так привітно, так співчутливо усміхається до них. Файний вуйко.
Мисливець-розвідник.
Де ж він живе, скажіть, мої хороші?
Юрасик.
Той чудодій живе на Черемоші.
Мисливець-розвідник.
Я сам тутешній, знаю всі стежини
До Черемошу по кущах ожини.
Ганя.
І знаєте, де є високі брили,
Де три смерічки бука охопили?
Мисливець-розвідник
Чому ж не знать?
Це там, де фольварк панів.
У ті краї водив я партизанів.
Так ви йдете Чугайстера шукати,
Щоб тата із неволі рятувати?
Ганя.
Ні, татко сам повернеться додому,
Бо він лихого не робив нікому.
Хіба пошкодять...
