Казка про Чугайстра - Воронько Платон

Потім, то наближаючись, то віддаляючись, іще, іще. На сизому грозовому небі прорізується сліпуче пасмо ракети, а може, то блискавка така разюча — нічого не розбереш у пізньому смерканні. Дівча дрижить, розхлюпує воду бабусі на руки. Старенька ніби не чує ні стрілянини, ні того, як холодна вода хлюпається на долоні, не бачить сліпучо-білого пасма.

Молода Смерічка.

То блискавка чи, може, злі ракети?

Столітній Бук.

Не відхиляйся, де ти, люба, де ти?

Усе мине — і хмари ці, і вітри.

Назавтра сонце слізки-роси витре,

І засміються наші полонини,

Як серце у щасливої людини.

Сова.

Не буде щастя — чую, бачу, знаю, —

Усе помре від краю і до краю.

Карпати пишні вкриє чорне лихо.

Столітній Бук.

Мовчи хоч ти, нещасна чаклунихо!

Ганя.

Бабусю, про Чугайстра докажіте.

Бабуся.

Нелегко стало черемошцям жити.

Тепер вони гуртом ходили всюди,

Аби дізнатись, де то гинуть люди?

Тії пори ясний легінь Іванко

Сподобав Лесю, дівчину-горянку.

Вони в гурті соромились кохатись,

Втікали до потоку милуватись.

Іванка й Лесю люди шанували,

Тому усі сердечно вболівали,

Як ті зникали десь біля потоку.

"Не йдіть, — казали, — згинете до строку".

Іван сміявся: "Я скручу і лева;

Не бійсь нічого, моя королево".

І так вони сиділи біля кручі.

Під ними води билися ревучі,

І вся галява сонцем заливалась,

Де юні гуцулята милувались.

Отам до них з гущавини дубини

Підкрались ловчі з челяді Горбини.

Між ними й пан з'явився, мов примара.

Іван відкинув шитого кептара,

Піднявши бартку — вихором до пана.

А той махнув лиш віхтем на Івана —

І хлопець вкляк, упав у сон глибокий.

Зареготав Горбина одноокий.

"Тягніть його за мур у глибокості,

А я дівчатко запрошу у гості.

Яка краса! Тут можна осліпитись.

Невже у хлопів ти могла родитись?

Візьму тебе, як панночку, в фортецю".

"Я не піду із тим, хто не по серцю", —

Сказала Леся й кинулась з відрога.

Горбина вслід: "Туди тобі й дорога!"

Ще ближче затріщала коротка черга, та так рвучко, так лунко, що вже не переплутаєш з тріском сухої ліщини. І нібито стогін почувся. Чи то людина у свій досмертний час, чи звір підбитий, а може, й вітер у гірській розщелині. Трудно розгадати серед буремних шумів, але щось болісно застогнало в лісі.

Юрасик (зірвався з місця.)

То, може, тата встрелили у груди.

Бабуся.

А неньо ваш туди іти не буде.

Він має повернути з того боку.

Недовге, але вкрай напружене мовчання. Потім бабуся ще тісніше пригортає до себе малят і продовжує розповідь.

Упала Леся у глибінь потоку.

Вода реве, жбурляє в чорториї,

То піною, то мулом Лесю криє,

То б'є з розгону в скелі головою

І обвиває шию душ-травою.

Несе потік із вечора до ранку

У Черемош розтерзану горянку.

А на ріні могутні черемошці

В цей час на пліт виходили по дошці.

"Диви-диви, — кричать, — либонь, людина!"

Взяли на руки: "Йой — жахна година,

Це ж наша Леся втоплена, побита".

І наступила тиша сумовита.

Несли дівча з ріки у верболози.

Старі діди — і ті ронили сльози.

Вже загорнули мертву у ряденце,

Щоб поховать...

Аж чують — б'ється серце.

Уста шепочуть: "Не спішіть ховати,

Страшну я правду хочу розказати.

Дукач Горбина має трунок сонний,

Приспить кого і кине в склеп бездонний.

Всі зниклі люди в нього в глибокості.

В фортецю йдіть, ламайте змію кості".

Поклали люди Лесю під борами

І кинулись до пана з топорами.

Побили враз озброєну сторожу,

Звалили височенну огорожу —

І до палацу швидше блискавиці.

Горбина б'є у вікна з крем'яниці,

Але йому не стримати народу,

Як весняну на Черемоші воду.

Забили двері, вікна всі, як треба,

Вогонь під дах — і полум'я до неба.

Тоді пішли гуцули в кам'яницю.

Там кожен стрів чи брата, чи сестрицю,

Чи діточок голодних у безсиллі —

Живі вони лежали у могилі.

Легінь зітхнув: "А де ж краса кохана?" —

"Ще стрінетесь", — утішили Івана.

Палац палає. Люди із комори

Пиття і їжі витаскали гори.

Наїлись, напилися...— і потому

Уже ніхто не повернувсь додому.

У їжі тій, в питті був сонний трунок.

Горбина звів з повстанцями рахунок.

З жовнірами він виліз із палацу

Попід землею — і мерщій до плацу,

Де спали сном важучим черемошці.

Він потрощив усім залізні кості,

Звелів у яму скласти й закопати,

А сам напивсь і ліг в діброві спати.

Ганя.

Мабуть, і Леся вмерла під борами?

Бабуся.

Ні, не померла. Темними ярами

Якось дійшла туди, де спали люди,

Побачила, як їх коло запруди

Закопували в ямі глибоченній.

Та що робити бідній нареченій Іванковій.

Пішла до Черемоша І як заплаче:

"Йой, душа хороша,

Порадь, куди хилитися билині —

Мені, слабій, самітній сиротині?"

Квилить і сльози ронить на каміння.

Аж бачить: із росистого пагіння

Піднявся раптом пари вихор цілий,

А з пари дід з'явився білий-білий,

В зелених шатах, з зіркою в кресані.

Він запитав: "Чого це сни погані

Мені верзуться? Ніби всі гунули,

Потрощені, у землю потонули?"

Шепоче Леся: "Любий мій дідусю,

Не сон вам снився. І сказать боюся:

Всі черемошці приспані, побиті,

В глибоку яму кинуті, зариті".

"Цьому не буть! То люди трудолюбні.

Люблю я їхні співи дзвінколунні.

Коли ведуть свої плоти летючі, —

Заслухаєшся, сидячи на кручі.

Скажу ще більше — всі вони від мене

Ведуть свій рід і від природи-нені.

Я батько їхній добророб Чугайстер,

Усіх чудес невигаданих майстер.

Веди мене до свіжої могили".

І дівчина з Чугайстером щосили

Побігли до закиданої ями.

Юрасик.

Я чую кроки — там он, за плаями.

Бабуся.

Тобі здалось, нікого там немає.

То сарночка від бурі утікає.

Бабуся. все ще утішає своїх маленьких онучат, все казкою відгороджує їх від незнаного лиха. А бідне серце її старече аж рветься, аж колеться від тривоги — ось-ось лусне оте засмучене серце. Справді, хтось пробіг поза плаями і, мабуть, упав, бо вже не чути нічого. Лише вітер буремний шугає і стогне та божевільне регоче. Як же їй, старенькій, далі говорити про щасливий порятунок черемошців із могили, коли сама ніч оця, немов сира могила, ще й не тиха, темна, а з громами, блискавками і стріляниною, з шелестами тривожними і стогонами. Що ж їй говорити далі?..

Молода Смерічка.

Дідусю, справді хтось до нас прямує.

Столітній Бук.

Бабуся чує все те, добре чує.

Ганя.

Нема нікого. Йой, бабусю мила,

Доказуйте.

Бабуся.

Відкрилася могила,

Лиш той Чугайстер вимовив словечко,

Затим дістав Жар-птицине яєчко,

Розбив, розколотив його у ложці,

Хлюпнув у яму. Вийшли черемошці.

УсІ живі, іще сильніші стали,

Сміються радо: "Як ми добре спали".

А Леся мовить: "Спали б ви навіки,

Коб не Чугайстер дав цілющі ліки".

Й розповіла, яка біда зчинилась.

Громада вся Чугайстеру вклонилась

І, наламавши букові жердини,

Уже збиралась бігти до Горбини,

А дід спиняє: "Стійте, черемошці,

Горбина спить між скелями на рожці.

Він сам напився того трунку злого,

Довіку не хапатиме нікого.

Жовніри всі розбіглися плайками —

Коли вовки — най жиють із вовками.

А ви ідіть, трудящі, мирні люди,

На верховини — лиха вже не буде.

Коли ж який чужинець удереться,

Щоб пити вашу кров з живого серця,

І ваших сил у битві вже не стане,

І запечуть глибокі смертні рани —

Тоді свого Чугайстера шукайте,

І так мене, старого, викликайте:

Течи,вода, долинами,

Іди, біда, глибинами

У нетрини та хащини

До вічної пропащини,

А ти, старий Чугайстере,

Заступнику і майстере

Усіх чудес побажаних, —

Почуй людей уражених.

Заглянь у ті віконечка,

Де ждуть тебе, як сонечка,

Зайди у ті хатиночки,

Де кличуть щохвилиночки.

Дихни живою силою

Над ямою-могилою,

Над свіжою та ранньою,

Над вогневою раною.

А вже зі мною вам не знать урону".

Тоді Олеся хусточку червону

Подарувала дідові за ласку.

Юрасик.

Бабусенько, як схоже це на казку.

Бабуся.

Та ні, Юрасю, знають всі гуцули,

Які про давні роки не забули.

Ганя.

Бабусю, і тепер жиє Чугайстер,

Усіх чудес невигаданих майстер?

Бабуся.

Й тепер жиє у брилах біля річки,

Де обіймають три малі смерічки

Старого бука край крутого плаю.

Як треба, я хутенько відшукаю,

Та й вам цей виклик треба пам'ятати.

Прямо над галявиною вогнистим павуком промайнула блискавка, за нею ударив грім: "Тр-р-ах, гу-гу-гу. Тра-а-ах, у-у!" І від того страшного удару розкололось, важко повисло небо, а з розколини гуком полилася вода. Вона заклекотіла по крутому схилу, і за якусь хвилину у міжгір'ї зашумував, запінився потік, як той, що ніс та бив об скелі колись красуню Лесю.

Студено стало. Гей, пора до хати.

Та й підтопляє ганок люта злива.

Ходімо, най нам ніченька щаслива...

Бабуся. з Ганею зникають за дверима. Юрасик на якусь мить залишається на ганку, вдивляється в пітьму ночі, з якої, неначе із глибини океану, випливають постаті могутніх черемошців, хитрюще обличчя Горбини, виблискують списи і бартки жовнірів. І нарешті йому усміхається сам Чугайстер — сивий дідусь із червоною хустиною в руці.

Молода Смерічка.

Бабуся й Ганя вже пішли до хати,

Чого ж лишився Юрця тут стояти?

Та ще коли отак громище ляска.

Столітній Бук.

В його уяві ще зоріє казка.

Поглянь сама. Либонь, на верховину

Несе лихий неситого Горбину.

Жовнірів скільки!.. Й кожен з довгим крісом.

Зникають черемошці поміж лісом,

А вдалині із хвилі Черемошу

Чугайстер вийшов. Усмішка хороша

Юрасикові серденько лоскоче.

І хлопчик тихо щось квилить-шепоче.

Юрасик.

Течи, вода, долинами,

Іди, біда, глибинами,

У нетрини та хащини

До вічної пропащини.

А ти, старий Чугайстере...

Казкові привиди лякає новий шалений удар грому. Юрасик, шепочучи слова Чугайстрового виклику, зникає в хижі.

На верховині шумить, клекоче карпатська злива. Які вони шалені, карпатські грозові зливи!

На галявину до хижі виходить високий партизан. Він ледве переставляє ноги, опираючись на автомат. Голова і груди наспіх перев'язані бинтами, через які ще проступає кров. Із розбитих чобіт стікає вода. В його очах страшна тривога за щось безцінно дороге і, мабуть, втрачене назавжди.

Партизан.

Вже день і ніч в нерівному двобою

Ворожий хвіст тягну я за собою.

А де загони — ні в кого спитати, —

Неначе раптом вимерли Карпати.

П'ять тисяч верст пройшли ми по Вкраїнї,

А ще такого не було, як нині.

Відбився я в горах від партизанів

Серед борів густезних і туманів.

Скрізь вороги, мов ті вовки голодні.

Не повернуся в з'єднання сьогодні

І завтра теж — уже лишає сила,

Мене ворожа міна підкосила,

Валяють з ніг тяжкі, пекучі рани.

А де ж загони, друзі-партизани?..

Він хилиться додолу, опираючись на причілок темної хижки.