Казка про Чугайстра - Воронько Платон
При спалаху блискавки помічає сліди босих ніг на ганку.
Недавно хтось зайшов до цеї хати.
Маленькі ніжки — значить, не солдати.
Яка то радість! Є жива людина;
Хоч дід сліпий а чи мала дитина.
Самотність тяжча за тюремні грати,
В одинці страшно жити і вмирати.
Одне лиш слово рідне найпростіше —
І на душі зробилося б світліше.
А що, коли назустріч автомати —
У мене ж ні набоїв, ні гранати.
Та все одно — три чисниці до смерті,
Біда — як двері наглухо заперті.
Тяжко ступаючи, партизан підходить до дверей, стукає спочатку тихо, а потім сильніше.
Прокиньтеся, якщо усі поснули.
Пустіть, я свій, не бійтеся, гуцули.
Аби узнали, що я з цього краю,
Послухайте, я пісню заспіваю:
Карпати — край лісів та круч,
Наш край красою славний.
Гуцульський рід орлин, могуч
В труді, в бою незламний.
Тільки сонце заіскриться,
Легінь при стремені, —
Топір з кованої криці,
Крісик на ремені.
Молода Смерічка.
Він мертвий майже, ще й співати може!..
Столітній Бук.
А рідна пісня всюди допоможе
В тяжкій біді, — говорять здавна люди.
Молода Смерічка.
Йой, дідоньку, нехай то правда буде.
Я за життя боюсь героя цього.
Столітній Бук.
І я боюсь, та ще й не за одного, —
За всіх отих, що гори і долини
Пройшли, аби звільнити верховини.
Із хати чується якийсь сполоханий шепіт, поволі відхиляються двері, виходить бабуся. До неї щільно туляться Юрасик і Ганя. В старечих тремтливих руках блимає свічечка.
Постріляний, порубаний, небоже!..
Іди до хати, тут стоять негоже.
Юрасю, Ганю, проведіть до ліжка,
А я мерщій внесу водиці з діжки
Та гой-трави запарю — легше буде.
О, як тепер страждають наші люди.
Звідкіль же ти, за що так битись мусив?
Партизан За волю бивсь...
Я партизан, бабусю.
Бабуся, наблизивши свічечку до самого обличчя партизана, розглядає негаданого гостя, потому біжить до погрібника. Діти обережно проводять партизана в хату. За ними уже й бабуся поспішає із відерцем води і сухою гой-травою.
Бабуся.
Це партизан... Видать, мов Довбуш, мужній!
Чи житиме — постріляний, недужий...
Тяжко зітхаючи, бабуся заходить до хати. На галявині якийсь короткий час безлюдно. Гроза вщухла, лише поодинокі краплини бубонять по гонті.
Згодом в кінці галявини з'являється група фашистів. По зволоженій траві мигає вогонь ліхтарика, мабуть, відшукує недавні сліди.
Перший голос.
Куди він зник у цій безлюдній пущі?
Другий голос.
Та ще й пітьма, немовби чорна гуща.
Перший голос.
За голову його сто тисяч мають дати.
Другий голос.
А як не знайдем, наші можуть зняти.
Так само уперто освітлюючи дорогу ліхтариком, фашисти зникають за рогом. На ганок виходять діти.
Юрасик.
Коли солдати — знаєш, що казати?
Ганя.
Аякже, знаю... Хто б не йшов до хати.
Юрасик.
Оце герой — в казках таких немає.
Ганя.
А скільки він всього на світі знає.
Ми будемо удвох ходить до школи,
А я про те й не мріяла ніколи.
Юрасик.
І будем зватись юні піонери. Ганя.
А що, як він помре у нас тепера!
Юрасик.
Ні, не помре...
Он хтось іде до двору.
Ганя.
Диви-диви, які страшні потвори.
Юрасику, ой як я їх боюся!
Юрасик.
Не бійся, хочеш, я і засміюся.
Ганя.
Облиш, облиш. Не треба ні словечка.
Вони ж уже, дивися, недалечке.
Давай втечем до лісу під загати.
Юрасик.
Ми ж обіцяли хижку вартувати.
Страшно гунулятам, ой, як страшно перед чужими озброєними солдатами. Юрасик лише говорить, що засміявся б, ні, тут не до сміху. Діти туляться одне до одного і непомітно для самих себе відступають під ганок.
МолодаСмерічка.
Говорить Юрця, ніби засміється,
А в нього так серденько бідне б'ється,
Що вискочити ладне, розірватись.
Столітній Бук.
Гай-гай, коли вже Юркові сміятись.
Від чималої групи фашистів, що зупинилися край подвір'я, відділяються дві постаті. Вони обережно наближаються до хижі, освітлюючи дорогу ліхтариком. Картаті маскувальні плащі промокли і незграбно стовбурча-ться на плечах, чоботи забовтані в руду глину.
Перший солдат.
Не видно сліду — все розмила злива.
Другий солдат.
Не те що люди, і земля зрадлива
До нас отут, куди не повернися.
Он партизан в городі, подивися.
Солдати разом із двох автоматів відкривають шалений вогонь по опудалові, — аж клоччя із нього летить. Під градом куль каска падає на землю, і замість голови біліє гострий кілок.
Юрасик.
Та то ж опудало, щоб горобців лякати.
Перший солдат.
А йди сюди, вовчисько тричі кляте!
Гей, тут вас двоє!.. Стійте, руки вгору
Кажіть, сюди приходив хто до двору?
Юрасик і Ганя.
Нікого ми не виділи, солдати...
Другий солдат.
А в хаті хто? Мерщій ведіть до хати.
Юрасик.
А в хаті наша баба умирає.
У неї тиф... і лікаря немає.
Допоможіть, у вас е файні ліки.
Перший солдат.
Та пропадіть ви пропадом навіки.
Ох, і залізли ж ми з тобою в нору.
Бери хоч курку — і мерщій із двору.
Юрасик.
А курка теж у нас захворувала.
Її бабуся з рота годувала,
Бо так любила, мов дитя рідненьке,
Тепер не їсть, не п'є оця рябенька,
Усе лежить отут серед каміння.
В сусідів теж повимерло пташиння
Від тифу лютого чи, може, від холери.
Ніхто не знає... Всюди мруть тепера.
Другий солдат, який уже було схопив курку, мов ошпарений, кидає її, стоїть якусь мить оторопілий, потім старанно витирає руки об плаща. Затим виймає з кишені пляшечку, обливає руки, хлюпає собі на лице, на одежу.
Другий солдат.
Ще сказано — послали нас до тилу!
Не партизан, так тиф зведе в могилу,
Чума, холера чи якась проказа.
Усіх передушив би я відразу,
А партизанів драв би, мій капрале.
Перший солдат.
Дивись, аби тебе не обідрали.
Земля і люди тут за партизана.
Ходім, а то потрапим до капкана.
Другий солдат.
А де ж звірята, дать би їм приклада
Перший сол дат
Не зачіпай, можливо, тут засада.
Ми й так іздуру шуму наробили —
Горохове опудало убили.
Про це ні слова серед наших друзів:
Сміятимуться, як із боягузів.
Другий солдат.
Ну, то давай підпалимо хатину.
Перший солдат.
Ходім, ходім, бо буде куля в спину.
Солдати, наче висліджені звірі, крадучись, зникають з подвір'я, тануть в імлі. Гурт фашистів, який спочатку з'явився край подвір'я, зник ще тоді, як розвідники зняли стрілянину.
Юрасик і Ганя з глибини ганку, де вони ховалися останні хвилини, виходять на подвір'я. Вони сполохані, але раді.
Ганя.
Пішли, злякалися, ми обдурили файно.
Юрасик.
Щось треба діять, Ганночко, негайно.
Великий чоловік лежить у нашій хаті;
Недаром нишпорять ці нелюди прокляті.
Ганя.
Тихіше. Вернуть — будуть бити злісно.
Юрасик.
Тепер уже не вернуться, бо пізно.
І тифу налякалися до смерті.
Вже не про них подумай-но тепер ти,
Про партизана, що від рани гине.
Бабуся, виходить із хати, зупиняється на ганку.
Бабуся.
Мабуть, наш гість не проживе і днини.
Пішли?..
Ганя.
Пішли, бабусенько, йой, люті.
Бабуся.
Бодай би потопилися у руті.
Вона щось шукає під стріхою на ганку і знов повертається до хати.
Ганя.
Не проживе і днини, чуєш, Юрку?
Скажім бабусі, най заріже курку.
Він зголоднів і тому так хворує,
А як хороша страва запарує,
Підійметься, поїсть, сильніший буде.
Юрасик.
Його дві кулі встрелили у груди,
Живіт пробито, страва не поможе.
Робить щось греба, так сидіть негоже.
Діти стоять запечалені, мовчазні. "Робити щось, діяти треба!" — аж пече в маленьких голівках і з болем відлунюється в серденьках дитячих.
Стоять діти, дивляться то на землю, то на небо. А небо поволеньки світліє. Грозові хмари рвуться на шматки і, мов гурти овечок, розбігаються за ліси на нові пасовиська. Над горами біліє край неба — то сходить місяць. Його ще не видко, але світлішає, світлішає потроху на верховині. А з тим і на душі ніби світлішає поволі.
Столітній Бук.
Чого вагаєтесь, шукайте допомоги,
Хай не спиняють вас жахні дороги.
Молода Смерічка.
Що ти говориш, діти повмирають.
Столітній Бук.
За праве діло хай хоч серце крають.
Я б на край світу сам пішов по ліки,
Та жаль, корінням вріс отут навіки.
Сова.
А я за це й крилом кивнуть не хочу, —
Лякливих краще криком заморочу.
Столітній Бук.
Хіба збагнуть старій лихій Совині
Ті почуття, які живуть в людині,
Що йде на бій за щастя і свободу
Своєї Отчини і рідного народу.
Юрасик.
А що, коли і справді є Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер?
Я знаю плай, що йде до Черемоша,
По нім ходили з татом до Тимоша
Здається, знаю, де висока брила,
Про котру нам бабуся говорила.
Ходімо, Ганю, завтра пізно буде.
Ганя.
Та зараз ніч темнісінька повсюди,
А я в пітьмі, Юрасику, боюся.
До того ж і розсердиться бабуся.
Юрасик.
Вона про це зовсім не буде знати.
Ми зберемось і підемо від хати.
Я покладу кресало у табівку
Та ще свою мережану денцівку.
Тут близько, ми й повернемось до ранку
Не ходь у хижу, зберемось на і анку.
Ганя.
Ні, ні, Юрасю, пождем до світання.
Бабуся (виходячи з хижі).
Вже й не говорить, слабшає дихання
Самі лиш очі пломенять, як свічі.
Гой-зіллячком його кропила тричі —
Безсилі тут усі горянські ліки.
Чого ж це люди наче ті каліки
Перед тупою смертною косою?
Умре твій брат — лиш ороси сльозою
Могилу свіжу і ступай додому.
А я б цьому синкові молодому
Своє життя віддать не пожаліла,
Але це виймеш серденька із тіла.
Та й що йому в моїм старому серці,
Де капля крові жевріє на денці.
Йому по рівні серце Велет-Пана,
Щоб вічно билось в грудях партизана.
Бабуся. замовкає, ніби згадавши щось дуже важливе, біжить за причілок і повертається в хижу з листям в руці. Ганя хоче її наздогнати, мабуть, спитати про щось, але Юрасик хапає за руки, затримує.
Юрасик.
Сестричко, чула, він уже вмирає.
Он і світання йде по небокраї.
Ганя.
То місяць сходить, Юрцю, не світання.
Юрасик.
Ходімо швидше, кинь свої вагання.
Прогаємось, а він померти може.
І татові Чугайсгер допоможе.
Ганя.
І татові?!
То вже ходім шукати. А знаєш, як Чугайстера гукати?
Юрасик.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами,
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
Та знаю, люба Ганю, пам'ятаю.
У сні скажу, коли хто запитає.
Давай іти.
Ганя.
Ну, то й ходімо, Юрцю,
Не так і лячно, коли ми укупці,
Взявшись за руки, гуцулята простують до лісу.
Вони якийсь час видніються на схилі галявини, а потім зникають за галуззям. Лиш чути, як Ганя повторює слова Чугайстро-вого виклику, щоб не забути.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами...
Сова.
Аву-угу!
Дорога в дугу
Зігнулася, зломилася,
Малята заблудилися.
Їх душ-трава залякує,
Над ними ворон крякає.
За якусь хвильку її слова затихають.
