т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Ось зрання й макового зерна в роті не було,- посміхається чоловічок, винувато якось дивлячись на Гликерію й Івана: - люди вкрай поприставали. Доросле то ще так-сяк теліпається, а молоде зовсім припало до землі. Як не знайдемо ще тут роботи, то вже й господь святий зна, що його думати далі...
Гликерія дивиться на якогось хлопця год 14, помічає, що він дуже схожий на її брата, Василька: - таке ж худе личко з довгим підборіддям і тонким носом, такі ж очі смирні й добрі,- і їй стає вмент жалко-жалко цих людей. Їй ввиджається, як вони лежать отаким ж купами десь на базарах, чекаючи наймачів, як ганяє їх з місця на місце поліція, а вони несміло, покірливо, гуртом поступаються їй. Потім, не дочекавшися в одному місті, ідуть у друге... Ідуть степом: степ довгий, безкраїй; зеленіють чужі хліба, мріють могили на обрії. А сонце пече - ні вітру, ні хмари; порох з битого шляху димом лізе в очі, в вуха, в ніс, у рот. Хочеться пити, а води немає, або така тепла в баклажках, що аж гидко у рот взяти. Ноги щемлять, тіло мляве, у грудях страх за будуче й пекуче бажання їсти, їсти!
Вона озирається до екіпажів і зустрівається з поглядом Івана.
- От це контраст! - говорить Іван, поширеними й смутними очима показуючи на одну й другу групу.- Це справжній контраст.
Але Гликерія навіть не дочуває добре, що він каже: їй жаль, страшенно жаль заробітчан. Вона нічого не одповідає йому, а, найшовши очима Семенову бричку, гукає:
- Семен!.. Семен!.. Їдь сюди!
Семен поверта коні, гецає по борозні й хутко під’їжджа до неї.
- Там зосталося щонебудь?.. Хліб, м’ясо?..- питає вона.
- Зосталось...
- Виймай сюди все-все!.. Треба людям цим дать...
Зачувши «хліб», м’ясо», полтавці як електричною течією проймаються. Вони жадно переводять очі на Семена й починають зорити за ним. Забачивши, що він зліз із брички й почав щось виймати з неї, вони починають посуватися вперед, поминати панів і наближатись до брички. Гликерії видно, що й чоловічкові страшенно хочеться побігти туди, але він з делікатности стоїть перед нею без бриля, щось говорить і тільки іноді погляда на Семена пильним оком.
А Гликерії аж досадно дивитись, як Семен, зі своїм звичайним флегматично-спокійним виглядом і з «ароматною» в куточку рота, помалу вийма французькі булки, якісь коробки і, морщачись від диму з «ароматної», що лізе йому прямо в око, не хапаючись, кладе додолу.
Помітивши щось надзвичайне біля брички, останні заробітчани підходять ближче й навіть коло вогню нікого не зостається,- валяються тільки свитки, клунки, коси, граблі й таке інше.
Валка починає густи, турбуватися, чується шепотіння:
- Прислано панів із хлібом. Годувать будуть на одробіток.
- Де на одробіток?.. Це наймать зараз будуть. Дають по 50 на своїх харчах.
А в другому місці, надто де дівчата:
- А диви, он у тої, що з квітками на голові.... Десь дороге! Й за п’ять рублів не купив би!
- Цить... Слухають!
- Та й вино їм давать? - умить гукає Семен.
- Ах, боже ти мій! - нервово повертається до нього Гликерія - усе, усе давай!
І їй видно, як Семен, звертаючись до Дуньки, що склада все на розіслану долі скатерку, стискає плечима й, іронічно посміхаючись, щось говорить до тої. Потім обоє беруть за кінці скатерки й важко проходять до Гликерії повз заробітчан, які починають напирати одно на одного й зазирати у скатерку. І після того, як хто зазирає туди, по валці проходить гомін і чути:
- Паляниці... Ковбаси...
А Семен тільки пихкає «ароматною» й іноді строго кричить:
- П-а-ді!
І коли його не розуміють, сердито говорить:
- Ану ж, з дороги! Повилазило, що несу?
Заробітчани уступаються, подаються трохи назад, а Семен із Дунькою врочисто проходять між ними, несучи скатерку, як покійника.
- Роздавать? - зупиняючись недалечко від Гликерії, питає Семен.
По слові «роздавать» по валці пролітає шум, як від подиху вітру у лісі.
- Роздавай, роздавай!
- Та й вино їм давать?
Гликерії хочеться кинутись на нього й побить йому тим самим вином його голову.
- Семене! - стримуючи себе, глухо говорить вона й мовчки дивиться на нього. Семен поспішно нахиляється до скатерки й перш за все виймає пляшку вина.
- У що вам наливать?.. Давай там,- кричить він на заробітчан, що вмент обтовплюють його,- казанки, давай горшки.
Дехто випручується, біжить до клунків і, справді, з казанком або горщиком вертається назад. Семен починає розливати вино й іронічна посмішка знов з’являється під «ароматною». Гликерії навіть вчувається, як він повинен говорити до серйозної й посмутнілої Дуньки:
- Хамули!.. Вони понімають на вині, як свиня на апальсинах.- Але Дунька, видко, не видержує,- нахиляється до скатерки і, витягши декільки паляниць, починає ламати й роздавати на всі боки. Коли Семен лив вино в казанки, мало хто розумів, що то й нащо то, але коли в руках Дуньки біліє хліб, усі зразу починають простягати руки, товпитись, кричати, сопти, лаятись. Коли ж і Семен також береться за наїдки, робиться щось страшне. Гомін, крики, лайка, прохання, сльози, звіряче ревіння, гарячі, жадні погляди, великі, чорні руки, змучені обличчя, брилі, хустки, картузи,- все це мішається між собою, хвилюється, кипить. І потім цей запах, важкий кислий якийсь запах поту, що кожного разу, як біля Гликерії хто проходить з них зовсім близько, душно обвіває її, крутить у носі. Серце їй чогось б’ється дуже-дуже, а очі просто не можуть одірватись від цеї дикої, страшної картини.
Гликерія, глянувши до центру, бачить, як Дунька, бліда, з великими зляканими очима (і через це дуже гарна), хутко кваплячись, ламає хліб, соває в купи рук, простягнених до неї, і в купі зараз же піднімається крик і гам; як вона знов соває їм шматки ковбас, якийсь папір і
