т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Леонид. Перед Трохимом? Чудно.
Маруся. Ах, боже... Ти не віриш мені?
Леонид. Але чого ж «особливо». Я вірю, але, згодься сама, що це трохи дивно, через що «особливо перед Трохимом»...
Маруся. Ну, так... Ну, так треба... Мені від цього теж важко, але... Ну, дивись на це, як на жертву... а жертва не в тому, що легко, а що важко...
Леонид. Не розумію... «Жертва»... Правда, тобі так весело з Трохимом буває, що, може, не хочеться рвать з ним відносини... От так весело смієтесь... що... Я, розуміється, не знаю... Може, це жертва й велика... Але перед любов’ю...
Маруся. Господи?.. Ну, я не можу сказать... (Рішуче.) Не можу! Це жертва вищому... боротьбі... але не... (Встає.) Он ідуть уже Трохим і Маркович... Нетреба сердитись на мене... Га? (Зазирає до нього.) Я страшно люблю тебе... Ну? Я потім усе скажу... Хіба не можна повірить моєму слову?
Леонид (натянуто засміявшись). Ах, ти моя подвижниця хороша! (Встає). Ну, хай буде жертва... Значить, на «ви»? Добре.
Маруся. Дякую...
Входять Цінність Маркович і Трохим.
Цін. Марк. Ну, любчики мої, до справи, до справи. Пильно оглядає всіх. Щоб не вишукувать конспіративних квартир, давайте зараз обміркуємо одне маленьке питаннячко... Як ви на це, Марусю? Не дуже стомились? Це забере не більше п’яти хвилин...
Маруся. Я нічого не маю проти, хоч і десять. А чи стомилась я, чи ні - це не важно для справи.
Цін. Марк. Ви - ідеал товариша, як звичайно. Ну, а ви, панове?
Леонид (задумливо ходить по полянці). Я нічого не маю проти. Я слухаю.
Трохим (лягаючи на траву). Слухаєм!
Цін. Марк. Так. Так от, перш усього, така річ. Публіка в тюрмі дуже хвилюється, ждучи від нас звістки. Ми таки здорово затягнули... У них уже все наготовлено. По першому знаку нашому вони підпоюють дозорця, в’яжуть і виходять у двір. А тут уже наша справа. У нас з надвірнього боку вартовий уже підкуплений. Значить, той, що з середини, погибне... Ну, тут уже... Але ми не можемо нічого робити, поки не настане черга нашого вартового. Розумієте? А це, здається, буде днів через три-чотири... Не раніше. Вони там вимагають, щоб дали їм динаміту й вони сами зірвуть стіну, але це - дурниця, розуміється. Їх переловлять зараз же усіх і тим все скінчиться. Крім того, тепер передать у тюрму динаміт ніяк неможливо. Неможливо абсолютно. Отака, любчики, історія. Ну, так от, виходить діло таке, що їх треба неодмінно заспокоїть і сповістить, що у нас теж усе наготовлено, тільки чекаємо дня, коли заступить наш вартовий. Його, між іншим, неодмінно треба зв’язать, заткнуть рота й покласти у будку. Інакше ми засуджуємо його на каторгу. Ну, та Трохим це знає. Правда?
Трохим. Знаю. Ми з ним навіть умовились, як це найшвидше зробити. Веселий парнишка. Хоче навіть у партію вступить.
Леонид (саркастично). А гроші все таки бере?
Трохим (холодно). Ну, так що з того? Хіба всякий зараз же стає свідомим і готовим на каторгу йти за партію?
Леонид. Ну, та я думаю, що в партію таких суб’єктів приймать не можна. Раз він зрадив там, то й нам зрадить. Аби ті більше дали.
Трохим. Ви мелете дурниці.
Леонид. Ви сами мелете дурниці. Не розуміючи, що людина, яка...
Цін. Марк. Ну, хлопці, хай йому біс, це до діла не стосується. Факт той, що він нам помагає. Зараз тільки про це йде мова.
Трохим. Ні, досадно, що зараз же, як тільки...
Маруся. Ну, Трохиме, дайте ж говорить про справу!
Трохим зиркає на неї. Нахмурюється.
Леонид. Я пропоную вибрать предсідателя, щоб сами не балакали.
Трохим. Ви так само говорили, як і я.
Леонид (сухо). От і для мене, значить, треба...
Маруся. Цінність Маркович за предсідателя.
Цін. Марк. Добре? (Озирається на Леонида і Трохима). Ну, так я беру собі слово. Значить, панове, перша справа - то довідатись точно у нашого вартового, коли його черга. Це найкраще взяти Трохимові.
Трохим. Беру. Сьогодні взнаю.
Цін. Марк. Так. Далі друга. Узнавши, треба завтра ж сповістити тюремних.
Маруся. Завтра нема побачень.
Цін. Марк. Я знаю. Але це треба зробити неодмінно. Я пропоную товаришці Марусі піти завтра ж до тюрми й добитись побачення з Петром.
Маруся. Та мене ж не пустять.
Цін. Марк. Вас пустять, другу - ні, а вас пустять.
Маруся. Я згоджуюсь іти, тільки не розумію, чого мене, а не другу. Я думаю, що це однаково для них.
Цін. Марк. А я думаю, що неоднаково. А як не пустять, то треба якось передати записку, а краще всього на словах. Треба уникати всяких писаних документів. У вас там багато знайомих уголовних, вас там люблять, маршом стрічають навіть, ви швидше можете це зробить, ніж хто другий.
Трохим. Правильно.
Леонид. Нічого правильного нема. Прошу слова...
Цін. Марк. Будь ласка.
Трохим. То ж то.
Леонид (до нього). Не ваше діло! Предсідатель може робить мені замічання...
Маруся починає здивовано поглядати на Леонида.
Трохим. Я ніяких замічань вам не роблю.
Леонид
