Джури і підводний човен - Рутківський Володимир
— Коли ми зі Швайкою збирали людей, нам були потрібні гарні хованки…
Вони спустилися у видолинок, де стояли окремішні вапнякові скелі, і зупинилися під однією з них.
— Ти побудь тут, а я зараз… — сказав Грицик і щез. За мить його голос долетів звідкілясь згори.
— О, не забарилися! Чоловік з тридцять здіймають куряву від Ґьозлова. За нашими слідами женуть. Ага, побачили чабана і завернули до нього. Молодець, він показує їм у той бік, куди ти, Саньку, й велів. О, а навіщо ж нагаєм шмагати! — обурився він.
За мить Грицик стояв уже перед Саньком.
— Тепер, друже, квапитися нам нікуди, — вдоволеним голосом відказав він і подивився услід погоні. — Знаю я їхні звички. Зараз вони пролетять кілька поприщ по шляху, тоді надибають ще якогось чабана і запитають, чи не бачив він, бува, двох дуже хитрих людей, що схожі на нас із тобою. А коли той скаже, що ніхто не проїжджав, вони пригостять його нагаєм, тоді погасають ще з якусь годину, поки не здогадаються, що ми їм притяли носа… — Грицик розсміявся. — Отож маємо ще досить часу!
Вони рушили до путівця. Тоді, не змовляючись, повернули коней на Ґьозлів — туди, звідкіля прилетіла Бориханова ватага.
— А тепер розказуй, яким побитом ти тут опинився, — зажадав Грицик. — Бо я вже думав, що мені гаплик! То як тобі вдалося прикинутися тим звіздарем?
Схоже, спогади про муки, яких він зазнав, випурхнули йому з голови.
Санько зміряв товаришеву постать поглядом майстра, що милується своєю роботою.
— Слухай, друже, а чи не здається тобі, що ти став трохи не той, яким був? — запитав він.
Грицик на мить замовк — покрутив головою, поворушив пальцями.
— Та ніби ж такий самий. А втім…
— Кажи, кажи, — нетерпеливився Санько.
— Таке враження, ніби щойно зашпори відійшли і я знову народився на світ. А ще начебто сил додалося… — Він підозріло поглянув на Санька. — Що, підсунув мені якесь зілля, га? Чи, може, щось у голову втовкмачив?
— Та ні, — відказав Санько. — Так, дрібниці… І, не стримуючись, загорланив на увесь степ:
— Вдалося-я-я!
— Стривай, — намагався зупинити Грицик товариша. — Я ж тебе питаю, як ти тут опинився?
Замість відповіді Санько викинув кулак вперед — прямісінько в Грицикове перенісся. Той блискавично ухилився від удару і здивовано втупився в товариша.
— Що це з тобо… — почав він і тут же перехопив іншу Санькову руку, що цілила йому прямісінько під груди. — Ти що, чемериці об’ївся?
— А ти, бідненький, так нічого й не зрозумів? — знову загорланив Санько, не перестаючи гамселити товариша, проте жодного разу так і не вцілив у нього. — А чи не здається тобі, що я став сповільненим, як та сколопендра навесні?
— Та трохи є, — вже вкотре перехоплюючи Санькові удари, згодився Грицик. — Я сам дивуюся, чого це ти такий млявий. Може, тому, що не поспав через мене якусь ніч?
— А ти скільки не спав, не пригадуєш? — запитав Санько.
— Та вже й не пам’ятаю, — безтурботно посміхнувся Грицик.
— А почуваєшся так, ніби тільки-но народився, еге ж? — допитувався Санько і знову заволав на увесь степ: — Вдалося!
— Тю на тебе! — поморщився Грицик. — Можеш ти, врешті, сказати, що саме тобі вдалося?
Санько зупинився, спрямував пальця Грицикові в груди і урочистим голосом мовив:
— Я з тебе зробив характерника, зрозумів?
На розпухлих Грицикових вустах з’явився поблажливий усміх.
— Подумаєш, новина, — пхикнув він — Нас же й так характерниками називають. А надто — тебе.
Санько відмахнувся від Грицикових слів, наче від надокучливого ґедзя.
— Мало кого ким називають! А я з тебе щойно справжнього характерника зробив! Розумієш — справжнього! Вперше за стільки років! Ні дідові Кудьмі, ні дідові Куделі цього не вдавалося! Розумієш, дурбело дубове, бовдуре недоумкуватий?
— Стривай… — трохи розгубився Грицик.
— Ні, це ти стривай! Ось зараз подивимось, на що ти здатний. Стій, я зараз…
Санько смикнув поводи. Кроків за тридцять розвернувся, зняв лука, наклав на тятиву стрілу і націлив її на Грицика. Одначе в останню мить рука йому здригнулася і він спрямував стрілу не в груди товаришеві, а в ногу.
Він навіть не помітив того поруху, що зробив Грицик, проте в Грициковій руці уже тремтіло охвістя стріли. Грицик сторопіло втупився у неї.
— Нічого не розумію… — почав він. — То я що… Я тепер наче той характерник з казок?
— Еге ж, — щасливо заусміхався Санько. — Тепер ти втямив, чому я не вихопив тебе з рук Борихана, чому допустив, щоб тебе катували?
— Це було хвацько, — згодився Грицик. — Мене ще ніколи так не лупцювали.
— А навіщо, тямиш? — Санько підніс пальця догори і помахав ним перед Грициковим носом. — Щоб з людини зробити справжнього характерника, треба довести її до такого стану, щоб їй було все одно — жива вона чи ні. А потім заходитися її духопелити. І тоді в ній віднайдуться такі сили, які звичайній людині навіть не снилися. Шкода, що не всі здатні витримати такі муки, — раптом зітхнув Санько. — Бо тепер ми з тобою зробили б характерниками усіх наших.
— Так, — згодився Грицик, думаючи про щось своє. — Слухай, то я зараз такий характерник, як і Швайка?
— Більший, друже, більший, — палко запевнив його Санько. — Я від своїх дідів чував, що Швайка так і не став справжнім характерником.
— Чому?!
— Бо пожаліли його дідо Кудьма з дідом Кібчиком. А нам з тобою пощастило, тебе таємна служба катувала. Бо я б теж на таке не наважився.
— То що, за характерництво я маю дякувати саме татарським катам? — примружився Грицик.
— А воно таки так, — сказав Санько і знову не втримався, замірився кулаком Грицикові в бік. Проте втрапив у порожнє місце, бо Грицик якимось дивом опинився за три кроки. Надимаючи на шиї жили, він загорланив на весь степ:
— Слава таємній службі, слава катам! — А тоді стишив голос і поцікавився: — То тепера ти що — будеш мені мовби другим татом?
— І матінкою теж, — усміхнувся Санько і тут-таки додав: — Ну, годі про це, краще помізкуймо, як нам вибратися звідсіля.
Усмішка сповзла з Грицикового обличчя.
— Ні, Саньку, — сказав він. — Дякую тобі за все, але я вибиратися звідси поки що не маю наміру. Мушу розшукати хлопців.
— То ти що, збираєшся провідати кожен аул, кожен базар? — спитав Санько. — Сам, без товариства? Ні, на таке й життя не вистачить. Навіть характерникові.
— Але я однак мушу це зробити, — стояв на своєму Грицик. — Та й не сам я буду. Тут, виявляється, ще трохи наших залишилось. То вони й допоможуть.
Санько заплющив очі. Перед його внутрішнім зором постав степ — спечний, пустельний і безлюдний.
— Що з тобою? — стривожився Грицик. — Ти чогось зблід…
Санько нетерпляче відмахнувся рукою — тихо, за чекай!
…Так, безмежний, пустельний степ — і жодної людської постаті, жодного обличчя. Ні на чому зупинитися поглядові, ніде відпочити очам і серцю…
Відчув, як поруч нетерпляче дихає Грицик.
— Не знаю, — силячись відкинути безрадісне видіння, сказав Санько. — Проте мені здається, що Хасана з хлопцями у Криму й шукати вже не варто. Не має їх тут. Утім, зачекай…
Санько зажмурився знову і уявив себе птахом. Птах той злетів так високо, що побачив не лише Крим, а й те, що було за його межами. Ліворуч виднілася безмежна водяна поверхня, така ж пустельна, як і степ. А он там, де заходить сонце, щось таки бачилося…
Очерети пустельного низького берега шелестіли ліниво й сонно. За ними на похилих пагорбах здіймалися приземкуваті будівлі. Чимало будівель. Якесь село чи навіть місто. Посередині височіли фортечні мури, а на легкій воді погойдувався великий вітрильник. Цікаво б дізнатися, як те місто зветься…
Щось йому підказувало, ніби назву того міста він десь чув. І назва ця така ж звична, як Дніпро, Тягиня, чи…
Нараз голосно заіржав кінь, видиво міста з вітрильником гойднулося і щезло. На Санька навалилася звична втома, яка завжди приходила після подібних мандрівок уявою.
— Ти щось казав, — почув він Грициків голос. — Що саме ти сказав?
— Я? — здивувався Санько. — Не пам’ятаю. Хіба що подумав.
— Ні, таки сказав, — стояв на своєму Грицик. — Мої вуха мене ще не підводили.
Санько пильно глянув на товариша. Зараз він хоч і характерник, проте ще молодий характерник. Не відає, що знання приходять в голову не лише через вуха. Отже…
— Слухай, Грицику, — почав він. — А чи не здається тобі, що ти можеш заходити в чужі думки?
— Не знаю, в думки чи не в думки, — мотнув головою Грицик. — Проте я ясно почув, як ти сказав якесь слово… — Грицик звів очі догори, наче хотів побачити те слово написаним на швидкій хмарці, що на мить закрила сонце. — Чи то "даші", чи то "ачи". Що ти мав на увазі?
— Не відаю, — сказав Санько. — Але зачекай… Колись наші предки називали Дашевим місто, у якому зараз татари зводять фортецю Ачи-кале, по нашому — Очаків.
— І до чого тут вони?
— Якби ж твій кінь по-дурному не заіржав, то я, мабуть, уже знав би, до чого! — розсердився Санько. — Може, той Очаків щось і значить, а може, я згадав про нього просто так…
— У тебе просто так не буває, — переконано мовив Грицик. — Стривай, а що, коли когось із хлопців забрали туди? Сам же кажеш, що там будується фортеця. А коли так, то повинен же хтось будувати її. Слухай, Саньку, а що, коли нам навідатися туди?
— Отак зразу взяти й навідатись?
— А чом би й ні? — нетерпляче смикнув плечем Грицик. — Я навіть знаю, як це зробити. Поки той Борихан стерегтиме нас на виході з Криму, ми рушимо іншим шляхом…
Грицик замовк, бо вони наблизилися до невисокої черепашникової скелі, з якої так зручно озирати довколишні місця. Грицик зіскочив з коня і спритно, мов ящірка, подерся на неї. За якусь хвилину Санько побачив на землі його тінь. Тінь піднесла руку до лоба і почала озиратися.
— Еге! — нараз почувся стривожений Грициків голос. — Щось вони рано повертаються…
Розпитувати, хто вони, Санько не став. І так усе було зрозуміло.
Грицик злетів зі скелі. У його очах вигравали меткі бісики.
— Пам’ятаєш, Саньку, як ми колись гралися в котика та мишку? — збуджено вигукнув він. — То, може, згадаємо дитинство? — І, не чекаючи відповіді, Грицик скочив на коня і закрутив нагаєм над його головою.
— Нумо, татарський змію! — крикнув він. — Покажи свої скоки!
Санько ледве встигав за товаришем. Вітер свистів у вухах, під ногами миготіло каміння, рідка миршава трава, сухі тарелі кізяків…
— Давай, матусю, давай, рідненька! — закликав, озираючись на товариша, Грицик.
— Зачекай! — у відповідь вигукнув Санько.
