Джури і підводний човен - Рутківський Володимир

— Але ж…

Санько владним жестом змусив його замовкнути. Тоді розвів перед собою долоні, наче розганяв темряву, і спрямував їх на Грицика. Відчув, як за спиною таємна служба затамувала подих. А Грицикові, схоже, було непереливки. Дикий біль викручував усе його тіло, а найбільше пекло під нігтями, бо туди таємна служба щойно заганяла розпечені голки. Раптом Санько відчув непереборне бажання накинутися на цих нелюдів, чавити їх, як мокриць, рвати на шматки… А тоді разом з товаришем розчинитися у передсвітанковій темряві.

Отямився від болю в закушених вустах. Стріпнув головою, відганяючи видиво розтерзаної таємної служби.

"Схаменись! — наказав собі. — Не за тим ти сюди приїхав! Тут не місце жалю…"

Він глибоко вдихнув, на якусь хвилю затримав повітря і з силою видихнув. Тоді обернувся до Борихана.

— Дещо я вже вивідав, — сказав йому. — Останнє його ім’я було Сартак…

— Істинно так! — вихопилося у Борихана. — Сартак, Сартак!

Санько ще раз зробив спробу розігнати темряву долонями і повів далі:

— А до того його звали Дударем. Він був джурою цього, як його… — Санько поморщився, ніби не в силі розібрати, що ж таїться у голові полоненого… — Дивне ім’я у нього. Шило, чи що… Ну, те, чим дірки у взутті проколюють.

— Може, Швайка? — кинув хтось із таємної служби.

— Здається, так. Атож, саме Швайка.

Служба вражено перезирнулася. А Санько ще раз розвів темряву долонями, міцно зіжмурив повіки і завмер, ніби до чогось прислухався. Тоді стріпнув головою і мовив:

— А далі щось не те. Мабуть, уруські чаклуни прикрили його мізки від сторонніх навіювань… — Санько ще раз зіжмурив повіки, затим скрушно розвів руками. — Ні, не можу пробитися.

— То що, так нічого й не вийде? — запитав Борихан.

Санько відказав не одразу.

— Є один спосіб, — нарешті сказав він. — Вивести його під спечне сонце, дати нагрітися голові, а тоді вилити на неї відро крижаної води.

— Ага, — жваво втрутився один з таємної служби. — Я чув, що в Порті виголюють в’язневі маківку і капають на неї холодною…

Санько зневажливо відмахнувся від його слів.

— Від такого катування люди лише сходять з глузду та й годі. А вам же ж треба, щоб він заговорив, чи не так?

— Істину кажеш, — спохопився Борихан.

— Тоді робіть, як вам сказано.

— Гаразд, шановний. Ми зранку виведемо його у двір…

— Тільки не тут, — відказав Санько. — Збереться купа роззяв. А мені потрібно зосередитися на ньому одному. Треба знайти місце, де не було б зайвих очей. Лише ті, хто до цього причетний.

— Розумію, — кивнув Борихан.

Зранку невеличкий гурт подався у напрямку гір. Приблизно за п’ять поприщ Борихан розшукав одну місцину, з усіх боків захищену опасистими кам’яними брилами. Показав на них Санькові й запитав:

— Таке, шановний, тобі підходить?

Санько озирнувся. На багато гін ніде нікого. Лише шестеро нелюдів з таємної служби, він та безпомічний Грицик. Та ще десь неподалік має бути Куций. Чи вистачить сил для задуманого?

— Воду звідкіля братимете? — запитав він. — Потрібна дуже холодна вода.

— Є така, — відказав Борихан. — За тією скелею б’є джерело.

— Тоді підходить, — кивнув Санько.

В’язня зсадили з коня і міцно прив’язали до всохлого дерева. Грицик не пручався. Він важко обвис на мотузках і пересохлим язиком раз по раз облизував потріскані вуста.

Тільки зараз, при світлі, Санько роздивився, як жорстоко знущалися над ним. На Грицикові не було, здається, живого місця.

Сонце підіймалося усе вище й вище. Незабаром стало важко дихати.

— Лий воду! — наказав Санько.

Грицик стріпнувся, наче його ошпарили окропом. Понівечений рот розкрився від крику, очі спалахнули божевільним блиском. Санько відчув, як щось, страшніше від найстрашнішого болю, струсонуло усе його єство. Він ледь стримався, щоб не закричати.

"Терпи! — гарячково наказував собі. — Ти сам цього хотів, тож мусиш терпіти…"

За хвилину в’язень знову безсило повис на ременях. Санько перевів подих і голосом провидця сказав:

— Бачите, як подіяло? Чи здригався він так, коли ви заганяли в нього розпечені голки?

Таємна служба перезирнулася: і про голки він відає!

— Ні, — визнав Борихан.

— Ще й не те буде, — пообіцяв провидець.

За двадцять хвилин, коли земля всотала останні краплини води, Санько знову змахнув рукою:

— Лий!

І знову уруса наче шпигонуло, а Санько ледве встиг втримати крик від нестерпного болю, що пронизав його наскрізь.

"Терпи! — наказав собі. — Коли побратим таке терпить, мусиш і ти витримати! Інакше не жити ні тобі, ні йому…"

Втретє, вчетверте і вшосте вихлюпували кати крижану воду на голову бранця. І щоразу Грицикове тіло тіпалося, як рибина, викинута на берег. Разом з ним мучився у корчах і Санько. Нестерпно боліла кожна часточка його тіла, виламувало серце, а мізки наче пронизувало розпеченими цвяхами. Здається, ще трохи — і все його єство вибухне одним неймовірним болем.

Нараз перед каламутним поглядом промайнуло усміхнене смагляве личко, доторкнулися чола лагідні, прохолодні пучки — і від того доторку біль, такий безмежний і всеосяжний, зіщулився і поволі почав відступати.

"Звідкіля взялася тут Фуза? — запитав хтось на краю Санькової свідомості і тут таки відповів: — Та це ж Грицик її викликав, бо вже більше не сила йому терпіти!"

А десятник таємної служби стояв осторонь і прискаленим оком стежив за катуванням. Але дивно — що більше виливали на уруса крижаної води, то менше він здригався. А от провидець чомусь ставав усе блідіший. Якоїсь миті Борихан навіть ладен був поклястися, що біль, який терпів урус, якимось чином переливався в нього.

Врешті, коли крижана вода на уруса вже не діяла, провидець сказав:

— Схоже, він таки сходить з глузду. Ану, розв’яжіть його та задайте доброго перцю, щоб прийшов до тями!

Кілька носаків увігналися в беззахисне тіло. Санько здригнувся — ці удари впилися і в нього. Руки мимоволі піднялися до обличчя, щоб захиститися. Але не можна було цього робити, не можна!

"Терпи!" — уже вкотре наказував собі Санько, майже непритомніючи від болю. — Мусиш терпіти! Інакше…"

А от Грицикові ніхто не велів терпіти. Тож він несвідомо почав прикриватися від ударів. І це приводило катів у ще більше шаленство. Тепер удари сипалися на бранця безнастанно. Але диво — чим дужче його били, тим вправніше захищався Грицик. І не лише захищався, а й, здається, намагався відповісти.

— Бий! — надривався Борихан. — Дужче, дужче!

Зненацька крик застряг йому в горлянці: урус скочив на ноги. В його очах спалахнув такий вогонь, що кати відсахнулися.

А Грицик зробив невловимо швидкий рух — і його п’ята втислася у скроню одного з мучителів. За ним упав, так і не встигнувши збагнути, що сталося, його сусіда. А Грицик крутонувся вихором — і третій кат опинився на землі.

Нарешті в Борихана прорізався голос.

— На поміч! — зарепетував він. — Сюди!

А тоді злетів на коня і шмагонув його з усіх сил.

Перед Грициком лишилося двоє мучителів. Один з них вихопив ножа. Проте Грицик виявився швидшим за зблиск металу. Його нога увігналася в горлянку ворога, той кавкнув і мішком звалився на землю.

Останній з катів кинув швидкий погляд на коней, що тупцювали за десять кроків. Усього лише за десять… Проте він встиг зробити лише три.

А тоді Грицик повернувся до свого останнього ката.

— Ти, здається, у них найголовніший, — повільно, насолоджуючись кожним словом, почав він. — Що ж, радий з тобою побалакати…

У КРИМСЬКИХ СТЕПАХ

Грицик злетів у повітря і змахнув ногою. Зараз цій почварі тріснуть ребра, а тоді…

Зненацька звідкілясь вилетіла сіра зубаста блискавка. Її політ був спрямований на ногу, що мала от-от увігнатися в бік останнього ката. Грицик ледве встиг відсмикнути її.

— Ти що, Куценький? — вигукнув він. — Здурів, чи що?

А Куций і справді здурів. Його ніс погрозливо потіпувався, з горлянки вилітало здушене гарчання, а очі дивилися на Грицика з такою люттю, якої він ще не бачив у жодного хижака.

Останній з катів тим часом із зусиллям підніс руки до голови і зняв чалму. У Грицика відвисла щелепа.

— Мара, — прошепотів він. — Ти… тут, посеред Криму… А я ж збирався й мокрого місця не лишити від тебе!

— Тут ще баба надвоє ворожила, — кволо всміхнувся Санько, хоча й знав, що це лише слова. Він витратив стільки сил, що зараз його могла подужати й квола дитина.

— Тепер я розумію, чому Куций так розлютився… — почав Грицик.

— Краще хлюпни на мене трохи води, — попрохав Санько.

Грицик схопив одне з відер і вихлюпнув на товариша. Санько стріпнувся.

— Хух, — видихнув він. Тоді озирнувся довкола і спинив погляд на тілах катів, що валялися довкола.

— Стривай, — сказав він. — А де ж Борихан?

Грицик озирнувся і його обличчя видовжилося. Борихан нахльостував коня майже на самісінькому обрії.

— Не догнати, — сплюнув він на землю. — Навіть Куцому це не під силу.

— Тоді мусимо намилювати п’яти, — спохопився Санько. — Зараз тут будуть усі гьозлівські головорізи!

За мить вони вже летіли в степ. Поруч з Саньком стелився по землі Куций. Грицик на ходу заліз рукою у сакви, привішені до сідла його коня.

— Їсти хочеться, аж вмираю, — поскаржився він. — О, дещо є!

І його зуби жадібно вп’ялися в шмат конини.

Санько щомиті озирався. Не може бути, щоб Борихан не пустив за ними погоню.

— Хутчій на дорогу! — вигукнув він і перший звернув на витолочений шлях. У сухій траві, витолоченій тисячами копит, їхній слід віднайти буде важче. Про те не завадило б зробити ще дещо…

Незабаром вони угледіли обіч шляху старого чабана, що брів за невеликою отарою овець.

— О, це саме те, що треба, — сказав Санько і повернув коня до нього. Той кинув на незнайомого вершника зляканий погляд і низько схилився.

— Вітаю тебе, шановний, — сказав він. — Хай продовжаться твої літа…

Санько не відповів. Наморщивши лоба, він пильно вдивлявся в посічене вітрами і часом обличчя старого. Нарешті той заплющив очі і голова його впала на груди. Чабан спав.

— Слухай уважно, — мовив до нього Санько. — Зараз тут пролетить ватага вершників. То коли тебе спитають, куди проскочило двоє, ти скажи, що на Перекоп… — Він змахнув рукою на північ. — Зрозумів?

Чабан, не розплющуючи очей, кивнув головою.

— Тоді поспи ще трохи, — сказав Санько і повернув на схід. — Треба заплутати сліди, — пояснив він Грицикові.

— Я знаю неподалік одне місце, — відсказав той.