Плянета Ді-Пі - Самчук Улас
Докладніші відомості про це дістану пізніше…
Учора їздив до Штуттґарту і мав побачення з таким паном Ґербіком, що мені рекомендувала його пані Ґулд, який може ніби мені щось помогти. Він не виглядав на дуже приємну особу, вислухав мою ситуацію, але я не певний, чи захоче він щось в цій справі зробити. І не дуже мені хочеться з ним зустрічатись взагалі. Ті люди з УНРРИ не дуже видаються гідними довір’я й головне, що мені скрізь ввижаються совєтські агенти, для яких УНРРА вимріяне середовище.
Дістав також листа від Теодора Мацькова з Арольсену біля Каселю, який також працює в УНРРІ і якого рекомендував мені М. Селешко, як надійного посередника з листуванням до ЗСА. Тому тепер листи Гайдака приходять до мене через нього…
Але ось він мені пише:
"Вашого цінного листа з правдивою подякою одержав. Прикро мені дуже, що зайшла помилка, та пост фактум нічого не вдієш. Шукав я за тим листом від п. Гайдака для Вас, та на жаль не знайшов, бо знищив. Ви не гнівайтесь прошу на мене, бо нема дня, щоб я не дістав коло 10 листів та пакунків для пересилки у всі сторони світа. Тому то таке й трапляється.
Прошу, напишіть п. Гайдакові, нехай напише Вам. Листа до нього від Вас радо перешлю, але прошу поспішитись, бо довго в Арольсені вже не буду, так як УНРРА переноситься до Парижа. В надії на Ваше ласкаве письмо, остаюсь з правдивою пошаною, Ваш, (підпис нечіткий).
Отже, мої листи часто зникають… То було до Андрієвського, тепер ось від Гайдака. Вибачте. Не можу позбутися підозріння, що це не випадково. Не так давно, пан Мацьків просив мене подати йому інформації про стан нашої преси, які потрібні йому для якихось там важливих справ. Хто знає, що там в тій УНРРІ діється…
Що там кишить від всілякого роду шпигунів, в цьому я не сумніваюся, тож то вся моя справа виїзду проходить через ті канали, як також і справа перекладу "Волині" там добре відома.
А тут ось знов чуємо, що так звана українська делегація в Об’єднаних Націях, домагається, щоб нас усіх відправили назад на "родіну" і віддали панам росіянам на пожертя… Хоча американський представник військової комісії Об’єднаних Націй МкНерні, заявив, що нас нікого, проти нашої волі, назад не повернуть. Будемо вірити МкНерні.
Отже, покищо ми живемо, хліб унрівський, інакше кажучи, американський, жуємо і намагаємось вдавати непереможних.
Читаю далі про Ваґнера, на цей раз спомини його сина Зіґфріда.
18 лютого. Цього дня, 1942 року, я нетерпеливо чекав в рівному приїзду Тані з Києва. І вона приїхала. Це було для мене велике свято. І ось минуло з того часу п’ять дивовижних років, ми зробили через Львів, Краків, Відень, Берлін, Ваймар, Франкфурт, Ульм дивовижну мандрівку аж сюди до Штуттґарту, пройшли нашу путь під градом бомб, утікання від німців, росіян, арештів і нарешті опинилися під опікою Америки. Феноменальний роман феноменальної доби. І який його кінець – ти же, Господи вєсі…
У нас гостює Докія Гуменна, письменниця з часів совєтських, членкиня літературного об’єднання "Плуг", у нас тут ще мало знана, але авторка кількох нових, ще не виданих творів, з яких особливо мене цікавить рукопис її епічного твору, типу моєї "Волині", в кількох частинах "Діти чумацького шляху". Дуже близька мені за професією, але далека за вдачою, цікава, своєрідна, осамотнена людина, повна горечі і невдоволення, чого їй не беремо за зле і жаліємо, що не можемо помогти їй у її боротьбі за життя.
Їздили з нею відвідати Веретенченків, що живуть у селі Вольфшлюґені, де живе також наша добра приятелька Наталія Мандичевська. Гостилися, багато говорили,провели гарно час, але коли повернулись додому, нам сказали, що до нас приїжджали Карл Аріо і Ебергард Гартманн, мої знайомі з часів Рівного і співробітники Дойчес Нахріхтендінст-у, якого Аріо був начальником. Дуже шкодую, бо я хотів їх бачити також. Гартманн живе тут у Щтуттґарті-Кальтенталі і я мушу його відвідати.
Робимо старання, щоб Докію Гуменну примістити у нашій оселі, але УНРРА не йде нам на руку.
21 лютого. Учора, в товаристві найближчих, пригадали сорок другий рік мого народження. Була Докія Гуменна, Рая і Григорій Костюки, Марія і Дмитро Нитченки. Були також Тодьо і його однолітка Галя Нитченко. Навіть співали. Докія має приємний, теплий голос і знає чимало запашних пісень. Тодьо був дуже метушливий, Галя криклива і обоє на перебій намагалися деклямувати різні вірші.
Сьогодні Докія від’їхала… Надворі потепліло, зрання попередливо впав мокрий сніг.
26 лютого. За нами подорож до Ульму, з якої ми вчора повернулися. Їздили разом з Танею. Я мав ломати "Літературний зошит". Падав сніг. В Ульмі, в товаристві пані Катрі Кандибової і Вітвицької, ходили до кіна, бачили багато знайомих, заходили до Білецьких, багато говорили, за розмовами скоро минав час. Ночували, я у Багряних, Таня у Наталії та Олександра Даниленків. Коли вертались, весь час падав сніг. Таня була з подорожі вдоволена.
27 лютого. Nocturno temporo. Тільки що скінчив зворушливу біографію Моцарта в його листах. Дивно думати, що Моцарта поховано у одній спільній могилі бездомних і ніхто не знає тепер, де знаходяться його тлінні рештки.
Пізно. Таня наглить мене до постелі. Багато думав про можливий виїзд до Америки. Страшно подумати, що нам прийдеться назавжди покинути Европу. Знов тисне депресія, ніяких виглядів на кращу майбутність.
Wirklich ist jedes Kind gewissermassen ein Genie, und jedes Genie ein Kind. A. Schopenhauer. "Die Welt als Wille und Vorstellung". [Справді кожна дитина до певної міри геній і кожен геній – дитина. А. Шопенгауер "Світ як воля та уявлення"]
Березень
1 березня. Вітер, сніг, холод, тож то минулого року цього дня у Ваймарі, де ми тоді перебували, було зовсім весняно.
Таня лежить у постелі і чується не зовсім добре. Нічого не роблю, лиш читаю Кіплінґа. Учора написав бодай статтю для "Вістей" на тему Шевченка.
Нічого нового. Навіть не було пошти. Ходив з Тодиком на прохідку і з приємністю перечитував своє "Сонце з заходу".
3 березня. Рано несподівана візита до оселі совєтського майора-енкаведе. Питав, чи не хочемо "на родіну". В канцелярії побачив портрет Петлюри, який, очевидно, дав йому одразу відповідь. Запитав, чи тут всі прихильники Петлюри і дістав велике Так.
Був у нас також Сергій Миколаєвич Куниця, все запрошує до Льонзе і як буде тільки можливість, скористаємо з його запрошення. Від Костецького лист: у середу, після завтра, ювілей Є. Маланюка. Завтра їдемо туди з Григорієм Олександровичем.
8 березня. Вечір. О годині 3-ій з полудня, повернувся з Реґенсбургу. Пробув в дорозі п’ять днів. Святкували 50-ліття Є. Маланюка. Імпрезу провела студія драми Й. Гірняка, я мав вступне слово. Багато рецитацій, багато публіки, багато овацій. Вечором, у вужчому колі прийняття. Були Гірняк з дружиною, Борис Андрієвський, Костецький, Лавріненко, Костюк, кількох артистів студії. Маланюк, мені здавалось, не був цілковито вдоволений. Він сподівався більшого і він заслуговує більшого. В цьому повинна була взяти участь і наша політична верхівка, в кожному разі з УНР. Тим більше, що я їх просив…
Наступного дня ми були на інсценізації "Гайдамаків" студією Гірняка, гостив у моїх празьких знайомих Татяни і Петра Приходьків, а в п’ятницю рано виїхав до Мюнхену.
Тут зупинився у Бжеських… Відвідав Карла Аріо, мого шефа з Дойчес Нахріхтен-Бюро часів Рівного, багато розмовляли, він тепер без роботи і шукає зайняття. Заходив до ЦПУЕ. Вийшла перша половина мого "Юність Василя Шеремети". Видавництво не змогло справитись з цією справою нараз, тому розбило її на дві половини. Коли появиться друга половина, годі сказати.
Листівка від Смаль-Стоцького (4.3.47):
"Дорогий пане Уласе і славна Уласихо! Зненацька бух – і їду! Щоби незадовго Вас зустрічати. Цілую руку милій пані, а вам, дорогий пане Уласе, на прощання щиро руку стискаю. Вам щиро відданий, P. C-C".
Отже пан Роман – бух і нема. Щаслива путь-дорога!
Довгий лист від Шереха, що він в Ульмі домовився про наш з’їзд, що передає матеріяли до "Літ. зошиту", що кінчає читати "Сонце з заходу", що стаття Державина про Маланюка скандальна. І т.д. Дістав знов телеграму з’явитися у американського консуля в Штуттґарті в справі виїзду за океан.
12 березня. Повно тривожних чуток з приводу шуму Москви на тему нашого втікацтва. Рвуть і мечуть. Не даємо ми їм спокою навіть в ролі ДіПі. А люди хвилюються, бо все ще не вірять в УНРРУ.
Були ми в консуляті. Далі жадають доказів з Праги, що ми О-Кей, яких я не можу їм дати. Тимошенкова протекція не має сили. Думаю, що з цього мелева не буде муки.
"8. III. 47. Любий друже!
Тільки що прочитав Ваш Літ. Зошит і не можу стримати обурення з приводу оголошення про альманах МУР. Хто дав право редакції цього альманаху вмістити моє прізвище серед членів колегії??? Чи хтось мене запитав про це? І нащо ж це? Який це має сенс, коли я фактично нічого там не редагував?
Знову ця штука виглядає на ординарну і, навіть, не дуже зграбну провокацію… І, головне, я безрадний на неї реагувати.
Я змушений автоматично припинити всякі стосунки з МУРом. І прошу це прийняти до відома Вашого, як голови цієї організації.
Як мого приятеля ж, я Вас дуже прошу зараз же спростувати провокацію. Коли ж це не буде зроблене (в формі спростування, "помилка" чи що), то, як мені не боляче, я змушений буду перестати Вас уважати за свого приятеля.
Хто-хто, а Ви чудово знаєте, що такі речі – це є злочин у відношенні не лише до мене, а й до моєї бідної родини. Як же Ви могли підписати до друку те число "Зошиту"? Чи може Ви того оголошення не читали? Чекаю.
Є. Маланюк"…
І головне, що я не розумію, чому цей крик і ця гістерія… Яка і кого це провокація? Що за пекельне боягузство? Чому я маю відповідати за оголошення в газеті, у якому я не міг бачити нічого злочинного? І чому він сам не може цього спростувати у любій газеті?
Це Маланюк.
До речі, той альманах не має ніякого відношення до мене, моє ім’я внесено до редакційної колегії так само, як і Маланюкове, головним редактором його є Борис Подоляк (Григорій Костюк) і чому б йому не звернутися просто до адресі?
А перед місяцем він ще писав мені таке:
"11.2.47. Любий, "старий" друже! Спасибі за Вашого гарячого (але не незаслуженого) листа, як рівно ж за лист МУРу.
