Плянета Ді-Пі - Самчук Улас

Мали також нараду в справі заложення "академії мистецтв" – се річ, виникла думка об’єднати всі мистецькі організації – письменників, мистців пензля, музик, театралів, під одним дахом. Мудро це чи не мудро, покаже майбутнє, а тим часом створено комітет з Костецьким в проводі, який має цю справу рухати…

Прибув сюди і Є. Маланюк, але в нарадах він не брав участи, а заполучивши якось мене, він почав патетично намовляти мене, щоб я зрікся головства в МУРі, бо та організація цілком зайва і принесе вона нашій літературі лишень шкоду. Я слухав це з увагою, здивованням й тривогою. Не думаю, що це думка лишень Маланюка і чому така наполеглива? – Яка користь буде, – казав я, коли я зречуся. Організація буде існувати далі, можливо, ще в менш привабливому вигляді, ніж ця тепер. – Ні, – казав він. Без вас вона існувати не буде. Вона розсиплеться на порох, з якого постала. – Я почав монолог доказів, що ця організація нам потрібна, що майбутність її виправдає, що в розсіянні ми перейшли б цей етап історії непомітно, що концентрація зусиль породжує конкуренцію, ми боремось, ми напружумось, ми робимо визови і приймамо визови… І я ніяк не можу збагнути, яким чином вона може пошкодити нашій літературі…

Ми говорили довго і заповзято – докази і контрадокази і вислідок – я МУРу не зрікаюся і раджу йому не зрікатися, а головне, не робити з цього зайвого шуму, бо він не принесе нам ніякої радости. До згоди ми не дійшли, але й не розсталися ворожо.

А в понеділок, 13-го, на кватирі Василя Барки робили "Маланку", з’явився місцевий фотограф П. Олексієнко і "взяв нас на карточку" на тлі різдвяної ялинки – спереду Маланюк з невдоволеною міною, біля нього Шерех з дотиком іронії, позаду ми троє – зліва Барка з правою рукою в кишені, посередині моя постать, а зправа Костецький з лівою рукою в кишені. Всі ми ще молоді, лишень Маланюк дійшов ось до своєї п’ятдесятки, тожто Костецькому щойно тридцять чотири, два роки старший від нього Шерех, тридцять дев’ять має Барка, а мені пішло на сорок один. Але на вигляд, всі ми, за висловом Дорошенка, "молоді люди" повні енергії і молодечого завзяття.

Після цього нас запрошено на ще одну Маланку, влаштовану артистами театру Блавацького, більш масового характеру, з мішаним товариством, де вже не могло обійтися без танцю… А все це разом, навіть моя гутірка з Маланюком, мало вигляд святочного піднесення. В товаристві ще молодших від нас, ми чулися зовсім удома, дарма що мало хто з нас відзначався танцювальними здібностями.

Відвідав я також і достойного Дмитра Івановича з його милою Наталією Михайлівною в їх мало затишній, невпорядкованій кімнаті в Гаунштетені недалеко від Авґсбургу. Виглядають вони справді "підтоптано", хоча їх вік ще не такий аж високий. Дмитро Іванович має шістдесят п’ять, а Наталія Михайлівна шість років молодша. Але їх життя могло їх втомити. Дивлячись на тих людей зблизька – не хочеться вірити, що за ними ціла епопея багатого працею і подвигами життя з величезною родовою історичною традицією і культурою, активний діяч національного відродження з ранньої молодости свого віку, видатний науковець, історик, політик, професор, академік… Я познайомився з ним за вийняткових обставин в березні 1929 року в Берліні, коли я вперше прибув до того міста і, не маючи приватної української адреси, звернувся до Українського наукового інституту, якого директором був Дмитро Іванович…

Для нього це наше знайомство не мало ніякого значення і він його напевно забув, бо його гість тоді мав усього двадцять чотири роки і був автором однієї новелі, надрукованої вперше в Літературно-науковому віснику… Але після, згодом і згодом, вже в Празі тридцятих років, ми познайомились ближче, він був професором Празького Карлового університету, як також Українського вільного університету і я був його студентом з історії України, а одночасно ми зустрічалися приватно, навіть у мене вдома, тож то я бував у них кілька разів, а з Наталією Михайлівною по своєму приятелювали, бо її великим зацікавленням був театр і вона бувала на наших літературно-театрально-мистецьких сходинах, а також на сходинах Українського історико-філологічного т-ва, у якому Дмитро Іванович займав видатне становище… До того Наталія Михайлівна багато оповідала нам про українське життя за царського часу, її улюбленою темою був Київ, якого вона дуже любила і де пройшло її дівоче життя.

Тепер ця наша тут зустріч нагадувала щось, як te Deum laudamus минулому, не дивлячись на те, що воно було таким непевним і таким розкиданим. Вони жили по цілій Европі, ніколи довше, ніж кілька років на одному місці і тепер ось перед ними нова незнана путь ген десь на друге півкулля нашого глобусу… У їх роки це було трохи зажорстоко, але де інший вихід? Всі їх учасники, які відмовились йти в цю дорогу, як, наприклад, Максим Славінський, Микола Галаган з празької еміграції, були забрані совітами і знищені в далеко гірших умовах, ніж ми тут…

Моя ця візита тривала пару годин і розсталися ми з надією дальніших зустрічей.

Бачився я також з нашим академічно-патетичним Державином, головним метром гуртка "Світання", невтомним протестантом усіх наших МУРівських підприємств і корінним антагоністом доктрини Шереха про національний стиль нашої літератури. Звичайно понуро-поважний, до мене стриманий, на цей раз він виявив себе моїм прихильником і похвалив деякі мої появи в друку… Обіцяв також приїхати до нас до Корнталю…

А також бачився з Кибалюком. До нього заходжу, як до свого родича. Маємо з ним спільні переживання часів Рівного, які нас споріднюють так, як споріднюють людей роки спільного ув’язнення. Недавно він писав мені перегірченого листа, але я запевнив його, що членство в МУРі ще не є гарантією признаного письменника… Багато є поза МУРом талановитих літераторів, яких ми не знаємо і багато є в МУРі нездібних, яких ми знаємо.

Тут, у цьому таборі, Кибалюк належить до діяльних людей його культурно-освітнього сектору, належав до редакції газети "Нове життя" і до опозиції певного режиму таборового начальства.

У цьому також таборі живе родина знайомих з Рівного, Романа і Надії Іщуків з їх дочками Марією та Наталкою. Надія Іщук, сестра знаного політичного діяча Олександра Шульгина, була на Волині, за часів Польщі, видатною педагогічною і також громадською діячкою, а Роман Іщук працював у банку. Буваючи в таборі, заходжу до них, доторкнутися до ран нашого спільного, воєнного Рівного.

І також тут резиденствують Олекса і Валентина Степові (Воропаї)… Цікавий, відданий етнограф, а також автор невеликих оповідань… Мені ці люди припали до серця їх щирою відданістю справам цієї культури. Ми знайомі вже здавна, здається, на становищі справжніх втікачів у Кракові… Пізніше бачились у Берліні, у Ваймарі, а тут, у цьому нашому мурашнику з назвою Зомме-Казерне, я у них одного разу ночував. Він належить також до поборників МУРу, іронічно ставиться до моєї тези "велика література", але це не перешкоджає мені вважати їх моїми постійними, симпатичними, друзями…

І інші, і інші знайомі і друзі. Приїжджаючи до цього скопища наших людей, пригадується щось з того, як то Тарас Бульба приїжджав на Січ. "Остап і Андрій тільки й чули що: – А, це ти. Печериця! Здоров був, Козолуп! А як же ти сюди потрапив, Долото? Здоров, Кирдяга, здоров, Густий!… Чи ж думав бачити тебе, Ремінь?… Лишень ці тут, у цьому баварському, древньому місті, не мали того гумору, що ті там на своїй Січі над Дніпром. І ніяке диво… Від Січи наших запорожців, до цих Зомме-Казерне армії Гітлера чимала, простора й часова, відстань… За той час народ козачий побував і в Сан-Петербузьких багнах, і просторах Сибірських, де було багато нагоди стратити його гумор. Це вже щось нагадує з настроїв скорше

"Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная".

В кожному разі, це вигнання! Біблія. Книга Мойсея.

Учора, у вівторок, повернувся з Юрім Володимировичем до нашого Корнталю. У порівнанні з Зомме-Казерне, це курорт. Видно, що боги були до нас трохи ласкавіші.

За цей час у світовій політиці цілий переворот: з Білого дому у Вашінґтоні, усунуто знаного, довголітнього дорадника кількох президентів, Бернарда Баруха з цілим штабом його співробітників, а також змінено секретаря закордонних справ ЗСА Джеймса Бирнса, на місце якого прийшов генерал Джордж Маршал. Думають, що це зворот курсу анті Кремль.

19 січня. Неділя, Водохрищі, погода березнева. Зрання падав лапатий сніг, що наробив тільки болота. Ми з Танею пройшлися до лісу, повернулися, я розтопив грубку і збираємось обідати.

Ідилія. І коли б не турбота про майбутність – ми чулися б удома.

Маємо два страхи з великими очима: насильне вивезення "на родіну", що може статися з якихось там таємничих домовлень Москва-Вашінґтон, і виїзд за океан. Ні той, ні другий нас не влаштовує, лишень той другий – вихід з положення. І нема ради. Тримаємось його.

Нам все здається, що демократичні аліянти програють справу в користь деспотії совєтів. У світі забагато дурнів, а глупота, як казав Достоєвський, як і найбільший геній, відограє головну ролю в судьбах людства.

21 січня. Снились мені препаскудні сни – ніби я вдома, у батьків, наш будинок оточено зо всіх боків ворогами, всіх нас мають знищити, я наміряюсь тікати, вкладаю речі, йду прощатися з матір’ю. – Прошу вас, мамо, благословіть в дорогу. Можливо більше не побачимось. Можливо на смерть…

Прокинувся і було мені недобре. А коли заснув знов – снився старий професор Степан Смаль-Стоцький. Вже навіть забув, як саме… Надворі було, мабуть, холодно, але у нас лиш літепло…

Пішов до міської бібліотеки і дістав книжок та газет. Намагаюсь повернути творчий настрій…

23 січня. Гарна зима. Якось так сталося, що у нас навіть тепло в хаті. Писав листа Д. Андрієвському до Брюселю. Учора дістав вістку, що в Льєжі вийшла перша частина "Волині" по французьки, а я нічого не знаю. Справа з цим перекладом тягнеться довше. Мій постійний кореспондент в різних справах Микола Селешко, писав мені ще до Ульму, що там беруться перекладати мою "Волинь" і що займається цим Андрієвський, який потребує для цього моїх повновластей. Я вислав такі повновласті Андрієвському, але дістав від Селешка знов листа з домаганнями таких повновластей.