Золоті копита - Логвин Юрій
Всі молитви, що знав, проказав. І відчув: "Ні, не згину завтра. "І дівці дворовій кажу: "Візьми таляра! Як візьмеш, то ні ти не загинеш, ні я не загину…" А господарі мої від страху пили всю ніч. Я, щоб не пиячити і їм перед очима не маячити, просидів там собі над хлівом… А там, у Москві, літні ночі дуже короткі і світлі, як у нас темні сутінки… І от, коли розвиднілось зовсім, от тоді я добре почув, як за тихими вулицями стукотіли дзвінкі сокири. Далі почали фуркотіти вози по вуличних колодах. Задзвонили у дзвони всі сорок-сороков московських церков на вранішню службу. А на вулицях мертво. Потихеньку виліз на самісінький верх. Дивлюсь: на вулицях жодної людини посполитої! Тільки скачуть туди і сюди оті людожери-опричники зі сталевими ослопами в руках. Ото найстрашніші царські пси!.. Потім і їх на вулицях не стало… Тільки безпритульні пси швендяли… Сонце піднялось — скоро полудень.
І тут — як вдарять бубни та завиють сурми у їхній головній фортеці — Кремлі. Мені добре видно: від Кремля їде на дивному білому коні у золотім каптані. Оце, значить, і є їхній цар, їхній Антихрист. А за ним гарцює опрична братія у чорних рясах з каптурами. Як поглянеш — серце заходиться! А далі стрільці у червоних каптанах. Може й тисяча їх було, а може й більше. І ота вся армада вела юрму пошарпаних, побитих нещасних в'язнів у залізних путах… Це побачивши, я заспокоївся: якщо ведуть вже приречених на страту — на кий біс хапати нових людей та ще й на вулицях… І отой весь полк і нещасні попрямували на торжище. Потроху і бубни, і сурми віддалились і затихли… Я вже вниз лізу, коли тут по всіх вулицях і провулках почався страшенний рейвах. Коні іржуть, копитами по колодах гримлять, у садиби ослопами — опришники, а стрільці бердишами б'ють: виганяють усіх чоловіків на вулицю. І все ті нелюди горлають: "Гойда! Гойда! Дивлюсь: на вулицях вже повно чоловіків. Ніхто їх не жене — самі далі на Поганую Лужу ідуть. Я притьмом спустився: знав, якщо ховатимусь — мене зі страху викажуть. А тоді мені гаплик! Тільки загуркотіли — я з усіма чоловіками вийшов на вулицю. Ідуть тлуми людей мовчки, тільки тисячами ніг тупотять по соснових колодах. Аж за серце починає брати. Зрештою прийшов я на торжище, що на Поганой Луже… А там, а там, чого тільки немає: загорода, як на худобу, зроблена вправними теслями. Новенькі шибениці стрімлять у небо. Два ряди стовпів з гаками добре вкопані. Отакі хрести поставлені, як святого Андрія повісили. Ну, а людей — кого вже за ребро гаком зачепили, кого над казаном киплячим підвісили за ноги… А одного дебелого чоловіка, прив'язали до отакого навхресного хреста і ллють йому окріп на голову. Він захлинається, харчить, корчиться, аж собі суглоби вивертає. А той московський Антихрист зі свого білого аргамака схилився і заглядає. Заглядає на муки людські, як сорока до кістки! Ось почали ті опричники у чернецьких рясах коліївськими ножами сікти, як капусту. А цей цар— Антихрист ще ближче схилився і ніяк не може надивитись, як той у судомах корчиться… Одні рожеві кістки на хресті висять, та під хрестом кривавим — купа кривавого м'яса та лайна: із нього кишки випустили і розтоптали по землі. Антихрист поморщив носа покляпого та й від'їхав геть… Коли бачу: зійшов на лобне місце.
Всі замовкли. Ні пари з вуст. Тільки чути, як недорізані ще харчать. Підняв Антихрист залізний свій ослоп і почав щось казати. Я всього не дібрав. Бо й не близько стояв, та й мова московська, хоч і зрозуміла, та все ж не наша. Тільки добре запам'ятав, як він на кінець сказав: "Слухай, мій народ, мої вірнії холопи. Мали ми на думці вимордувати вас усіх до одного. Але ми вже зняли з вас свій гнів, холопи…" Спочатку було зовсім тихо, а тоді як загорлають всі. Шапки кидають угору, шапками вимахують і ревуть, аж заходяться: "Живі прєблагой царь! Ти хорошо казніш ізменніков… Смерть злодєям. "Ну що за люди, синку, скажи мені: кат кривавий хотів їх усіх вирізати в пень… а вони кричать йому: "Многая лєта жіві, прєблагой царь!"?!!
Омелько спересердя сплюнув і замовчав.
Із заходу накочувався гуркіт. Все частіше небо спалахувало якимось фіалковим світлом.
— Батьку! А що вони йому зробили, що він їх усіх різав?!
— А хто його знає? Добрі люди казали, що цар шукає все якусь зраду. Ну, а зрада, це і дітям відомо, завжди буває серед своїх. Казали мені добрі люди, що він уже половину своїх старих друзів вирізав. Та не в тому злочин Антихриста: він вирізав до ноги всю челядь тих бояр, яких запідозрив у зраді… Чим винен конюх і його діточки малі, яких опричники у конюшні спалили?! Царські опричники навіть воду із ставків випускали, щоб риба без води здохла… А що говорити? Антихрист він і є Антихрист. Як ото він зняв опалу з московитів, то далі почалось таке, що ніякими словами цього розповісти не можна. До самого полудника в'язнів кололи, рубали, вішали, поливали окропом, варили в парі над казанами!.. Я після того кілька днів не міг їсти. Пив тільки воду та оковиту… Це єдиний раз у житті було, щоб я пиячив аж три дні… Мої хазяї теж пили. Але вони закусювали. А я не міг нічого в рота взяти. І зараз оце тобі розповідаю, а мене знов нудить. Ніби мені смердить юшкою з людського м'яса та гарячим кривавим лайном… А мух поназліталось на Поганую Лужу! Мабуть, з усієї Московії. Потім Антихрист удвох із синком, той теж колов людей, об'їхали всю площу: перевіряли, а чи всі, що лежать у крові, справді поздихали. Як він повернувся до своїх ченців-душогубів, вони як загорлають знову: "Гойда! Гойда!" Він щось їм сказав. Тут вони як гикнуть, як вдарять нагаями, як потнуть острогами своїх коней. І всі вершники на людей поперли. Охопив страшний жах усю Поганую Лужу. Кинулися люди врозтіч. Хіба піший кінного пережене? Крайні відскочили, а середні збились купою, тупцюють на місці. Одне одного давлять. І мене затисли: не можу ні руки підняти, ні вдихнути на повні груди. І бачу я через людські голови — Антихрист скаче просто на мене. І тільки чути несамовиті зойки, хрускіт кісток. Ось він вже за дві сажені від мене. З-за кінської морди бачу тільки, як горять його очі, ну, чисто звірині! Як уві сні все: наче поволі піднімає Антихрист свій гострий ослоп і опускає на мою голову. А я ніяк не можу відхилитись і уникнути удару. Коли Антихрист дістав мене ослопом, я почув, як тріснула моя шкіра на тімені, і як скригнуло вістря по кістці мого черепа. І так мені страшенно запекло, наче справді вогнем. І в очах, і у вухах, і в зубах. Хоча в мене зуби ніколи не боліли. Ніколи… І от після того, як загоїлась рана, почала траплятись зо мною напасть: перед дуже, дуже сильною грозою та перед сильною заметіллю починає мені вогнем пекти голову. Ніби хто вдягає мені на череп розпечену залізну сітку. А тоді враз засинаю мертвим сном. Слава Богу, що сплю мало. Це сьогодні тільки так довго спав. Це певний знак, що буде шалена гроза…
Коли Омелько доказав останні слова, спалахи блискавок вже раз-по-раз запалювали всю небесну баню.
Гуркотіло все ближче і ближче. Але дощ не капав.
Тільки західний вітер тягнув все пружніше над каменями над водою, гостро шелестів тонким вербовим листям, гудів у могутніх кронах липового гаю на лівім березі. У закапелок під скелею, де сховались мандрівці, несло зірвані листки, сухі бадилини, тріски, пісок і грудочки землі. І крутило в проході все це сміття тугим стовпом. Ось і блиснуло шалено сліпучим світлом. І зразу ж, без перерви лупонув страшний грім, аж земля струсилась. Гроза примчала до них. Вітер вдарив пронизливим свистом. Знов білий сліпучий спалах.
Одночасно зі спалахом лупонув грім. Від нього і земля заколивалась. Від нього заклало вуха.
Коні шарпались за кожним вибухом грому. Та козак міцно тримав поводи. І він піднявся на повен зріст, щоб краще стримувати тварин.
При спалахах малий бачив, як Омелько намагається огладити, заспокоїти обох гриванів, наче щось їм говорить. Але бачив тільки, як ворушаться вуста козака.
Малий нічого не чув — кожний удар грому робив його на якийсь час глухим.
І, нарешті, злива вдарила з неба справжнім потопом. Гарячі пружні струмені били навскісно у землю, у скелі з такою силою, що розбивались на водяний пил.
Коні перестали вихати, здригатись усією шкірою.
Вони обоє притиснулись до Омелька мордами. І він, не випускаючи поводів з лівиці, правицею гладив по черзі то Буланка, то Лиска.
Через короткі й рівні проміжки часу спалахували блискавки одночасно з оглушливим громом і двигтінням землі.
Блискавки били звідусіль. Вибухало, розколювалось гуркотом все небо. Злива несла свої шалені струмені і вдаряла ними і у кам'яний захисток втікачів. При вибухах світла було видно, як струмені, вдарившись у скелі, перетворюються на водяний молочно-білий дим.
Нараз спалахнуло і вдарило із неймовірною, шаленою силою за самою скелею.
Від струсу вивалився уламок каменю і впав поруч із Омельком. Уламок не менший кінської голови.
Омелько промок до нитки, як тільки звівся на ноги. Малий, хоч сидів у затишку, та цупке полотно просякло вологою від того водяного пилу, що наповнив собою весь простір. Коли малий відчув, що він геть вимок, він не став ховатись у закуток під скелею, а теж підвівся і став до "батька" Омелька, прихопив своїми пальчиками мокрі поводи.
Коли спалахнуло блакитне сяйво блискавки, малий побачив, що "батько" повернув до нього мокре вусате лице і кивнув схвально: "Молодець! Дбай про коней!" Козак і малий стояли удвох у проході між скелями, а гаряча вода потічками стікала зі скелі і обмивала їм ноги.
На якусь мить блискавки наче припинились. Омелько тоді нахилився і промовив хлопчикові:
— Такої гарячої зливи я і в Африці не пам'ятаю…
Він певно щось ще говорив, та за річкою проти них постала стіна сліпучого світла, і все навколо струсонулось у гуркоті грому.
По сліпучому вибухові блискавки запала чорна щільна темрява. Тільки невпинний шум оскаженілої річки і зливи. Омелько прихопив малого за плече, нахилився до нього і сказав йому:
— Злякався?
— Батьку! Я нічого не чую. Мені вуха позакладало. Омелько поляскав малого по плечу: "Не бійся, і все буде гаразд. "І знов ударили блискавки одна за одною на тому боці. Якраз у круглий пагорб із старезними липами.
Коли громова луна відлетіла, і козак і хлопчик почули тріск за річкою.
