Плянета Ді-Пі - Самчук Улас

Говорили до хрипоти, – література, МУР, Донцов, Косач… Не дивлячись на його (Маланюка) "випечіть моє ім’я звідти", він далі лишається членом МУРу. Я намагався йому доказати, що нема причин до паніки через одного "племінника великої поетеси", якого він сам окреслює "гнилою креатурою"…

Оселя під знаком хвилювання. Приїхала комісія перевірки, хто з нас вивезений насильно, а хто приїхав добровільно. Ті, що прибули добровільно, не мають права на допомогу УНРРИ. Не знаю, чим це скінчиться. Нас з Танею занесено до рубрики вивезених силою, хоча це не відповідає дійсності в їх розумінню. Ми виїхали не по своїй волі, але також не були вивезені силою на роботу в Німеччині. Має прийти ще одна перевірка нашого статусу ДіПі. Люди хвилюються.

Наша справа з Америкою заглохла, чого я не дуже переживаю. Десь в глибині мого єства таїться бажання не покидати Европи взагалі, хоча це перечить загальній тенденції нашого ісходу. Що ми робили б у цій перенаселеній, розгромленій Европі з її макабрією ідеологічних зударень? Єдине місце для нас на землі – Америка. Країна, яка саме з таких елементів, як ми, творить свою життєву формулу.

Тим часом пишу "Сонце з заходу" і першу її частину, здається, скінчив.

20 листопада. Гарний, по весняному соняшний день, я вдома сам, Таня поїхала до Франкфурту до своєї приятельки Ольги Бакланової, з якою вона працювала на Київській Кіно-Студії. Я побоювався пускати її саму в дорогу, але це можливо сприятиме злагідненню її настрою. Моє самопочуття також під зером. Мучать острахи. Здається, що довкруги самі небезпеки, що переходить в психоз… Щоб розрадитись, поїхав до Штуттґарту до кіна… Нічого сьогодні не писав, крім листа до Осьмачки, від якого вчора дістав таке посланіє:

"Вельмишановний Пане Уласе!

Вибачте, що й досі не знаю Вас по батькові. Справді, Ви мене здивували своїм дружньозичливим тоном свого листа, бо я не сподівався на такий аж надто добрий відгук. Він мені ще раз заворушив обрій моєї далини, що мені здавалося, уже (нечітке слово) моєї душі. Залізним обручем байдужности і неволі, яка є вислів ставлення того оточення, що мене втягло до себе нещасливим випадком.

Через нього я борсаюся поміж таборами, шукаючи незалежности свого духовного єства. І творити я не буду, доки не здобуду його… Розкіш творчости тільки там проявляється, як дух урівноважений і де люди шанують його значення…

Я ж розумію обов’язки мистця перед зовнішнім світом, я розумію самостійнестність духа, сповненного зовнішніх вражінь, що просяться у гармонійну казку під впливом (нечітке слово) логики того уповноваження, що дає оточення для індивідуальности з нахилом до самоти. Коли вона з’являється, тоді маємо найвищу передумову до творчого щастя – розкіш споглядання… Цього я зараз не маю і таким художником, яким мене Бог пустив між люди, видно мені ж судилося… Буду писати тільки про перманентну кризу свого духа, що переходить за категорію рівноваги у царство страждання…

А те, що Ви мене назвали побратимом, я підіймаю до такого місця в моїй душі і посилаю Вам своє побратимство на полі бою за наше мистецтво… Але в цій сфері не може бути таких слів, як "ваш кат" і не може бути того змісту, що Ви визначили цими словами… Хочби навіть і без їх. Тут справи ясні: наше племя, ті гнізда родинні, з яких ми вийшли мусять позначувати нашу думку і наші поривання…

Сердечно дякую, – діло ясного ставлення нехай буде девізом неприкаяного артиста життя серед своїх людей. Року 1946, листопад 17. Т. Осьмачка"…

Це його реакція на мій лист, у якому я захищав його від нападів колег за його вихід з МУРу. За його відчуттям "перманентної кризи, що переходить за категорію рівноваги у царство страждання", йому годі вміститися в рямці будь-якої організації, а тому найкраще залишити його таким, яким він є і не вимагати того, чого він дати не може.

У широкому світі алярми… Комуністи в наступі. У Франції Торес ось-ось може стати головою уряду. В Америці штрайки шахтярів, Молотов, в Об’єднаних Націях, великодушно вимагає, щоб західні аліянти звільнили певні країни заходу, але це не стосується підсовєтської зони… Розуміється. Що наше – наше, що ж ваше, це ще дискусія.

22 листопада. Писав і ще писав. Дістав листи від Маланюка, Петрова і інших колег. Маланюк глаголе:

"19.ХІ.46. Любий друже!

І от знову я при домашніх пенатах, а та доба, що провів з Вами і друзями, видається мені сном.

Хліб Ваш їв іще кілька днів, яблука ще досі доїдаю, а риба – чекає на т. зв. чорний день. Велика шкода, що ми справді є "в розсіянні сущі". Оце сьогодні спіткав (випадково!) Петрова, провели з ним дві години різних "справунків" (які він полагоджував), отже майже не говорили, і так попрощались… А потім знову школа, хамство, біль і самота, та така самота, що коли б хтось надсорокував її, то певно волів би найгірше від неї.

Все таки, в тім факті, що ми не "зосереджені" в однім пункті (а це й було теоретично можливе), є якийсь елемент нашої нещасної вдачі, що, як казав колись Павлик, змушує земляка утікати від диму в вагою для курящих і ні разу не закурити. Та ж при певнім мінімумі дбання за вигоди, могли ми чудово поселитися в якійсь гірській околиці і, справді, роздмухати духовну ватру, і що гріла б нас грішних, та щось би і освітлювала серед рідної пітьми.

Не забувайте хоч в листах!

Вітайте Ш.Пані, Юрія й Подоляка, та, як будуть "карточки" ("ми знялись на карточку"), то надішліть.

Осінь глибока. Також в тілі (вже не кажу про "душу").

Міцно обіймаю, Є. Маланюк. П. С. В лютім – 50-річчя з дня смерти Куліша"…

До цього додає думок Віктор Петров, з яким Маланюк недавно бачився в Реґенсбурзі:

"20.ХІ.46. Munchen 23, Feilitzstr. 12 bei Deller.

Дорогий Уласе Олексієвичу!

Стаття в рукопису й стаття в друкові – різні речі. Одна справляє одне враження й та сама, коли її читаєш на шпальтах часопису, лишає при читанні зовсім інше. Тим то не прийміть мою статтю ні в суд ні в осужденіє, але в отпущеніє гріхів і в жизнь вічную.

Я хотів би, щоб Ви були певні, що я хотів, пишучи мою статтю, підкреслити, що я був і лишаюсь великим прихильником Вашого журналістичного таланту, бо я вважаю, що Ваші фейлетони репрезентують обдаровання світової слави і світового резонансу. Ми занадто скромні, а скромність на арені світових змагань не сприяє тому, щоб належне займало належне місце. Ваш талант, як журналіста, повинен знайти собі місце не лишень на сторінках наших часописів, але і на теренах далеко ширших.

Я ношусь з думкою про видання журналу чужою мовою, насамперед німецькою тут в Німеччині. Я вже з Вами говорив про те, що Ваші ессеї "В світі руїни й занепаду" повинні були б з’явитися в Америці англійською мовою. Я гадаю, що коли б пощастило почати видання тут в Німеччині, німецькою мовою, то Вашим ессеям повинно належати перше й почесне місце.

Я не думаю, що видання подібного журналу річ нереальна. Навпаки, я сподіваюсь, що може бути найбільш реальною справою з усіх, які тільки можливі. Потрібна лише певна наполегливість і мінімальна акція. Ми надто довго варилися в власному соку і надто дихаємо вже видиханим повітрям, щоб не почувати потреби вийти на свіже повітря.

Як Вам здається ця ідея і щоб Ви радили в цьому відношенню зробити?

Щодо МУРу, то песимістичні думки, як і у Вас, у мене з’являються, але думаю, що на сьогодні тут має діяти інерція і, за інерцією, МУР мусить існувати, бо маленькі бурі, які зчиняються в шклянці води, нікому й нічому не шкодять, а репрезентація і зокрема організування й організаційність, при наших майбутніх пересуваннях, річ аж надто потрібна.

Зі щирою до Вас пошаною, – В. Петров.

Прошу передати мій сердечний привіт Вашій Дружині. В.П."…

Лист допоручений. Не переконаний, що його компліменти щирі. Не думаю, що йому пощастить з тим німецьким журналом.

Тані все ще немає… Ходив до міста на пиво й читав Neue Zeitung. Нічого ніде нового, лише десь там далеко в Америці сперечаються державні мужі, що мають робити з Европою. У нас також все те саме. Нерви і нерви. З рідного поля страшні вісті. Нужда, розпач, безнадія. Думаю, часто думаю про своїх рідних. Чи вони ще вдома? А чи десь в Казахстанах? А чи живуть взагалі?

Грудень

1 грудня. Неділя. Ані шпетки настрою… Але пишу… З примусу. Таня вже вдома і, здається, це її відсвіжило. Вона наговорилася з подругою про "фабрику", про Київ, про їх знайомих. Ми так часто говоримо про все те в минулому, але думаю, що вони там бояться про нас навіть думати.

Знов мали лист від Гайдака. Прекрасна, дорога людина, вони там нас чекають, але нам звідсіль годі вирватись. Побував у пані Ґулд в Штуттґарті. Дарма. Вони опікуються тільки жидівськими втікачами і українцями зовсім не цікавляться.

Надворі тепло, час до часу перепадає дощ, хвилинами виглядає сонце. На зиму це мало подібне.

2 грудня. На завтра чекаємо перевірки в нашій оселі. Здається пусте, але наші люди так вже вимучені тими перевірками, що це наводить паніку. Побував у нас Юрій Володимирович, були і інші сусіди, багато говорили і, між іншим, я оповів чомусь про свій арешт німцями в Рівному 1942 року. Невичерпальна тема арештології нашого арештологного часу. Що це за дивне століття найшло на Европу і коли воно нарешті скінчиться.

Сьогодні рано їздили з Танею до такого, зовсім незнайомого пана Гербіґа в Штуттґарті, який ніби міг би помогти нам при виїзді до Америки. Здається, що це лиш ще одна ілюзія.

4 грудня. Учора й сьогодні суд і пересуд оселі, на вагу ставиться наше ДіПі, учора виповняли анкети, сьогодні відповідали усно. Скільки було тих анкет і скільки відповідалось. Найкраще, хотілося б на все те плюнути і піти ген, лишень не хватає зухвальства. А так сильно хотілося б… Люди схвильовані, оповідають, що їх питали, що відповідали… Покищо ніхто не знає висліду цього і ми також. Але здається, що з нами все гаразд. Урядовці УНРРИ – чоловік і жінка були чемні, на прощання сказали О-кей і Ґуд-Лак…

Учора їздили з Юрієм Володимировичем до кіна в Штуттґарті, сьогодні він від’їхав до Мюнхену. В оселі нервовий настрій, нічого не робиться, черговий лист від Маланюка:

"Любий друже.

Звичайно, можна було б "для святого спокою" згодитися з Вашою самооцінкою. Але ж думаю, що Ви несправедливі до себе: застосуйте методу "повільного читання" першої ліпшої статті (за останній час), особливо невинних, на перший погляд, "рецензій", і Ви переконаєтесь, що ці "рецензії" дихають пекельним ядом придушеної ненависти, езоповщини, диявольської неправди (замаскованої під "науковість", зрештою дуже "прозору"), "читання в серцях", скісноокої підозри.