Джури і підводний човен - Рутківський Володимир
Хотів би бути з ними. Знаєш, де це?
— Знаю.
Масар благально притис руку до грудей.
— Допоможи мені дістатися до них! — попрохав він. — Я не можу тут, розумієш? Не можу дивитися на їхні лиця!
— Розумію, хлопче, — кивнув Грицик і встав. — Отже, вирішимо так: я зараз подамся на невільницький ринок. Треба поглянути, чи є там хто з наших. А ти чекай мене тут. І нікуди не йди, зрозумів?
Масарове обличчя посвітлішало.
— Зрозумів, — сказав він. — Тільки ти повертайся якнайшвидше!
Грицик скочив на коня і поквапився від’їхати від хлопця, бо до них уже наближався, стріляючи хитрими очицями, якийсь чолов’яга.
Невільницький ринок — одне з тих небагатьох місць, до якого душа звичайної людини не може звикнути ніколи. З самого початку на Грицика налетів вихор горя і розпачу. На цих обідраних, скривавлених людей не можна було дивитися без болю.
Проте на них дивилися. І обмацували їх, мов худобину. Грицик ледь стримався, щоб не полоснути по жирній шиї спітнілого гендляра, що торсав носаками знесилену жінку, наказуючи їй підвестися. За десяток кроків від неї похитувався до краю знеможений хлопець. Проте голову він тримав високо і дивився на перехожих з такою ненавистю, що ті мимоволі відводили очі вбік. Грицик аж зіщулився, коли хлопець обпік поглядом і його. Мабуть, вважав за одного із своїх мучителів…
Він обійшов невільницький ринок раз, удруге, проте Хасанових слідів не виявив. І був так з того розчарований, що не одразу завважив, з якого саме часу довкола нього почала кружляти ставна жінка. Лице її було закрите, тільки зблискували гарячі темні очі.
А коли він виходив з ринку, молодиця рішуче наблизилася до нього.
— Вибач, господарю, але я знаю, кого ти шукаєш, — неголосно мовила вона.
— Що? — сторопів Грицик. — Ти знаєш, кого я шукаю?
— Так, — кивнула жінка. Вона сторожко озирнулася, чи ніхто їх не підслуховує, і повела далі: — Хасана, чи не так?
Грицикові перехопило подих. Це було неймовірно. У чужому краї, серед байдужого, пожадливого натовпу…
— Звідки ти знаєш про нього? — запитав він раптово охриплим голосом.
Вона не відповіла. Натомість мовила:
— Я знаю, де він…
— Веди! — вихопилося у Грицика. — Утім…
Нараз його охопила підозра. Щось воно не так, щось воно дуже вже легко. Так не буває.
— Ану, покажи своє обличчя! — зажадав він.
Вона відсахнулася, наче Грицик збирався її ударити. Тоді озирнулася і на мить від крила обличчя. Грицик полегшено зітхнув: не чоловік крився під накидкою, а таки жінка, молода й миловидна. Але вирішив запитати ще:
— А який він на вигляд?
Жінка стрельнула в нього швидким поглядом.
— Трохи нижчий за тебе. На лівій щоці невеликий слід від порізу.
Так, поріз у Хасана був. І саме на лівій щоці. — І в нього був товариш, — вела далі жінка. — Урус, що прикидався татарином. Сартаком його звали.
Атож, він, Грицик, під Сулою звався Сартак. А тут його знають як Дудара. Отже, про те, що він деякий час мешкав у Криму, жінка не відала. А щодо Сартака… То чи не сам Хасан повідомив їй про це? Мабуть, завважив, що вулицею проїздить товариш, і попрохав цю жінку наздогнати його…
Уже не вагаючись, Грицик наказав:
— Веди!
Вони довго пробиралися вузькими сморідними вуличками. Перейшли через гамірливу площу і звернули в довгий, покручений провулок. Зрештою жінка зупинилася перед приземкуватою будівлею з білого черепашника і порухом руки показала на низькі двері.
Грицик відчинив їх, зробив крок — в ту ж мить його обхопили чиїсь чіпкі руки. М’язи спрацювали поза його волею. Грицик блискавично присів, вислизнув з обіймів і перекинув нападника через себе. Проте другий вчепився йому в руку, третій кинувся під ноги. А на шиї якимось чином опинився зашморг і перед очима попливли різнокольорові плями…
Коли свідомість повернулася до нього, виявилося, що він стоїть прив’язаний до стовпа, а перед ним походжає Борихан — той, що присікувався до нього в таборі над Сулою.
— От ми й здибалися, — яро посміхнувся Борихан. — Що, не радий?
ВИПРОБУВАННЯ
З десятеро козаків, високо закотивши холоші, сиділи на підводному човні і бовтали у воді босими ногами. Вигляд у них був невеселий.
— То що будемо робити? — з надією запитав Швайка. — Може, в когось є підказка?
Товариство переглянулося і знову опустило голови. Думок не було.
Відтоді, як Швайка з Саньком напросилися в компанію до Чортория й Телесика, минуло два тижні. Зі Швайки виявився гарний і кмітливий помічник. Одне було кепсько — надто вже часто відлучався він у своїх вивідницьких справах.
Санько ж човновими справами переймався не надто. Майже увесь час він сидів на березі і в задумі гриз якусь травинку. А потім Санько взагалі щез — мабуть, знайшов якесь безлюдне місце, де йому краще думалося.
Зате до них приєдналися воронівці Володко Кривопичко й Тиміш Одуд, переяславець Гринько Кріпкий, черкасець Микола Квасидуб, Данько Гречка з-під Золотоноші… І звісно, не обійшлося без Демка Манюні, бо ж ніхто інший так швидко не заповнював піском чи рінню друге дно.
Так, у підводному човні з’явилося друге дно, бо від задуму чіпляти каміння по боках довелося відмовитись. І не тільки тому, що човен знову міг перекинутись набік. Швайка одразу заявив, що сіті з камінням лиш уповільнюють швидкість човна. А коли Гринько Кріпкий засумнівався, Швайка запропонував провести перегони на звичайних човнах. Тільки до одного прив’язати мішки з піском, а інший нехай пливе без них. Наслідки були вражаючі. Човен з мішками майже удвічі відстав від звичайного.
Врешті-решт Чорторий зметикував приладнати в човні друге дно, а проміжок заповнювати рінню чи піском. А щоб зручніше було висипати пісок, і щоб човен при цьому не набирав води, Чорторий придумав стулки, щільно припасовані одна до одної. Треба насипати піску в човен — стулки в настилі відкриваються. Треба висипати його — відкриваються стулки в днищі човна. Просто і зручно.
Довелося добряче помізкувати і над люком, через який козаки мали залазити в човен і вибиратися з нього. Оскільки Демко мав такі плечі, що ні в яку ляду не влазили, то Чорторий і вгорі змайстрував довгі, майже на половину довжини човна, стулки. Вигода від них була очевидна: тепер козаки могли майже одночасно заскакувати й вискакувати з човна, а не лазити один за одним крізь тісну ляду.
А от що треба зробити, аби непоміченим визирати з підводного човна, — ніхто нічого путнього придумати так і не зміг. Хоча Володкові прийшла в голову ніби й непогана думка про шкіряні міхи. Він запропонував кілька таких міхів укласти на дно човна, приладнати до кожної рурку, а протилежний кінець вивести назовні. Зазвичай рурка мала бути перев’язана. Як тільки треба було опуститися нижче, рурку розв’язували, вода миттю вривалася в міхи і під її вагою човен опускався настільки, що під водою опинялася й оглядова діжка. А коли треба було вибиратися на поверхню, товариство всідалося на міхи і своєю вагою витискували воду назовні. А що вода виходила неохоче, козакам доводилося ще й з усієї сили впиратися руками в стелю човна. І все було б добре, якби одного разу Демко Манюня, який був основним витискувачем, не вперся в стелю з такою силою, що міх лопнув. І доки розбиралися, що й до чого, вода через рурку почала набігати в човен. І, мабуть, козаки так би й потонули, якби Швайка не здогадався відкрити верхні стулки. З човна миттю вийшло останнє повітря, але козаки таки встигли випірнути на поверхню. Тож від такого способу довелося відмовитись.
Однак треба було щось та придумати. Тому товариство кілька днів тільки те й робило, що посилено ворушило мізками.
Швайка знову обвів компанію поглядом і чи не всоте запитав:
— То чого ж мовчимо?
Козаки тільки зітхнули. Їхні голови більше не могли придумати нічого путнього.
І, мабуть, так би ніхто ні до чого й не додумався, якби не Демко Манюня, якого з берега покликали на допомогу. Там Демко допоміг перенести якийсь вантаж, тоді знову шубовснув у воду, схопився за ніс човна і ривком вибрався на нього. Під Демковою вагою ніс на мить зрівнявся з водою, а корма піднялася так стрімко, що козаки ледь не поперекидалися. А Телесика, що сидів на самісінькому краю корми, підкинуло угору, наче бичачий міхур.
— Ти що? — обурився Івасик. — Я ж ледь з човна не вилетів!
— Вибач, — засоромився Демко і обережно примостився на носі. Проте корма, як і раніше, здіймалася над водою набагато вище за ніс.
— О! — раптом вигукнув згори Івасик. — А що, коли скористатися Демком?
Швайка усім тілом розвернувся до Івасика.
— Демком? — перепитав він. — А як ним скористаєшся?
— Дуже просто. Усі сидять так, як зараз. А отут, де оце я, треба приробити невелику діжечку — якраз таку, щоб я міг визирати назовні. Звісно, до неї треба приробити накривку, щоб вода не набігла…
— Ага, — кивнув Швайка. — Здається, я зрозумів. Отже, так: пливемо ми під водою, як плавали й досі. А коли треба дізнатися, де ми — Демко перебирається на ніс, і корма піднімається, як оце зараз. Телесик відкриває накривку, визирає з діжки і розказує, що робиться навколо. Тоді закриває накривку, Демко знову сідає на весла, і човен пливе під водою куди треба…
Якусь хвилину козаки обдумували Івасикові слова.
— А що, — першим подав голос Тиміш Одуд. — Ніби непогано…
— Ну й голова в тебе, Івасику! — Чорторий ляснув широкими долонями по колінах.
— Гарно придумав, — розплився в посмішці Манюня.
— Еге ж, — згодився Володко Кривопичко. — От тільки я боюся, що наш Манюня передушить нас, наче курчат, коли гасатиме туди сюди…
— Я буду обережно, — пообіцяв Демко.
— Тоді ви собі як хочете, а я стаю до роботи, — сказав Чорторий.
Рівно за тиждень велелюдне козацьке товариство кинуло усі свої справи і всілося над водою. З кручі козакам було видно далекий протилежний берег, широке Дніпрове плесо з непрозорою водою, бо нещодавно у верхів’ях пройшли рясні дощі. Але вони дивилися не в дніпрову далечінь. Їхні погляди були спрямовані ближче — на підводний човен, що погойдувався на воді за кілька кроків. Біля нього юрмилося десяток людей на чолі з Чорториєм та Швайкою. В останню хвилину до Швайки приєднався і Вирвизуб. Штефан наче забув, що його обрали старшим над усіма, і вовтузився у воді, наче хлопчисько.
— Що то таке? — запитав один з козаків, який лише вчора прибився з-над Бугу.
— То хлопче, підводний човен, — пояснив йому кремезний козак з сивуватим уже вусом.
— Підводний? — недовірливо перепитав новачок.
— Еге.
