Прозові твори - Федькович Юрій

Що за розумні голови обібрались мені - старого опришка мудрувать!.. Іване (до мене отсе)! Рушай на той бік: Василь Зарічук нехай мені в сей час до мене ставиться. А вай! твоєму світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?

- Розумію, татку!

- Махай же!

 

 

X

 

Приводжу я Василя. Він, сердешний, смутний, неспокійний. Тільки на двері - а старий як не гримне:

- Хто сеї ночі говорив з моєю дочкою у саду?

Мовчить.

Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!

- А не ходи,- каже,- ночами та закутками, як той злодій, але йди в хату, коли хочеш дівку взяти!

- Даруйте життя! - верещить Василь на увесь світ.- Вже більше не буду, їй-богу, не буду! Гвалту! Гину!.. Умираю!.. Вайльо!..

- А сякий-такий сину! Знай, як старого опришка мудрувать!.. Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?

- Чую,- каже Василь і сам не знає, як йому діється: тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати.

Я тільки стою та сміюся. Аж старий ні з сего, ні з того, та до мене:

- А ти, паничу, де сеї ночі ночував?

- У саду, а де ж би!

- Та не чув, як отсі двоє нявкали цілу ніч під вишнею?

- Чому ж би не чув? Чув!

- А мені не треба було нічого казати? Так ти мені служиш!?

Господи, як стане й мене цідити тою анахтемською нагайкою! Був би душу вигнав, якби не панночка та не Василь.

- А болить? - питає мене старий по годі.

- Болить! - кажу.

- А дуже?

- Дуже!

- А як ти других бив, то не боліло?

- Не буду вже! - кажу.

- Тепер же збирайся та рушай собі домів. А татові та нені скажи, щоб за чотири неділі приходили до мене на весілля. Розумієш?

- Розумію.

- А ти будеш Василеві за дружбу! Розумієш?

- Розумію!

- Рушай!

 

БЕЗТАЛАННЕ ЗАКОХАННЯ

 

Повістка

 

 

I

 

Не то що на наше село, а на цілу славну Буковину коли найшовся такий хороший парубок, як той Тодір Дугай, або краща дівчина, як тої старої удови Гребенихи дочка Олена, то я вже не хочу називатись своїм іменем, але брехачем. А що Тодірко з Оленочкою собі кохались - то своєю дорогою йде. Да як же їм і не кохатись, коли сусіди собі да ще й близькі були. А то сусідам лиш кохатись, бо так панотчик наш православний у церкві навчають. Чи як кажете?

Зрештою, як вони там кохалися,- чи дуже, чи так лиш,- не мені се розбирати. Але то знаю ретельно, що Тодірко з Оленою не могли якось удатись. Тодір був парубок тихонький, звичайний, щирий, ув одно лиш в думках да в гадках. Олена знов - дівчина жартовлива, обмівна, нестановита, як той метеличок вліті. Задуману зроду-віку ніхто її не бачив. Отакі се були коханки - Тодірко з Оленою.

 

 

* * *

 

А стара Гребениха багачка була: фудульна, обрахована, з масним язиком, як-то кажуть. Свічку до церкови не понесла, часточку не дала, мисочку не поклала, а проте лице своє перед людьми так знала обмити, що то! Вона все була «бідниця»: у неї бджоли не роїли, ні корівки скороми не давали, ні з овечок вовниці не встригла,- вона зовсім «безталанна» була. А тут нищечком так і сміється з дурних людей, що її, було, жалують.

Лиш одна душа на світі мала у неї і ласку, й пошанівок: стара баба Ція, що зерном ворожила да в звіздах смотрила. І днюють, і ночують, було, вкупі, да по цілих ночах вистоять, порозплітані, в садку, лічачи да викликаючи ясні зорі. Ще й не вечоріло гаразд, а Ція сидить собі вже при каганці на печі да зерном розсуває; Гребениха коло неї.

- А що там паде, любко?

- Хіба я вам коли правду не сказала, зазулько? - каже ворожка.- У серці колач, на порозі колач, в хаті гість, а се у мене - старости, любко. Лиш осьде, з лівої руки,- трохи, жаль, але то нічого - минеться. А отсе - зять багатий, з-під сонця: і колач, і радость,- і борзо, бо плоту нема. Як не буде сеї осені весілля, то в лице мені наплюй!

- Се ж у мене ще дівчина молода,- каже Гребениха,- а мушу віддати, щоби вже того Дугаїшиного раз позбутись... Учепився, тітко, дівчини, як реп’ях кожуха,- ні суди боже!

- А дівчина ж? - питає ворожка.

- Дівчина й гадки не має. Я кажу до неї: «Коли хоч, то йди за Тодора,- я тобі не спираю». А вона: «Мамо,- каже,- коли ж бо він такий тихий! Я б, за ним бувши, знудилась».

- Любка моя! - рекла ворожка.

- А тут бесід по селу вже повно! - журиться Гребениха.- Знаєш, жоно добра, що я гадаю учинити?

- Кажіть, ластівочко!

- Хочу віддати свою Олену за Угринчукового Митра. Я вже й з старою зговорила...

- А відтак же?

- Завтра свататиме.

Се ворожці - вода на лотоки.

- Дай, боже, таке чути! - каже.- Я вже вам давно хотіла те казати, та не сміла. Я, любко, дуже несмілива зроду!..

- А що отсе тутки паде? - питає Гребениха, справивши пальцем на купочку зерна.

- Та отсе, кришечко... се - гріб. Але з лівої руки - то чужий... Да ще до того й бідний - ні мисочки коло него!

 

 

* * *

 

Доки ворожка ворожила - а надворі зорешливо да тихо. Нічого не чути, тілько Дністер гуде та соловейко свище. А в садку, під вишнею, що білим цвітом так і припала, стоїть