Прозові твори - Федькович Юрій

- Я згублюся,- каже Тодір.

- Який-бо ти незвичайний, Тодоре! - каже Олена.- Нащо собі такі гадки до серця приводити, коли я тебе люблю!

- Ув одно каже, що любить, а за другого йде! - дорік парубок гірко.

- Або так не буває,- каже Олена сміючись,- що хоч повінчані, а з другими кохаються?..

Тодір подивився пильно, покрутив головою та й пішов. Дівчині й «добраніч» не сказав.

- Іди, коли нерозумний! - промовила вдовина дочка згорда.

Махнула рукою та й пішла в хату.

II

У старої Гребенихи в хаті вінок плетуть да бояр збирають. А Тодор ходить собі понад Дністер та в сопілку грає. Грає, а дрібні сльози так його й обливають! Заток сопілку за пояс та й заспівав:

Ой засвіти, місяченьку,

Да й ти, зоре ясна!

Ой в лузі, в лузі,

У лузі пшениця -

Там дівчина прекрасна!

Пшениченьку дожинає,

Все вгору та поглядає:

Ой чи високо,

Ой чи далеко

Сивий сокіл підлітає?

Літає ж він да літає,

В кватирочку зазирає:

«Ой сію руту,

Ой сію руту,-

Ой подай, душко, руку!»

«Рада ж би я ручку дати -

Не зволяє стара мати.

Ой взяла мати

Нелюба до хати -

Годі рученьку дати!»

«Ой відсунься, дівча любе,

Да відсунься від нелюба:

Зайду я з луга

Да заб’ю нелюба -

Да як того голуба!»

«Ой чи заб’єш, чи не заб’єш,

А серденьку тугу завдаш.

Сідай на коня,

Виїжджай із двора -

Ти не мій, я не твоя!»

...Ой їду ж я до Дунаю -

Да став же я да гадаю:

Ой гаю, гаю,

Ти, тихий Дунаю,-

Я тонути в тобі маю!

Да за марну причину -

За невірну дівчину!

Ой гаю, гаю,

Ти, тихий Дунаю,

Що я в тобі потопаю!..

Пішов домів. А дома молодший брат уже дожидає.

- А ви де були, бадічку?

- Проходжався; або що таке?

- Да нічо, бадічку; Олена приходила кликати вас у бояри.

Тодір нічого на се не відповів,- пішов у хату.

Стара Дугаїха сиділа за кроснами, ткала сукно. Да як поглянула на Тодора - аж човник з рук упав.

- Синку мій, а тобі що?

- А що ж би? - каже.- Нічого.

- Таже ти почорнів, як та головня!

- Так вам видиться, мамо,- я однакий.

Стара далі ткала, а син пішов у комору на весілля збиратись. Ще й братика молодшого покликав, щоб йому поміг.

* * *

За дві години Тодір був убраний, готовий. Черевики на нім брижовані, волоські; ногавиці білі; сорочка рантухова, золотим хірем да мирсою вишивана; пояс браний, боянський; за поясом ширинка; на шиї хустка шовкова; на голові кресаня - в самих павах да в йорданах волоських, що на цілій Буковині такої, мабуть, не було.

Вийшов з комори. Кучерики русо-золоті, пишно зачесані, повились по головці, засіяли, мов золото. Він підійшов до ненечки своєї старої, став, дивився на неї довго, відтак поцілував її в долонь та й уклонився низенько.

- Ненько,- каже,- благословіть!

- А куди, синку,- питає стара,- на весілля?

- На весілля,- каже.

- Божа тебе мати благослови, душко! Да не барися дуже - я сама в хаті.

- Ба я, може, й забарюся, ненечко...

- Нічого, синку, нічого. Лиш не тужи так дуже. Не судилося, душко,- що ж робити?

Він тогді сплакав. А братик молодший, Василько, як не кинеться йому поза шию!

- Бадічку,- каже,- братику мій дорогий! Куди ви отсе йдете?

- На весілля, Васильку.

- А мені все здається, що я вас більше не побачу! Тодірку, бадічку, братчику мій рідний!..

Тодір поцілував хлопця в чоло, перехрестив, пригорнув до серця.

- Васильку,- каже,- я забарюсь - не лишай неньку!

Уклонився та й пішов.

* * *

Пливе Дністер - тихий, як той руський народ, широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тім боці Гали­чина - по сім Буковина.

Вечір був тихий. В Хрешатицькім монастирі дзвонили на вечірню. Місяць сходив поволі; зійшов, засвітив, засіяв - цілу Буковину золотом поволік. Соловейко співав у лузі.

А в лузі стоїть зелений явір; обняв молоду калину, пригорнув до себе. Стара верба нахилилась над ними, знай, та ненька рідна над своїми діточками. Дівина здоймила золоті та пахучі свої кити д горі; коло неї постелився зелений барвінок - пригорнувсь-притулився, задумався. Пишна черемшина вимахує білими своїми вітами, знай, та багацька донька писаними рукавами, а кучерявий дуб стоїть да сміється,- мабуть, до тої фіялочки, що йому на корені зацвіла. Високими да широкими дністровими берегами постелились шовкові трави молоденькі, а по них ходить парубок хороший-прехороший,- ходить да в сопілку грає. Се був Тодір.

Грав він довго: раз весело, що аж серце тріскало, а відтак знов сумно, тужливо. На березі стояв білий камінь. Він сів собі на тім камені, поклав кресак да сопілку біля себе на мураву, склонив голову на руки, задумався. А з села чути було музику, що грала у Олени на весіллі.

«Що сей світ, що його віра, що його любов, що його доля? Світ - дністрова хвиля, віра - отой шум, що на камені сперся, любов...»

Не доказав...

Другої днини найшли тільки кресаню на березі да сопілку.

Повість з народного буковинського життя

I

Я ще тогді парубчак був (уповідає, бувало, мій сусід), як служив я у нашого двірника