Полтва - Андріяшик Роман
Та ось і вона.
Тодосій сполохано пересік кімнату до вікна, вернувся, зітхнув, опершись обома руками оо стіл, і поважно рушив у коридорчик.
Заходячись од сміху, Мирося бебехнулась на канапу.
— Це він... — сміх не давав їй говорити,— він вирішив, що краще з'ясувати стосунки одразу і не мати клопоту з нічлігом.
— Добрий вечір! — привітався Тодосій, стаючи поряд з Марселлою, що відмикала двері.
— Добрий вечір! — відповіла Марселла.
— Не знаю, що й казати, — промимрив Тодосій.
Щось передчуваючи, Марселла густо почервоніла, пропустила Тодосія до кімнати, підсунула стільця, притулилась до одвірка і тихо мовила:
— Та вже кажіть...
Тодосій замотав головою і чогось полапав руками по кишенях.
— Я, пані Марто...
— Так, — кивнула Марселла. — Так...
— Я хотів би, пані Марто... — Йому стиснуло горло, і він безпорадно махнув рукою.
Марселла дивилася на нього широко розплющеними, здивованими очима, і раптом їй стало страшно, що Тодосій не скаже того, з чим приїхав до Львова, до неї.
— Я... — Але і їй перехопило подих. Це було понад силу, проте вона сказала одним духом: — Я — теж...
Запала довга, дуже довга і моторошна мовчанка. Обом їм світ закружляв, і обоє відчували, що щось повинно зараз обірватися і почнеться падіння, якому не буде кінця.
— Я хотів би взяти вас за жінку, — сказав Тодосій, втупившись у долівку.
— Я згодна, — озвалась Марселла і зблідла. Ці слова нічого не означали. —Я хотіла о стати вашою жінкою, — сказала вона. Але й це нічого не додало, її не переконували ні Тодосієві, ні її власні слова. Вони були порожні, як потиск рук двох приятелів, що розминалися на вулиці і кудись дуже поспішали, не маючи часу на розмову.
— То добре, — сказав Тодосій, зводячись. — На добраніч.
Він пішов до поїзда, а Марселла, ридаючи, впала на ліжко. Через хвилю вона вбігла до Марти, побачила Миросю, видивилась на неї, втираючи сльози, наче кажучи: "Я через тебе плачу", — і метнулась до своєї кімнати.
Вона прийшла ще раз, коли пішла Мирося. На ній була довга оксамитова сукня, вона заплела і вклала короною довкола голови важку косу, на шиї переливалося всіма барвами кришталеве, либонь теж подароване полковником, дуже коштовне намисто. Вона застигла біля порога, скривилась і заплакала.
— Мартусю, ви знаєте, що сталося?
— Не знаю, пані Марто.
— Так, з Марселлою покінчено, — сказала вона, втираючи очі і сідаючи поряд з Мартою на канапі. — Якби ви тільки чули, як він вимовив: Я, пані Марто..."
— Але чого ви плачете?
— Від щастя. Він запропонував мені серце і руку. Так, Мартусю.
— Ви йому не відмовили?
— Ні.
— Я надзвичайно рада за вас.
— І що — справляти весілля, Мартусю? Чи лиш взяти шлюб, маленька гостина?..
— Мені важко дати вам пораду.
— Влаштуємо гостину. Вам смуток, а в мене грають музики. Ні, влаштуємо гостину.
— З Тодосієм, звичайно, ви ще про це не балакали?
— Ой, де! Він такий сором'язливий. Сказав і подався.
— Вам буде добре з ним, пані Марто.
— Я знаю. — Марселла затремтіла від плачу. — Того я геть заливаюся сльозами. — Вона приникла щокою до Мартиного плеча.— Моє щастя — через ваше нещастя, — мовила запинаючись. — Як то Бог чогось дає, Мартусю.
До Мартиного горла підкотився давкий клубок.
Г л а в а VII
Полянський відхилив двері до "цеху" і, побачивши, що всі устромилися в папери, моргнув Марті, щоб вийшла. Марта поклала до шухляди сумочку, повернула ключик. Полянський чекав на сходах, а коли Марта вийшла, збіг на перший поверх. "Ого, які процедури! — подумала Марта.— Певне, йому це приємно, згадав минувшину". Лиш на вулиці він узяв її під руку.
— Важливі справи, Мартусю.
— Не сподівалася, що ви так швидко до мене звернетеся,— сказала Марта: вони домовилися, що Полянський за будь-яку ціну мусить попередити її в разі доносів про університет.
— Нічого особливого не сталося.— Полянський зазирнув Марті у вічі, усміхнувся і сказав: — Про існування університету вони довідалися від поліцая, який прослухав лекцію професора Ридана. Це добре, ви самі говорили, що це дуже добре. Либонь, усіх, кого вони підозрівали, в тому числі і Юліана, незабаром звільнять. Ренет в опалі, пиячить. Родзісад потай торжествує. Одначе Ренет консультувався з Варшавою з приводу вашої долі, і, мені здається, вам треба бодай на тиждень, а краще було б — на місяць, виїхати зі Львова.
— Я готова виїхати і на тиждень, і на місяць. Правда, не на довший термін.
— Добре. Як ви це поясните Свидові? Майте на увазі, що ваші слова будуть передані їм.
— Скажу, що я непрацездатна через сімейні обставини.
— Годиться. Зіграйте комедію. Перекиньте чорнильницю, шпурніть ручку, порвіть статтю, налетіть на Свида з кулаками, трохи істерики, мовляв, я, здається, працювала непогано, старалася, навіть була задоволена роботою, але більше несила, не пишеться і таке інше. Свид вас відпустить. Він напише розпорядження бухгалтерові, лиш уловивши суть, і з усмішкою вручить його вам, щойно ви припините скарги. Я вивчив цього Свида як облупленого.
— Коли це ліпше зробити?
— Очевидно, наприкінці дня. Це буде природніше. Сліпала, силкувалась — нічого не вийшло.
— Сумніваюсь, чи це мені вдасться. Попробую.
Вернувшись до редакції, Марта написала Юліанові довжелезного листа, відтак почала шкрябати вигадку про якісь злочини, що начебто відбулися продовж минулого тижня. Репортаж мав іти в номер, і їй неважко було розізлитись. А далі пункт за пунктом виконувалися передбачення Полянського, що сидів у Свидовому кабінеті, заклавши ногу на ногу, і, дивлячись у вікно, смалив цигарку. На мить Марті здалося, що не вона розігрує комедію, а вони обидва, змовившись, хочуть пошити її в дурні. Бухгалтер вичислив їй платню за неповний місяць і дав позичку.
Тепер я зовсім вільна, зітхнула Марта з полегкістю. Зовсім не зв'язана. Що робити? Насамперед подякувати Полянському. Може, він здогадається запропонувати, щоб я повечеряла з ним. Треба дещо сказати. Додому їй не хотілося йти. Марселла поїхала до Тодосія в Золочів одразу ж після "гостини". Мабуть, подамся до них, до Золочева, подумала Марта. А відтак? Тоді — в села. Як загладити помилку, яку допустила, підписавши відозву про школи?
"Я вільна! Я зовсім вільна! Я вільна вигнанка. Слава Богу, університет працює, університет існує, університет є!
Звичайно, всіх, кого вони вважали причетними, доведеться випустити. То для чого живуть дівки на світі, пане полковник? Га, пане Родзісад? О, я починаю хизуватися. І що? Не можна? Хоч трішечки?.. Треба подзвонити Найді, щоб сказав Полянському, де я його чекаю. Треба попередити Миросю, що я їду до Золочева. Боже, а раптом прокидаюся вночі на стукіт у шибку— він. Він, дорогий, рідний, милий. І більше не будемо надто серйозні, чкурнемо до Дністра (мабуть, ще можна ловити рибу, ріка ще не взялася кригою). До тітки, де ми справляли своє весілля. Дністер десь повний, поволі стигне, від берегів з тріскотом відколюються крижані скельця і розпадаються на хвилі, шурхотять, сперечаються. Юліан тягатиме холодну марену, і вона зблискуватиме, як шаблюки. Я буду читати йому Верлена.
Тиша... Сіра миша На вечірнім чорнім тлі, Прошмигнула миша Й щезла десь в імлі.
Ось і час відбою, Дзвоник в'язням дзеленчить... Ось і час відбою, Можна відпочить.
Спіте, арештанти, Хай вам сняться гарні сни, Спіте, арештанти, Чарами весни!
Але йому й так досить тюрми. Я йому прочитаю інше. Я йому обов'язково нагадаю того вірша, з якого він пам'ятає лиш один рядок.
Люба, не треба розмов, Мила, шкода голосів. Сповнимо нашу любов Тишею темних лісів.
Злиймо і душі, й серця, Снімо небачені сни, Хай шепітком вітерця Шепче сосна до сосни...
Ні, я прочитаю Юліанові Верленове прокляття всім народженим і ненародженим заздрісникам і боягузам (між іншим, жалюгідні люди навіть умирають з набитим черевом і затуманеним розумом):
Товариші мої по пресі І по віршах, еліто вбога, Погрузлі в ницім інтересі Пророки в Бога, того Бога, Який підмога скоробресі!
Ах ви ж, брати мої, кати!
Це ж ваш мовчок мене прирік
На довгі роки гіркоти
В жахливий сімдесятий рік,
Мої брати, мої кати!
Юліан скаже: "Знаєш, Мартусю, Шевченко в свої найтяжчі години згадував кількох людей з рідної землі: це були два поляки і один росіянин".
Так отака ти, людська славо?
З тобою я голодувати
І бідувати маю право
Й кінці потроху віддавати...
Лукава слава, їй же право!
Юліан скаже: "Жінко-друженьку! їх знищили, в кожному з них сидить сатрап-небіжчик, що колись-то дав їм маленький урок життя, страхуючи свою безпеку. У кожному з них сидить цензор, міністр внутрішніх справ, поліцейський унтер, що примусив столітнього діда підняти з вулиці осколок відкришеного кресала. Чого ти чекаєш від них? Один кульгає на милиці з світової війни, не забуваючу щоранку чіпляти до грудей чорні хрести, що приносять втіху придуркуватому Михайлові з Волинського тракту (Михайло по дві-три години танцює перед дітлахами за ці, крадені в героїчних батьків, ордени і відзнаки); другий вирішив, що за прикладом отих-о теж, єдиний серед пустельного безгоміння, творить своєму народові трагічний додаток до історії; третій оплакує, п'яний, тирана, у якого він мав честь бути на прийомі; четвертий схаменувся під завісу літ, і на його могилу ходять молоді вигнанці послухати, як ловко шкварять його сини по-чужинецькому. Облиш їх, — скаже Юліан. — Вони нещасні. Ти хіба не знаєш, що в них рак крові? Облиш їх, не згадуй. А може, я погано тебе зрозумів? Ні, справді: навіщо ти читаєш це? "Ах ви ж, брати мої, кати!" Навіщо, Мартусю?" Годі. Я вільна.
Назустріч котила бричка. Марта підняла руку.
— Прошу, ласкава пані.
— Ви не маєте замовлень?
— Замовлення, пані, годують десь до десятої ранку. А відтак шукаєш щастя.
— Я заплачу. Одвезіть мене кілометрів за двадцять, кудись у ліс. Ось вам на горілку. Я хочу поблукати, але ви змерзнете дожидаючи. Купіть собі що-небудь випити і закусити. Словом, орієнтуйтеся години на три. Коні у вас гарні, доглядаєте.
— О, коники, пані, шпаркі. Тоді сідайте, я мигцем забіжу до крамнички.
Марта вмостилась на недавно відфарбованому шкіряному сидінні. Візник пришкандибав з пакунком.
— Вйо!
— Мабуть, поїдемо в бік Винників! — гукнула Марта.
— Не чую, пані, гурчить...
— На Винники!
Візник згідливо похитав головою, потряс пужалном, і коні рушили скоком.
Чотириповерхові будинки, заводські триповерхові скопища, котеджі, квартали польських поселенців з готичними мансардними дахами, сотові забудови підмісників, халупи хуторян, нарешті поле.
Сіре.
