Полтва - Андріяшик Роман
Дуже стомившись, він хотів було сперти хрест об стіну якоїсь хатини. Але її господар не дозволив це зробити..."
"Які безсердечні бувають люди! Мамо, в них зовсім нема серця?.. Я не хочу жити вічно і не хочу бути недоброю. Я хочу, щоб мене любили, і ти, мамо, щоб дуже, дуже любила. Так, щоб ніколи мене не покинула. І я тебе, мамо, ніколи не покину. Як ти будеш старенька, я буду тебе доглядати. Ой мамо! Не хочу, щоб ти була старенька..."
— Пані, чуєте, пані?
— Ви щось питали?
— Скажіть ваше прізвище, я вас розбуджу, — дідусь, що сидів по-турецьки долі, підсунувся ближче до груби. — Поспіть, ви дуже стомлені.
Збитий набік кашкет, прядиво волосся над вухом і золотисті цікаві очі робили його схожим на погано загри-мованого підлітка. До того ж він володів деренчливим тенорком.
— Дякую, — озвалася Марта. — Я однаково тут не задрімаю.
Дідусь похитав головою.
— Як на душі нема спокою, то й сон не йде. Он молодичка, — показав на жінку з плямистим чолом, — третю добу ходить, ходить між ослонами. Якісь такі діти повелися, пані... В неї синок пропав. У мами живіт росте, воно щось собі пошнибало, пошепталося з сусідськими бахурами і в гвалт: "Не хочу, щоб ти мала ще одну дитину, я й так у латанках і голодний". І подався з дому. Може, то й не дивина, бо вона — гуляща. Одне собі набігала, тепер друге, а на вулиці хлопця байстрям обзивають; розуміє він все не гірш дорослого. А у вас що за лихо, паніг
Марта не відповіла, одначе дідусеві кортіло погомоніти і він кивнув позад себе, де сидів суворий худорлявий вусань.
— А в отого хлопчисько не вернувся зі школи, — мовив упівголоса. — Кажуть, у місті орудує якась банда, що перепродує до Німеччини заморожену людську кров. Питаю, пані, а у вас що сталося?.. Га?.. Я теж третю добу мучуся. Щез онук. Ех! Знову збурилася душа, а мені не можна хвилюватися, в мене хворе серце. Вже й курити перестав, і, Боже борони, хмільного до рота не беру, а воно ще тяжче. Видно, туди вже дорога стелиться...
Мабуть, банда, про яку він згадує, таки орудує, подумала Марта. Про такі речі газети не пишуть. Газети... Попрошу Свида, щоб надрукував оголошення. "Згубилася шестирічна дівчинка. Тендітна, широко розставлені карі очі, русяві заплетені кіски, опукле чоло, прямий носик, пухленькі губки, на правій щічці перчик, зодягнена в жов-тожарий вовняний, домашнього плетива костюмчик, червоні черевички з високими халявками і сірими смушевими облямівками, світло-зеленого кольору плащик і шапочка, білий шалик..."
— Не плачте, пані. Думайте про щось стороннє.
— Якби сила...
— Пані, а я вас нібито знаю чи десь зчаста бачив.
— Я маю деякий стосунок до газети "Народна доля". Дідусь покрутив головою.
— Газет принципово не читаю, а з репортерами не здибався. Але ж...
— Деякий час працювала манекенницею.
— О, справді! Я ж то міркую: або артистка, або співачка, або... Ви працювали на бульварі Легіонів? Мене туди щотижня волокли дружина з донькою, мо-о-дниці. Одягатися не дозволяв гаманець, то бодай милувалися досхочу. Надокучить мені, не раз кажу старій: "От закохаюся в котрусь дівчину, з цих на помості, тоді пожалкуєш, що водила на виставку. Глипни-но, які гарненькі". Всі ви там були як на підбір, красуні. Парижанин жадав вразити тутешню публіку. Коли ви увійшли сюди, я зразу кинувся: дуже знайоме обличчя, хода, гоиорна постава. Бодай би не стрічатися у цій чиновні... Ми перестали відвідувати виставку ще до її скасування. Донька вийшла заміж, дитинча за дитинчам, та й занехаяла себе цілком. А ще — чоловік без роботи. Нині лише одна можливість вижити: лояльність. А зять гострий на язик. — Дідусь звів брови і скривився. — Потрапив в опалу за Вітоса. Гадалося, стане самовладцем Поніковський—простять йому. Але ж ні! Змінилася орієнтація, змінився кабінет, проте нікому нічого не пробачають. Навпаки... Ну, наш страждає, бо гордий. А його університетський товариш — чесний, слухняний і покладистий чоловік. Служив у міській управі. Взагалі — тямущий. Примушують його робити дурниці, він і робить, хоч знає, до чого це приведе. Правда, все акуратно занотовує в щоденнику, коли начальство похопиться — дурниця вийшла — він їм тиць під носа: дата, дослівне розпорядження. Що ви думаєте? Його за це зненавиділи і звільнили з посади.
— У таких випадках треба прикидатися винним.
— Атож! — старий гірко всміхнувся.— Щастя, що не причепили ярлик. Адже міг він, скажімо, вести спеціальні спостереження для закордону. Нині державну мораль з-під нігтя виссуть. Теперішній начальник триста років тому був попом, двісті років тому — революціонером, сто років промишляє шляхом махінацій і носить посвідку, що є співробітником жандармерії, а далі не уявляю, чим займеться.
— Писатиме історичні мемуари.
— Цілком можливо. Стане письменником... Надворі, слава Богу, вже день. Скоро невістка принесе сніданок. За ніч більше виголоднієш, ніж без перепочинку на фабричній зміні. Від сопухів надить закурити. Люди повтягували голови в плечі, сплять. Міняється черговий. Можна й подрімати: до десятої години відділ розбиратиме заяви. Поспіть трішки, пані. Лиш скажіть прізвище, бо, може, порушиться розпорядок, як передвчора.
— Чорнеза.
— Таке прізвище, що не забудеться.
Марта приникла головою до холодної, облицьованої білим кахлем груби, і раптом їй стало на гадку: "Вони (поліція) нехай шукають, але й мені не сидіти".
— Я, мабуть, попрошу чергового, щоб потелефонували мені до редакції,— сказала вона, звертаючись до дідуся.
— Звичайно, пані. Ви даремно не подумали про це раніше.
— Нічкувати доведеться тут. Але вдень, либонь, не варто.
— Так, пані. Вас, безперечно, послухаються і зателефонують в разі чого.
— До побачення. Бажаю вам втішних вісток.
— Взаємно, дорога пані.
Черговий — молоденький, свіжий і полискуючий, мов у молоці скупаний, поліцай — шанобливо запевнив Марту, що негайно сповістить, якщо будуть новини.
На вулиці Марта вирішила не йти до редакції і подзвонила Найді.
— Привіт, ясочко, звідки телефонуєш?
Марта сказала, що в неї горе і вона хоче його бачити.
— Іду, — промимрив Захар. — Де тебе шукати?
— На Ринковій площі. Слтоай, Захаре, Мирося Коваль не вийшла на роботу? Ні?.. Ну, я чекаю.
Він простував підбігці, Марта завважила його перед трамваєм, і в неї тьохнуло серце. Кондуктор погрозив Найді кулаком.
— мартусю... — прикусив по-дитячому губу.
— Пропала моя Олеся, Захаре. Що робити? Мирося Коваль подала в комісаріат заяву на пошуки.
— Коли?
— Зникла? Того ж таки дня, як я поїхала до Золочева.
— Чого ж Мирослава мене не повідомила! — сказав він з жалем. — Поліція? У них така метода, що можна сконати через невідомість.
— Я вблагала чергового, щоб подзвонили до редакції, якщо що-небудь вияснять.
— І в редакції нема тобі чого нидіти. Іди спати, на тобі лиця нема. Я передам Полянському, щоб час від часу по-питував, що там у комісаріаті з'ясували, він має до них доступ, а ти — мерщій відпочивати. — Він у задумі стиснув плечима. — Я навідаюся до тебе додому. — Він глянув на годинник. — Найдалі, Мартусю, о третій пополудні. — Покрутив головою. — От Мирося! З жінки ніколи не вийде добрий журналіст. Ми ж маємо певні повноваження, зв'язки... Поліція? Що поліція! Іди, Мартусю. — Він легко скерував її в бік тротуару, а сам попрямував до телефонної будки.
Коли Марта уздріла на подвір'ї чоловіка, що нетерпляче походжав уздовж квітника, їй стало зле і вона мусила опертися об штахети. "Боже, що в тебе на мислі!.." Чоловік повернувся обличчям до неї, це був Тодосій Сліпчук, але од цього Марті не стало краще.
— Пані Марто! — кинувся він назустріч. Одначе він не здогадувався, в якому вона стані, і затуркотів: —Я приїхав услід за вами нічним поїздом, вже години зо дві чекаю — ніхто не відзивається, всі входи на замках. Пан Юліан листа вам передав.
З перших слів Марті здалося, що це один із запатарай-каних цензорами листів із в'язниці. Юліан писав про вкрите снігом поле, спокій і довгий сон, що, мабуть, надовго окутає все довкола. Аж вкінці: "Вибач, Мартусю. Якісь кострубаті гадки, асоціації. Пишу в присутності "гостей". При першій можливості нагадаю про себе. Цілую. Обривається серце. Що вдієш, друженьку..."
— Його заарештували?
— Налетіли, пані Марто, справжнісінька облава.
— Це їх коханий обряд.
— Що, пані Марто?
— Нічого, — вона подала йому ключі. — Одчиніть, будь ласка.
Це вже скидалося на змову. Марті шкодувало великих зусиль одігнати п'янку, спокусливу спонуку вибігти на вулицю, крикнути натовпові: "З мене вимотують жили, добийте мене, люди!"
— Ось стілець, Тодосію, сідайте.— Опустившись на канапу, вона підперла рукою голову, погляд її впав на недоречне, беззмістовне скопичення шафок і шухляд, дивовижну суміш готики і модерну — Юліанів смішний витвір — фаетон". — Ви, певне, голодні, Тодосію. Я не в змозі накрити на стіл, будь ласка, подивіться на кухні, там щось повинно знайтися.
— Про мене не турбуйтеся, пані Марто. Але, може, вам треба підкріпитися? Не знаю, чи потраплю, я звик задля себе бавитися з горщиками. Приготувати вам каву?
— Запаліть примус. Тодосій подався на кухню.
— Ось і навтішалася, — сказала тихо. — Нарадувала-ся! Тепер спокутуй. Велике і тривале щастя не дозволяється. Est modus in rebus21. Знову все в тебе забрано, шкіра твоя залубеніє, а що ще велено рабі?!
— Що ви тут робите? — почувся Марселлин голос.
— Каву... Варю каву для пані Марти.
— Що чутиг — спитала Марселла з порога.
— Нічого не відомо.
— Це ваш знайомий?
— Інакше його тут не було б.
— Якийсь... поважний, наче церковний староста.
— Такий вже є.
— Пані Марто, — звернулась Марселла, вмощуючись поруч на канапі. — Признайтеся, ви від цього не втратите: вашого Юліана випустили?
Марта кивнула.
— І вже забрали?
— Приїхав ось чоловік сказати.
— Пані Марто, я вас не видам, люди, які пережили таку наругу, як я, не роблять підлоти. Юліанова кличка — Цезар?
— Так, — відповіла Марта після паузи.
— Значить, йшлося про Юліана. І його забрали, пані Марто, і багатьох, у кого він був. Ренет сказав: ліпше їх замкнути, перш ніж розійдеться чутка про університет. Каже: зовсім не до речі тяганина і слідство, тим паче що університет — це світовий скандал. Полковник Родзісад згодився з ним. І про вас була бесіда. Даруйте, пані Марто, Ренет спитав полковника: "А як бути з дівкою?" Полковник засміявся: "Пан Ренет, вам уже тридцять, а ви досі не знаєте, для чого мужчині дівка.
