Полтва - Андріяшик Роман
— Ви, добродійко, пам'ятник?" Його очі були неворушкі, як у дресированої вівчарки. Він умощувався на камені і розгортав на колінах лікарський підручник Крупинського. Ця книжка побачила світ два сторіччя тому. Букіністи її оцінювали на вагу золота, тим часом дідусь був зодягнутий у полатану куртку. "Бальзак казав, — чула я знизу, — що ідеї знешкоджують ідеями. Як же тоді, поясніть, ідеї вбили, нічого не пропонуючи взамін?" Тонкі тремтячі пальці бігали між рядками, чогось шукаючи. Я утікала з Княжої гори до солдатських бубнів... Мої львівські походеньки — як голодний сон ботокуда.
Ще один монолог, думаю я. Жіночу; Спілку галицького відродження Юліан називав "апеляцією до богобоязливих начальників". "Майте сумління, — перекривляв він жвавих діячок. — Не нищте нас, ви берете страшний гріх на душу".
Пригадую, у гімназії з рук до рук ходила вирізка з пожовклої газети, де писалося про драму Оксани Скорик. То теж був університетський конфлікт. З цісарського благословення польські паничі і професура домагалися спольщення університету, мовляв, це тепер заклад світового значення. На вулицях виросли барикади, тоді вбили Оксаниного нареченого. "Юна галицька патріотка,— писала газета, — зі спротиву полонізації і з розпуки за коханим вчинила замах на власне життя. На щастя, лікарям вдалося відрятувати дівчину".
Ще сорок хвилин.
У сусідньому купе життєрадісний баритон заспівав "Вечір надворі". Голос розростався, як полум'я, плив оксамитовими тасьмами, западав у сумовиті петлі.
— Видно, професіонал,— сказала Оксана Скорик. Коли співак замовк, вона в задумі додала: — В житті безліч спалахів, які вертають нас аж до дитинства, коли світ здавався яскравим і добрим. Припустімо, що це знаменитий артист їде в гості до батьків. Уявив собі зустріч — і стрепенулося серце. І вже намагається забути далину, де не потребував запобігливих маминих турбот і батькового слова. Вам ще не надокучили мої теревені, пані Марто? Я рада, що ми познайомилися. До речі, я ваша постійна читачка. Ви мусите бувати на місцях злочинів? Видно, каторжний обов'язок.
Мені стає смішно.
— Я всі жахи вигадую, пані Оксано. Співрозмовниця спантеличена, готова обуритися. Одриваю шматок газети.
— Прочитати? Послухайте, будь ласка. Пані Олександра М. в день народження отримала рекомендовану банде-ролю, в якій знайшла ропуху. Подумавши, що це даруночок" зятя (той мешкав у пані М. п'ятий рік), розгнівана дама подала йому до столу зварену ропуху. В часі суперечки і смиканини пані М. втратила два пальці лівої ноги: їх обрубав кухонний сікач, що впав зі столика.
— Це ж "Огіегшік шао>уу", пані Марто!
— Ось правдоподібніша версія. Зять пані М. вернувся після марних пошуків роботи. Пані М. налила супу, але зять устромився в "ТгуЬшш гоЬопіісги". Обоє були роздратовані, з випадкової репліки вибухнула сварка, і зять запустив у тещу сікачем. Та на суді пані М. несподівано заявила, що сікач упав зі столика, її вблагала дати таке пояснення донька, що чекала дитини... Мабуть, ви перестанете читати мої репортажі.
— З вашою уявою писати книжки.
— Наповнені побутовими анекдотами, як "Земля і доля"!
— Я починаю дещо розуміти. Анекдот посів павиний трон?
— Майже. — Дивлюся на годинник. Через десять хвилин висідати.
— Колись, — каже Оксана Скорик, — мене гнобила настирлива думка, що людство вернеться до дикунства. Ідучи з Підзамча, побачила, як працюють на фабриці: той виконує одну операцію, той — іншу, той — ще іншу. Я і тепер вірю в поступ і розумію необхідність спеціалізації. Але тоді мене це так вразило, що прибігла до батька й кажу: "Світ загине!" Кажу: "Люди розпочаться забезпечувати насущні потреби. Забудуть, як робиться хліб, колесо і кияня. Якщо внаслідок катастрофи підуть з димом всі набутки, книжки, посібники і рецепти — людям не вдасться відновити того, що створювалося протягом тисячоліть. І знову почнеться: хто вмітиме викрешувати вогонь, того назовуть Прометеем, новоявлений Мойсей вказуватиме дорогу по зорях, якщо на основі того, що дехто запам'ятав, вдасться зібрати книгу життєвого досвіду, то це буде Біблія, а примітивний науковий каталог наречуть чорнокнижжям'. Батько мене висміяв, але мене й досі подеколи непокоїть рецидив тієї вигадки. Ось дивації: анекдот — вершина офіційної істини. На користь мого припущення підбирається доказ з іншої галузі життя. А ви куди збираєтеся, пані Марто?
— Мені зараз сходити, пані Оксано. А через годину я дома. Запросіть мене на весну до себе. Мені скортіло послухати півнів, які співають на три держави.
— Ой, від щирого серця!
Оксана Скорик проводжає мене до тамбура.
— Дякую за товариство, пані Марто. На весну справді приїдьте. Неодмінно, чуєте?
— Усього найкращого!
Не люблю озиратися, але бамкає станційний дзвін, я зупиняюся і махаю рукою: Оксана Скорик ще в тамбурі.
Поїзд відходить, як сон. Лишившись на самоті посеред дороги, я можу бути з собою одверта. Я відчуваю, що мить, яка покерувала мною, коли я купувала квиток, коштуватиме мені нервів і здоров'я. Я таких моментів оберігаюся, навіть примушую себе почати все заново, але тут я собі зрадила. Буде мені гірко. Все виходитиме не так... Боже, шепочу. Боятися чи здатися на твою волю?
Сипле мокрим снігом. До села веде бракована дорога, і коли через кілька хвилин вона починає сіріти, мені стає відрадніше. Попереду — сіра каламуть. Сірий день мого повернення. Надивившись на рідні стіни, я, мабуть, втрачу розсудливість і занапащу себе. Прикро вертатися додому після втечі, знаючи, що там нічого не змінилося.
З неба вже сіє колючими осколками. Ніде ні сліду. А мій шкарубне і припорошується... Пустельним шляхом шкандибає потороч. Голова замотана в шалю, модне пальто, поверх туфель — калоші, в шевровій торбинці пачка асигнацій. Це потороч нових часів. Колись вона дибала у свиті, несучи в лахмітті посинілу від холоду дитину. Вона полохливо смикалася до узбіччя, коли мурован кою гуркотіла бричка. А ця — неприступна, горда, не має в чому розкаюватися, і від цього їй, певно, тяжче, ніж тій, що з дитиною. Та йшла по співчуття, а ця в броні "холодного світогляду"...
Дорога падає у викопаний перед війною жолоб. Селяни з довколишніх повітів цілу зиму кленцали ломаками, видовбуючи корито цісарського гостинця, вирубували вишні і яблуні, бо цісарське розпорядження вимагало, щоб узбіччя обсадили граціозними тополями. Прислухаюся до кроків, та мені причувається, що скрегоче заступ. Може, скрипить тополя? Габсбурги відстали од північних владик. За Збручем шляхи обсаджені липами і тополями двісті років тому... Тут гарно ходити вліті. З горбка видно, як в далину біжать рядки тополь, перетинаються, розходяться, а на самому обрії мовби шикуються у стрій, і здається, що то ворота в небо... Я мріяла привезти додому Юліана. Може, навіть зволікала з відвідинами, бо не було нагоди...
Пеньок на межі ще не струхнявів. Це наше поле. На тому краї — западина і хід в печеру. Скрізь по Галичині сітки гротів. Старі люди твердять і готові битися об заклад, що це криївки з татарських часів. Під землею можна подибати річки і озера, кришталеві замки, келії з гіпсовими стінами. Але все це робота льодовика в добу зледеніння. Спершись на Карпатські відроги, крижане громаддя тануло сотні років, і воді ніде було дітися, вона свердлила землю і камінь; усі гроти сполучені з каньйонами, в яких протікають Серет, Збруч, Нічлава, Дністер... Я гадала, ми звернемо з Юліаном на наше поле і заберемося в грот. Дзінь-дзінь! У мертвій тиші б'ються об кришталь джерельні краплі...
Ні, хтось справді шкрябає лопатою. Хтось іде з нашого поля, тягнучи лопату за держак. Мені ця несподіванка не до смаку: не хочеться нікого зустрічати до самого дому.
Зупиняюся: а раптом хтось із наших!
У сніговій куряві пливе ще одна постать, а це, я вже впізнаю, — батько. Високий, сутулий, у якійсь нехара-путній, ніби з маминого плеча, кофтині, під нею хутряний лейбик, чорна шерсть прилипла квачиками до поморщеного, неголеного підборіддя. Вуси сиві, аж руді, щоки запалі, очі вицвілі, круглі, озлоблені.
— То ти, тату? — рушаю до нього. — Що робиш в таку негоду? — Нагинаюся, щоб поцілувати руку, але він її висмикує.
— Яким світом? — попліскує мене по плечу, немов збирається сказати: "Шкода, що стільки протопала, але назад, до станції, підкинемо підводою".
— Що робиш?
— Роблю? Тьху! Ади, грім би його вдарив, не дає життя, — і киває на постать, що застигла оддалік.
— Хто це?
— Гріха на старість боюся. Ти ще мене запам'ятаєш!.. Батько погрозив п'ястуком і смикнув мене заруку.
— Та межу поправляв, — каже сердито. — А йому донесли, що я подався з лопатою, — і назирці. Я її зацементував.
— Кого, тату? — питаю здивовано.
— Межу... Таж межу! — Він дивиться на мене такими очима, наче я кругла дурепа. — Два роки судилися... Я продав телицю — купив цементу.
Мабуть, мені це сниться, думаю я. Силкуюся пригадати, з чиїм у межу наше поле, та дарма, забула.
— Чого серед зими?
— Так вийшло.
— Надовго?
— Буде видно.
— Що буде видно?.. Повзе он, — киває батько назад. — А ти не могла б його приборкати? Хоч раз допоможи старим. Я мав дурного адвоката і програв суд. — На його посинілому носі стирчать сиві волосинки. Мені смішно і водночас трохи затишно. — Знайди тямливого адвоката, витрати візьмемо на себе... Повзе...
Окидаю його поглядом. Він такий висушений, що здається невагомим.
— Я про це подумаю, тату. Як твої нирки?
— Нема часу хворіти.
— Чи не можна вас полагодити без суду?
— Як! А що люди скажуть? Що я здався на Покровину милість? Ні... Прости мені, Господи, але я передчуваю, що відсічу комусь голову.
— Ходімо, тату, я подивлюся.
— На межу? — Він веселішає і рушає поперед мене. Каже: — Вона тонка, як нитка. Я викопав рівчак уздовж гін, забив його череп'ям і битим склом, і тоді вже... Він, сучий син, тільки походжав збоку і придивлявся.
Мене ніби відлупцювали. Я тільки одного прагну: хочу до мами, хочу посидіти з нею мовчки.
Батькові кортить побалакати. Він показує на видовжену в куряві тінь Покрови, розповідає, що працював ціле літо. Він, очевидно, хвилюється, що Покрова теж вернувся на межу.
— Подумав, певно, що на підмогу мені вийшов Стах. ("Котроїсь сестри чоловік", — відзначаю про себе). Боїться, щоб не пересунули межу.
