Полтва - Андріяшик Роман

Сніг посипав ріллю, налип з надвітряного боку, чорне груддя помережане білими стебнівками — наче сіре рядно, під яким народжувалися і вмирали багато, без ліку, поколінь. Цим полем зі сходу на захід і з заходу на схід ходили орди, ватаги хрестоносців, тарахкотіли угорські і болгарські вози з шукачами теплішого місця під сонцем, кудись прямували журавлиними ключами князівські дружини. На цьому полі в розгубленості німіли ватаги завойовників, таке було розкішне, таке по-дитинному щед-

Се. Скрипіли осями гармати, і грузли кулеметні тачанки, ут прокладали шляхи і залізниці. Тут плакали під хрестами емігранти, що їхали за води, вмирав од підступної кулі повстанець, що, замріявшись, забув, хто він, забув про карабін і купу набоїв під дичкою, забув про право на самозахист, і його поклали з прадідівською косою в руках, відтак вчинили наругу над жінкою і кудись виселили разом з малими дітьми. Тут піднімалась курява за тими, що видивилися очі на схід, вставала за тими, хто наздоганяв сонце, делікатно думаючи, що ліпше європейська невідомість, ніж гнилий барліг поганів.

Сіріло поле. Над ним хрипкою купою билося гайвороння.

— Буде снігопад,— сказав візник.

Марта усміхнулась. Юліан відправив би візника на всі чотири вітри і, взявши за руку, поволік би її в ту сіру безвість. І хто його знає, може, вона саме завдяки цій його одвертості і майже неосудній любові до далини прикована до нього німим ланцюгом вірності і відданості? Лиш останнього разу вони не встигли повністю відчути себе дітьми життя, злившись з мовчазною і пам'ятливою дов-колишністю. Але Марта покохала Юліана, і він знову й знову надягав на неї шлюбний вінок якраз завдяки тому, якраз тим, що так уміє сприймати і дарувати людині, яка іде з ним, неторкану мудрість пшеничного лану, сірого поля, стрілчастого дишла "Чумацького Воза, що хилиться і хилиться помимо твоєї волі в свою соборну околицю. Юліан уміє натякнути одним словом, що це — світ, що ти його пізнаєш, що людським досвідом цей світ пізнаний ось настілечки, пізнаний, можливо, з накладом застарілих уявлень та тимчасових ідеалів, але так мусило бути заради майбутнього, так і ти зв'язуєш все, що пізнаєш, з ідеалом комунізму. Вона завдяки Юліанові побачила, уявила собі безконечність, яка не вимагала негайної пожертви. І саме в цьому була воля, саме так він відкрив їй землю, саме через це земля стала її і його землею, землею всіх істот.

— Пані! Я не швидко їду? Не трясе?

— Воля ваша, їдьте поволі.

— Я люблю з вітром...

— Я теж.

— Гнідий! Вйо!.. Пані, ви — артистка?

— Ні.

— А хто?

— Просто собі жінка. Дуже мені завихторилося до лісу. На самоту...

— Я, пані, часом теліпаюся сто кілометрів, щоб напитися холодної джерельної води. Вертаю ніби здоровіший, ніби молодший на десять літ. Жінка — вона в мене веде всю рахубу, платить податки, виписує фураж — зиркне на стосик мідяків і в крик: "З ким пропив! З якою шльон-дрою! Завів коханку!..' А я, пані, сміюся, і так мені смішно, що нема стриму. Але ж не скажеш, що їздив до Почає-ва води попити. Десь через півроку зізнаєшся: так було і так. Жінка насіє чортів — так, перетак, ще так, ще твою матінку, заразом — батька, діда і прадіда... От цікаво, пані. Ото в злості людина згадає лиш маму, а коли далі їй треба — згадує всю чоловічу лінію. Чого так, га?.. Словом, пом'яне родичів, щось затямить і аж вранці, дивися, бовкне: "їздиш, їздиш, хоч раз би свою рідну одвіз до... Золочева чи до Почаєва". Але, як на зло, довго нема нагоди, а коли вже трапиться — весь смак пропав... Якось я не зміг вчасно вернутися... Та вернувся б, якби не хлопці. Розсідалися в корчмі, кажуть, має прийти сюди галицький письменник Стефаник зі Станіславщини. Може, подивуєте, а Стефаник любить із візниками погомоніти. Він ненавидить політиканів, ненавидить провидців... Кажуть, у Черемшини, — теж є такий галицький письменник, — гарні коні. То Стефаник сідає ззаду (Черемшина править)— і нумо господареві допікати. Я ж кажу, він з візниками любить гуторити і коней з їх оповідок знає ліпше, ніж перший-ліпший візник. Черемшина тягне віжки, а Стефаник бурмотить стиха: "Стань, гнідий". Коні стали. Черемшина казиться. Лупцює коней, лупцює, тоді Стефаник каже: "Шкода коней, піду пішки Тоді спересердя і Черемшина лишає коней, іде із Стефаником до найближчої корчми слухати мужицькі скарги, а коні самі додому дорогу знаходять. То я кажу: Стефаник знає візника, як себе самого. Я цього чоловіка як побачив, то вино мені зробило із нього цілу Україну... Домовилися дома, що в неділю, — а сьогодні субота, — одвезу сім'ю до Почаєва на прощу, а по правді — напитися тої зі сріблом води, від якої я молодший стаю. Знову ж — приходить до нас Стефаник. Ну що вам сказати: сусід-візник із Погулянки, чи із Зеленої, чи з Городецької візник. Оце Стефаник. Так само зодягнений, такі вуси, така зачіска, лиш, може, чоло і очі інші. Але — замогоричилися — хто зважає, яке там чоло чи які очі. Скажу вам правду, я ніколи не люблю скаржитися. А цей чоловік слово по слову довів мене до сліз... Тобто не довів, я сам йому мусив сказати, як мені темно. Вже не пригадаю, що я говорив, але відспівали нам у корчмі треті півні, якийсь недотепа з дівочою зачіскою каже: "Ти розмовляв з видатним письменником". А я щойно згадав, що лишив коней під корчмою. Що ви думаєте? Три дні бахурі їздили по місту, а я ні жінку не одвіз до Почаєва, ні відпочив по тижню роботи, ні задоволення від зустрічі з письменником не мав. Але пані! Стефаник — ось письменник!

"Стефаник! — подумала Марта. — Це людина, що має талант карбувати жалі свого народу".

...Якось професор Ридан сказав: Стефаник узяв собі в свою мистецьку дорогу закурену, заповнену згустілими скаргами і думами селянську піч, де мріяли тихо і вмирали тихо покоління за поколіннями. Од літератури взагалі він узяв лише початкову освіту, але й це примусив дихати духом печі, її трагічним повітрям. Іноді мистецтво вимагало від письменника пожертви. Тоді Стефаник мовчав, ім'я його забувалося, доки в житті не наступали моменти, що треба було знову починати з нещасної селянської печі, як із першовогню.

— То ви не артистка, пані?

— Ні.

— І не аматорка?

— Ні.

Візник спрямував коней на узбіччя тракту. Коні пішли підтюпцем. Бричка легко котилась наїждженою селянами полівкою.

У лісі земля була притрушена рівненьким шаром снігу. Сніг прилипав до підошов, шурхотіло листя, подавалося під ногами, як пух. Височенні тисячолітні дуби стояли густим щільником. Сюди руйнівна воля людей ще не сягнула. Дерева вмирали, похилившись на сусідів, зрідка шубовсне суха гілка, ліс аж немовби стрепенеться від дзвінкого тріскоту, а тоді тиша і самота, як у покинутій оселі, залишеному людьми місті.

Марта несподівано вийшла до урвища. На посірілих скелях відливали золотом довгі повісма трави. На дні провалля дзюрчав струмок. Він вибігав з-під одної скелі і, пропетлявши з десяток кроків між плиттям, затікав під другу скелю. У тому місці темніла вибоїна, очевидно, там був грот. Над проваллям, наче казкова кладка, повис стовбур поваленого дуба; частиною коріння він ще тримався землі, на гілляці, що обняла стовбур і все-таки зіпнулась догори, шерехтіли червонясті сухі листки; крона на протилежному боці обсотала скелю, як гігантський виноградний кущ. Дерево жило і не збиралося припиняти боротьбу. В цій царині випадок уже нічого не міг змінити чи доповнити. Він цілком одомашнився у стихії людського життя, а тут капітулював. Там, між людьми, випадок дав поштовх процесам, результати яких важко передбачити. Випадок, як кріт, невтомно працює під плахою стандарту. Під цією плахою триває бродіння.

"Пане випадок! Чому ви мовчите? Я ж бачу вашу тінь".

Тінь знизала плечима.

"Не хочете озватися?"

Тінь скинула темними крутими бровами.

"Мовчіть, пане випадок..."

Тінь знизала плечима і опустила голову.

"Мовчіть..."

Марта пригинцем пішла під низьким плетивом гілля. Мабуть, випадок здатний нині діяти тільки там, де безперервно сиплеться емотивний пил. Це дивовижно! Усе най-святіше в людських стремліннях, усе найправдивіше і найвеличніше стає засобом поневолення, спотворюється, забруднюється, огиджується, доводиться до зужитку. Галоп піднесень і занепадів, сьогодні певні ідеологічні концепції сприймаються як Господні заповіді, а назавтра їх зганьблено і треба впроваджувати силою. Починається етап самознищення, сектантство і розклад. Обличчя людини прибирає землистого кольору, очі перестають світитися думкою, а рота розчепірює гримаса ненажери і хтивого звіра. Апостоли закликають вернутися до шпіцрутенів і клопочуть про пенсію. Логічне завершення доби псевдобудівництва... Гай, гай!..

По-справжньому відпочити можна тільки тут. Тут, де витає тінь випадку. Полянський каже, що криміналістика на чотири-п'ять років відстає від наук злочинства. Треба ж такого наколотити, пани самодержавці і самовладники! .. Як тихо! І жодного сліду, наче все живе зачуло потоп і кудись вивтікало. Над урвищем голубіє вечір. Треба вертатися. Чи я ще коли-небудь прийду сюди? її огорнув лагідний смуток. Може, колись приїдемо з Юліаном. Приїдемо на кілька хвилин набратися спокою, пустити гадки манівцями, думати, що думається, не турбуючись, чи правильно, бо на цьому не залежить світові. Хлюпотіння струмка наповнить голову хмелем злагоди, шелест дерев навіє спогадів і розради, повалений над пропастю дуб вселить переконання, що життя вічне, що завжди були і будуть містки між злими і добрими явищами. Але чи потрапимо ми сюди? Може, випадок заведе нас в інші, навіть кращі, місця, але я неодмінно пориватимуся саме до цього провалля, бо воно закарбувалося у моїй пам'яті! Бо я тут якось відчула себе зціленою і свіжий гіркий присмак калинового зернятка нагадав мені смак палкого поцілунку після довгої розлуки...

Треба йти і не хочеться. І даремно я наламала калинових китиць з червоними, запалими, як губи після поцілунків, ягодами. Даремно напхала кишені смолистим терном. Чи ні, візьму на спомин. Віднесу Олесі...

"Я вже так кудись пішла б, мамо".

"Ні, дитино, ти тюремна, сиди там. Ось я тобі принесла калини. Заквітчай пліснявий мур, а тернові ягідки пускай по одній щороку, щоб не збитися з ліку. Наступної осені ти мала йти до школи.