Полтва - Андріяшик Роман

Цезар — хитрий конспіратор. Ті часи минули, коли дівкам видавали таємниці". Я вам, сердешна моя, додала болю, але я не могла мовчати.

— Я лиш можу вам подякувати, пані Теклю, — Марта торкнулася її руки.

Господиня відштовхнула Мартину руку і зблідла.

— Пані Марто! Прошу вас, молю, благаю — не називайте мене так. Вам гірко, сестро, ви мене повинні зрозуміти: Текля вмерла. Я вмерла, пані Марто, і я хочу ожити. Марселлою охрестив мене цей кат, полковник. Я божеволію, в мене немає імені. Я народжуюся заново без імені...

Вона вмовкла, бо до кімнати увійшов з тацею і двома горнятками кави Тодосій Сліпчук. Цей чоловік страждав душевним дальтонізмом.

— Ви господиня, правда? — запитав він добродушно, намагаючись зазирнути Марселлі у вічі. — Я і вам налив кави. Прошу, пані Марто, прошу пані... Не знаю, як зовуть вас... Я Тодосій Сліпчук... — Він не помічав, з якою ненавистю дивиться на нього Марселла. — Мій аргентинець, небіжчик, любив міцну-преміцну каву. Може, я трохи переборщив, то вибачте. Прошу, пані Марто. Прошу, пані...

— Марто! — гримнула Текля-Марселла.

— Теж Марта? — аж ніби зрадів Сліпчук. — То покуштуйте, пані Марто, зварив за аргентинськими смаками.

Марселла позирнула на Марту, Марта — на Марселлу, обидві стиснули плечима.

— І сміх і гріх, — прошепотіла Марселла. Безбентежний Тодосій і собі налив кави і всівся ближче до жінок.

— Коли ми їхали в Україну, пан Костянтин наповідав: "Все можеш лишити, тільки не забудь набрати кави". В нас цей напій мало вживають. Ого, якби довелося вривати копійку на каву, моя небіжка Надя вигнала б з хати: "Геть із цією сажею!" — Тодосій кумгикнув і запитливо зиркнув на жінок. — То як по-аргентинськи — смакує? Це і в добрі, і у злі скріплює чоловіка. Звичайно, добра нині менше.

Марселла поклала на тацю горнятко і, смикнувши головою, замість "дякую" подалася до себе.

— Приємна жінка, — сказав Тодосій, коли Марселла ще добре не зачинила двері. — Приємна, — повторив і звів на Марту очі. — Пані Марто, поїзд мій увечері. Я походжу трохи по місту. До вас ще навідатися?

— Будь ласка, заходьте.

— Ви будете дома?

— Не ждати ж вам півдня на вокзалі. Прошу. Якщо навіть у мене виникне якась потреба піти, то ключ залишу в дверях. Та й Марселла, мабуть, буде дома.

— А хто це?

Марта не одразу спохватилась, про що він питав.

— Ато це марселла?

— Марта. Я мала на увазі Марту, господиню.

— Вона працює?

— Ні.

— Аз яких доходів живе?

— Здає комірникам частину будинку.

— Весь її власний?

— Так.

— Дорого бере за кімнату?

— Сорок злотих. Тодосій замислився.

— Це негусто.

— Що саме?

— Якщо винаймати навіть п'ять кімнат — на прожиток мало. Видно, чоловік працює.

— Марселла одинока, пане Сліпчук.

— Марселла?

— Даруйте, Марта.

Тодосіи міг роздратувати безмовну колоду. На його обличчі проступила розгубленість, і Марта сказала:

— Марселла — це моя товаришка, ми з нею настільки зжилися, що я незмінно збиваюся, коли розмовляю про... про Марту; адже і з нею ми зблизилися: господиня, добра жінка...

— Приємна.

Тодосій пішов, щось маючи на умі.

Марселла стає людиною, подумала Марта. Ні, це не провокація. Навіщо їй попереджувати про бесіду Ренета з Родзісадом?

Адже Юліана забрали вчора, а вона сповістила сьогодні вранці.

— Відправили гостей? — Марселла поклала на стільчик перед Мартою таріль з тертюхами. — Поїжте, пані Марто. Я певна, що самі ви про себе не подбаєте. Я теж така. Коли на серці не розвидняється, а життя скидається на мішок, наповнений гадюччям, сконала б, лежачи, тільки б до мене ніхто не чіплявся. Але в прикру годину самота небезпечна і я вас буду турбувати. В самоті і схибнутися нетяжко. Я це по собі знаю. — Вона дивно знітилась, та щось в душі її, як завжди, швидко перемололося. Знову сівши біля Мар-ти, вона мовила спокійно: — Треба жити. Треба якось жити... — По хвилі додала: — Дивак отой ваш гість. Що за людина?

Марта коротко розповіла про Сліпчука.

— Видно, дуже добрий. Ні лукавинки, ні підозри. Світ скаженіє, а він добрий... Мабуть, легко жити з такою людиною... — Посміхнувшись, вона уважно поглянула на Марту. — Для нього я вже стала Мартою.

— Лишайтеся Мартою і для інших.

— Як то кажуть, за добрим чоловіком і дорога ліпша. Марта не озвалась. Для Теклі це надзвичайно серйозне питання, а для неї — ще одна мелодрама.

— Я вас довго недолюблювала, пані Марто, і це ім'я мені стало осоружним. А за що я вас недолюблювала? Бо ви непохитна?.. Але ж і зараз ви тримаєтеся так, як я не змогла б... Марта... Не знаю. Бідолаха Юліан не походив на волі. Олеся, видно, через нього втекла.

— Вона його дуже не хотіла.

— Сироти, пані Марто. їх тяжко виховувати, і нема за це дяки.

— Мені здавалося, вона вже звикла, що Юліан повернеться сюди. А вона прикидалася, пані Марто... Не бентежить вас, коли я вас так називаю?

Марселла спохмурніла.

— Олеся прикидалася. Вона прогнала Юліана, облаяла тюремником.

— Ось воно що! Прогнала... Тепер я за неї починаю боятися. Нещасна, збаламучена дитина. Ревниве, як звірятко.

Марта глянула на годинник. Щойно дванадцята.

— Хочете спати?

— Мабуть, трішки полежу.

— Гаразд, поспіть. Я чогось знову вертаюся гадкою до вашого кумедного гостя. Отакі люди — щасливі. На нього злишся, гулікаєш, а він цього не розуміє і не бере до серця.

— Розбудіть мене, будь ласка, о третій.

— Добре, пані Марто.

Г л а в а V

Прокинувшись, Марта побачила в кімнаті Найду, Сліпчука і Марселлу, чулися якісь голоси в коридорі.

— Хто там балакає, Захаре?

— Мирося зі своїм Михайлом. Чоловік закінчив студії і вернувся працювати на рідній землі.

— Що трапилося?

— Викликали в одне управління з приємною назвою і сказали: "Пане Коваль, навчання можете продовжувати, але диплома вам не видіти як свого носа, бо ви мали честь ляпнути дурницю". Михайло вирішив, що йому нема сенсу проциндрювати в Кракові жінчині гроші.

— Що ти довідався, Захаре? І чого ви всі стоїте? Скидається на те, що мені мали вирізати пухлину, але виявилося — пізно і ви не знаєте, що мені сказати.

— Ми вже подумали про все. — На Захаровому лиці виступили червоні плями. — Погано, Мартусю.

— Кажи. Кажіть.

— Олеся чогось блукала біля театру і впала в каналізаційний люк...

Яскраво світило сонце, топився сніг, довкола театру розпливалося веселе гурчання струмків, що падали із ринв і мчали до підземних каналів.

"...То правда, мамо, що піді Львовом тече річка?" — "Так". — Тече і під містом вмирає?" — "Вмирають тільки люди". — "А звідки вона береться?" — "Із джерел". — "Це такі печери, де нуртує вода?" — "Так". — "То джерела — живі. А річка — теж. І вона вмирає в камінних каналах... Доки вона не запливає в підземний тунель — то жива. І в тунелі ще жива. Але там, де спускають нечистоти, починає вмирати. Я знаю, що вмирають люди. Звірі — гинуть, риба і раки — засипають, а раби — конають... То, якщо в річці чиста вода, мамо, а в неї зливають бруд, — вона вмирає..."

— Закінчили роботи в дев'ятсот п'ятому році...

Під чавунною декою, десь у надрах землі, клекотіли і билися об мури темні запінені потоки. Марта торкнулася пальцями холодного металу.

"Куди ж ти пішла, Знахідко, Таємничко, мій тюремний ангеле? Де ви, тюремні привиди? Боже, Боже!.."

— Люк не дозволять відкрити, — сказав Найда. — Ключ у прибиральниці з театру. Вранці прибиральниця відкрила люк, щоб зсипати сміття. Каже — якесь дівчатко ходить довкруж. Дітей манить подивитися, що там у землі вирує. Але прибиральниці щось не сподобалося у тому, що дівчинка ходить довкруж. "Іди собі, дитино, — каже. — Тут нема нічого цікавого. Брудний канал". Дівчинка одійшла. Прибиральниця висипала сміття, одвернулась за другим відром, що стояло тут же, за крок. Не встигла підняти — тільки мелькнула, як пучечок молодої трави, зелена шапочка. Каже прибиральниця: "Я добре запам'ятала, як зодягнена, бо щось мене занепокоїло в дитині. Була в червоних черевичках, облямованих сірим хутром, з-під зеленого, ясно-зеленого плащика визирала вогнистого кольору спідничка. Я ще подумала: зібране, як сонечко між зеленими вітами..."

— ...Звичайно, про такі випадки поліція не повідомляє.

— ...Я ж сам не запам'ятав, як і в чому зодягнена.

— Така хвилина...

"То правда, мамо, що піді Львовом тече річка?.. І якщо, мамо, в неї зливають бруд, вона вмирає?..

"Так, дитино, вмирає. Життя вмирає від бруду. Вмирає життя... Його важко захистити, дитино, мій квітику. Оргія руйнування. Сили розкладу живляться, як гієни, падаллю, їх ідеал — це труп... Що ж ти вчинила? Де набралася жорстокого себелюбства, з котрих рук? Чому ти така напружена?"

'Мамо, ти пошлеш мене до школи?"

"Так, Олесю".

"До тої, що з язичієм? Ти колись балакала з панею Мирославою..."

* Я тебе пошлю до нормальної школи".

"Мамо, чого мені страшно, коли я вчую слово "тюрма"?"

"Не переймайся, це справа дорослих".

"А якщо тебе заберуть?"

"Я не злочинниця .

"У тюрмах тільки злочинці, мамо?"

"Олесю, тобі пора спати".

"Так, мамо?"

"Ні".

"А ще хто?" "Чесні люди".

"Мабуть, вони дуже, дуже чесні... Такі, як Юліан?" "Так".

"Ой, як усім тяжко, мамо. Лиш дітям трохи добре. Якби ти, мамо, навчила мене французької мови, я не розуміла б, про що ви балакаєте, і мені було би ще ліпше .

"Не вигадуй дурниць".

"Не буду, мамо..."

"...Очі в тебе гарячково блискучі. Ти моє зацьковане звірятко, як мені тебе врятувати! Я не вмію тебе захистити".

"Це такі печери, де нуртує вода? То джерела — живі... І вона вмирає в камінних каналах..."

"Подароване катівнею щастя! Тюремні мої привиди, тюремні розрадники. Навіщо ти це вчинило, рідне моє!.."

Тодосій щось уперто допитувався в Найди, і той одвертався, ховаючи очі.

— Дайте їй напитися. Швиденько. Винесіть же склянку води!..

Г л а в а VI

— Полянський не провокатор, — сказав з обуренням Найда. — Якщо ти, Мартусю, думаєш, що він провокатор, то ліпше скажи, що я круглий дурень, не розуміюся на людях, нездара. Цей чоловік шукає себе; ні ти, ні Юліан йому непотрібні як жертви. Навпаки, ви йому, може, потрібні як рятівний пояс! Взагалі, я не втям кую, як можна робити добре діло з солоною міркою егоїзму. Та ні, це легко збагнути. Ви одмежувалися зі страху бути проданими і політикуєте. Треба залучати нові сили, адже дефензива не спускає з вас ока. Я шаную Юліана, але я його поважав більше рік тому, коли він своєю енергією, талантом розумної і далекоглядної людини об'єднував покоління, коли в ділі, про яке він сказав хоча б одне слово, ніхто не сумнівався.