Маруся Богуславка - Куліш П.

і в вас зне­ва­жи­ти свя­те:

«З кай­данів му­шу ро­зум роз­ку­ва­ти

І кожній вірі пра­во рівне да­ти.

Нема ж бо й Бо­га, тільки ро­зум єсть:

У ро­зумі і сла­ва на­ша й честь».

XVI

Рятуймо ж, не­не, предківщи­ну лю­бу,

Як тур­чин, сер­бин, так і сам ко­зак!

Одна до­ро­га нам че­рез цю згу­бу,

Один про всіх спа­сен­ний, слав­ний шлях!

Нехай іде на­ро­ди во­юва­ти,

З не­волі їх, мов­ля­ли, виз­во­ля­ти,

А ми зробімо, щоб він там поліг,

Щоб зник­нув, як із гір вес­ною сніг!»

XVII

«Зробімо, - мирк­ну­ла, - та як зро­би­ти?»

«Ось слу­хай, не­не: ми вже знаєм як.

Від Ца­рег­ра­ду шлях до вас не би­тий,

Та й не ко­рот­кий, ка­жуть лю­де, шлях.

На довгій ниві й на віку бу­ває

Всього з лю­ди­ною. Не­хай впо­ває

Наш бе­зувір на до­лю, що йо­му

Всміхається, пре­гор­до­му уму.

XVIII

Ми ж із по­пом-письмен­ни­ком сми­рен­но,

Як по­велів за­кон і вам, і нам,

Сю змірку­ва­ли річ, і пов­сяк­ден­но

Мольби воз­но­сим к Бо­жим не­бе­сам,

Щоб світ був світом, тьма зіста­лась тьмою,

І щоб та­кою кля­тою вой­ною

Безбожник нас під нозі не по­дав

Тому, хто й древ­ле про­ти світу встав.

XIX

Мольби мольба­ми, не­не… Ти се знаєш

І на собі, що ло­ба на­товк­ла

Поклонами до­зем­ни­ми, та й чаєш

Від рук л ю д с ь к и х ря­тун­ку і доб­ра…

Мольби мольба­ми, а ру­ка ру­кою.

Зорудуєм про­тив обох вой­ною,

Против обох обер­не­мо той міч,

Що хо­че з дня зро­би­ти тем­ну ніч…» [137]

ПОСПІВ

І

Так Му­за ху­тор­на, в роз­луці з рідним краєм,

Із ду­мок, мов з пе­рел, на­мис­теч­ко ни­за­ла:

Тиняючись од­на по­над чу­жим Ду­наєм,

Забутими се­бе пісня­ми роз­ва­жа­ла.

Втішалася во­на своїм сер­деч­ним раєм,

Коханим спо­мин­кам вінки густі зви­ва­ла,

І, звив­ши за­паш­ний, пус­ка­ла по Ду­наю:

Пливи, віноч­ку мій, пли­ви з чу­жо­го краю!

ІІ

Прямуй до русько­го прос­лав­ле­но­го мо­ря,

Де славні под­ви­ги нес­ла­вою нам ста­ли,

Де зав­да­ва­ли ми тяж­ко­го лю­дям го­ря,

І греків, і бол­гар, як турків пліндру­ва­ли.

Скажи всім яго­дам сво­го й чу­жо­го по­ля,

Що ми пе­ред­су­ди дав­няшні за­нед­ба­ли,

Що ди­ви­мось на світ, як нам ве­лить при­ро­да

І сер­ця пра­во­та, і ро­зу­му сво­бо­да.

ІІІ

Народи сла­ви­лись ве­ли­ки­ми му­жа­ми

Войни й політи­ки, на­уки і іскуст­ва,

А ми пи­шаємось дівча­та­ми й жінка­ми,

Вінцями кра­со­ти, скарбівни­ця­ми чувст­ва.

Розкішне жи­ву­чи ра­ями-ху­то­ра­ми,

Столичного во­ни не зна­ють ду­шо­губст­ва,

Мов зорі, в чис­тоті круг жизні со­вер­ша­ють,

Піснями вічни­ми сер­ця нам просвіща­ють.

IV

Ні пин­да ба­гачів, ні ди­ка злість го­ло­ти,

Ні ба­ла­мут­но­го попівства тем­на си­ла,

Ні без пу­тя війна, наслідни­ця тісно­ти,

Ні шко­ла ду­ху в них жи­во­го не вга­си­ла.

Дознавши мук гірких, не­долі і тур­бо­ти,

Душа їх в не­бе­са в самій собі зро­би­ла;

Мов рай­ське бо­жест­во, на нас во­ни взи­ра­ють

І сер­цем ма­тернім всі про­ви­ни про­ща­ють.

V

Поезія й лю­бов з ко­лис­ки до мо­ги­ли

Серед без­пу­тиці на путь їх нас­тав­ля­ли,

їх душі привітні від лю­тості хра­ни­ли,

І нам їх чис­ти­ми, без пля­ми, завіша­ли.

Гуляв-буяв ко­зак, - во­ни йо­го лю­би­ли,

Мов жерт­ву ідольську, квітка­ми зук­ра­ша­ли,

Сльозами від грязі об­мив­ши і від крові,

Вікам но­вим нес­ли бла­гую вість лю­бові.

VI

І се вже по­ча­ли по­ма­лу ви­ми­ра­ти

Сліпі про­во­дирі сліпо­го гай­да­мацт­ва:

Перестають вой­ну хи­жацьку прос­лав­ля­ти,

Хвалитись ди­кос­тю і зра­дою, ко­зацт­ва.

І га­сить, мов по­жар, культу­ра дух зав­зя­тий,

Насліддє тем­но­го і зло­го азіатства;

Пророчиці люб­ви но­ву нам жизнь віщу­ють,

До інших под­вигів і сла­ви нас го­ту­ють.

VII

Настане час ко­лись яс­ний, бла­гос­ло­вен­ний,

Що наші зіроньки все не­бо осіяють

І жизні іде­ал, сво­бо­ди дар спа­сен­ний,

Умом по­езії і сер­цем привіта­ють.

І зник­не, мов ту­ман, навіки мо­рок тем­ний,

Що блазні сла­вою та чес­тю ве­ли­ча­ють,

І, при­об­ща­ючись релігії на­уки,

До всіх на­родів ми прос­тяг­нем братні ру­ки.

Notes

1

- Державець - феодал у Великому князівстві Литовському, Польщі і підвладних їм українських землях у XV-XVIII ст. Мав право довічно або протягом певного часу користуватись державними земельними маєтностями, однак не міг ці маєтності продати, подарувати, заповідати, закладати під борги.

2

- Богуслав - тепер місто в Київській області. Відоме з 1195 p. У 1981 p. збудовано пам'ятник Марусі Богуславці.

3

- Покрова - свято православної церкви, яке відзначається 1 жовтня за ст. ст.; встановлене на пам'ять про подію в Константинополі в середині Х ст. Під час війни з сарацинами 1 жовтня юродивий Андрій і його учень Єпіфаній побачили в повітрі Матір Божу, яка молилася за мир, розпростерши свою покрову (омофор) над християнами. Греки того ж дня перемогли. Тому церковному богослужінню в цей дань було надано особливої величності. На честь Покрови Божої Матері є акафіст (стоячий молебень).

4

- Волохи - загальна назва середньовічного населення Придунайських князівств і Трансільванії, з якого сформувалися румунська і молдавська нації.

5

- Мається на увазі загальнокозацька і загальнонародна рада, в якій брали участь і представники селянства, міщан та інших верств населення, тобто «черні». Одна із найвідоміших «чорних рад» влітку 1663 p. біля Ніжина описана П. Кулішем у романі «Чорна рада. Хроніка 1663 року».

6

- Тобто в Києво-Печерській лаврі, православному чоловічому монастирі, заснованому у 1051 p. Антонієм Печерським. У XI ст. став центром поширення й утвердження християнства в Київській Русі. В XII ст. дістав назву лаври, яка відіграла значну роль у розвитку освіти, науки і культури. В XVI-XVII ст. була центром антиуніатської боротьби.

7

- Обозний - одна з найвищих виборних адміністративно-військових посад на Україні в XVII-XVIII ст. Були генеральні і полкові обозні. Керували артилерією, відали організацією війська.

8

- Гетьман - на Україні в XVI - першій половині XVII ст. воєначальник козацького війська на Запоріжжі, глава реєстрових козаків. З 1648 p. гетьман Б. Хмельницький став правителем України. Після його смерті гетьмана обирала генеральна військова рада із наступним затвердженням царським урядом (а часом і чорна рада). Згодом були гетьмани Правобережної (до 1704 p.) і Лівобережної України (до 1722 і з 1750 до 1764 pp.). З 1708 p. гетьман призначався царем. У Польщі (XV-XVIII ст.) і Литві (XVI- XVIII ст.) - вищий воєначальник.