Маруся Богуславка - Куліш П.

class="v">І мов ан­гельськая си­ла

Понад ним сяй­ну­ла,

І чут­ку при­ро­ду див­но,

Як стру­ну здвиг­ну­ла.

Гляне - чис­та рай­ська пе­ри

Перед ним сіяє,

Мов од лю­тої хи­ме­ри

З не­ба ох­ра­няє.

Простягла з не­бес на зем­лю

Чисті ру­ки-кри­ла

І мов­ча­ла: бо за неї

Постать го­во­ри­ла.

Німували. Око в око

Зорями ди­ви­лось;

Тихо, ти­хо і ви­со­ко

В гру­дях сер­це би­лось.

І ре­че Ма­ру­ся: «Ца­рю!

Я од­на під не­бом

Між дво­ма про­тив­нос­тя­ми -

Раєм і ере­бом.

Ти мій рай, едем пресвітлий,

Праведная си­ло!

Сяєво твоє спа­сен­не

Інший світ зат­ми­ло.

Царю! Я твоя навіки,

Нехай зна­ють лю­де,

І твій Бог, тво­рець ве­ли­кий,

Моїм Бо­гом бу­де.

І ко­ли б уся все­лен­на

З зо­ря­ми-світа­ми

Опинилась, як підніжок,

В ме­не під но­га­ми, -

За твоє од­но ди­ханнє

Я віддам все­лен­ну,

І на вічне біду­ваннє

Нізийду в геєну.

Нарізно не знаю раю,

Господа не маю,

До колін твоїх ра­бою

Низько при­па­даю».

Не схи­ливсь Ос­ман до неї;

Тихою ру­кою

Дав їй знак, як цар всесвітній

З ви­со­ти прес­то­лу:

«Ти, ра­ба, - ре­че, - й Ос­ма­на

Вище всіх воз­но­сиш

Земнородних: бо не рабст­во,

Рай йо­му при­но­сиш.

Я вступ­лю в моє вла­дицт­во

Мудрим Со­ло­мо­ном:

Не доз­во­лю пері жи­ти

З матір'ю-дра­ко­ном.

Вже її не­суть но­сил­ки

До по­па в гос­ти­ну:

Нехай мо­лит­ва­ми лічить

Біса, не лю­ди­ну.

Охраняти світло жизні

Більше ока му­шу:

Бо но­жа­ка по­гу­бив би

Твою й мою ду­шу».

І схи­лив­ся по сім слові,

Мов дуб до бе­ре­зи,

І в роз­мові, і в лю­бові

Пламенно тве­ре­зий.

Не світіте, ясні зорі!

Солов'ї, німуй­те!

Душ бла­жен­но-чисті хо­ри,

В не­бе­сах ли­куй­те!

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Премудрість в нуж­денній, убогій долі

Проміж людьми рідка: се ди­во з див;

Ще ж рідша бо­ротьба своєї волі

Проміж зем­них, мов­ляв, богів-царів.

Ся бо­ротьба в душі в ца­ря Ос­ма­на

Робила з нього то ра­ба, то па­на:

На царстві бо т и м був, чим і в орді:

Знав і по­ко­ру, і тяжкі тру­ди.

II

Потомок Ма­го­ме­та, що пи­тав­ся

Ввесь вік фініка­ми та мо­ло­ком,

На троні він роз­ко­шам не віддав­ся,

Не ту­ма­нив ума сво­го ви­ном;

Його ру­ка за вся­ку пра­цю бра­лась,

Душа - в ве­ли­ких за­ду­мах ко­ха­лась.

Не за­бав­ляв­ся царст­вен­ним жез­лом,

Алкав на­ук не­на­сит­ним умом.

III

Щасливий, хто, як наш Пет­ро Ве­ли­кий, [131]

І вмер­ши, над тим царст­вом ца­рю­вав,

Де вар­варст­ва ста­ро­го мот­лох ди­кий

На нього, мов на во­ро­га, вста­вав, -

Хто, як Ве­ли­ка на­ша Ка­те­ри­на, [132] [133]

Царської муд­рості жи­ва кар­ти­на,

Своїм та­лан­том на­ди­хає лю­дей

Про нуж­ду і біду гря­ду­щих дней.

IV

Не мав Ос­ман соз­да­тельної си­ли,

Як той, хто в царст­во дух но­вий вди­хав

І древ­ню сла­ву, як мер­ця з мо­ги­ли,

В сер­цях сво­го на­ро­ду воск­ре­шав.

Йому юр­ма по­туж­на не ко­ри­лась,

Дарма, що низько пе­ред ним хи­ли­лась.

Серед га­рем­ників сто­яв один,

Як де­ре­во жи­ве се­ред руїн.

V

Мов га­ди, во­ро­ги в клу­бок зви­ли­ся,

Позлазившись із тем­ря­вих кутків,

Тихцем труїти царст­во зав­зя­ли­ся,

Мов сер­це, пов­не втаєних гріхів…

Приліз і до по­па мул­ла се­ральський,

Так зва­ний в світі ду­хов­ник сул­тан­ський, -

До сер­би­на, жер­ця сліпих слов'ян,

Під хрис­ти­янським іме­нем по­ган.

VI

Піп жив на од­шибі, не­мов аву­лом;

Мав тем­ний, бо гус­тий, мов гай, са­док,

Обведений кру­гом ви­со­ким му­ром.

Туди проб­равсь, у змові з ним, про­рок

Страшного всім «без­бож­ни­кам» Ал­ла­ха,

Небесного й зем­но­го па­ди­ша­ха,

Що пра­вовірним їх в яр­мо віддав,

Як Ма­го­мет в Ме­ди­ну ще втікав. [134]

VII

Та му­сив на той час мул­ла за­бу­ти,

Як тяж­ко він «по­ганців» прок­ли­нав:

Призначеної тай­ко­ма ми­ну­ти

Нетерпеливим сер­цем до­жи­дав

І, як по­ба­чив по­па­дю ста­реньку,

Невірної Ха­се­ки рідну неньку,

В роз­мові тихій із її по­пом

Оддав їй честь ру­кою і чо­лом.

VIII

Рече: «Паньмат­ко! Ти но­жа ку­пи­ла

Про бе­зувірку, про свою доч­ку.

Тебе Все­вишнього натх­ну­ла си­ла,

Безвірство ї х і нам не до сма­ку:

І на­шу, й ва­шу віру в д в о х руй­ну­ють,

Із на­ми й ва­ми рівно во­ро­гу­ють,

Умом і сер­цем в один дух зли­лись,

Нечистому слу­жи­ти зав­зя­лись».

IX

Стара за білі па­ко­си вхо­пи­лась,

Що з-під очіпка ви­би­лись, мов сніг,

На жмут во­лос­ся вир­ва­ний ди­ви­лась,

З пла­чем у неї лив­ся злю­щий сміх.

«О! Дай­те під сі па­зурі сул­та­на,

Кривавого на хрис­ти­ян ти­ра­на!

Я в сер­це де­сятьма йо­му ввоп'юсь»

Сама - до тху от­ру­тою візьмусь!»

Х

Мулла з по­пом на неї по­зи­ра­ли,

І сер­це ра­до­ща­ми в них рос­ло,

Що з бо­жевільної її пе­чалі

Таке стра­шен­не ви­рос­та­ло зло.

«Ся не зля­кається, - шеп­та­ли сти­ха, -

Найгіршого з-між лих не­людських ли­ха.

Хоч на хресті ска­жен­ну роз­пи­най,

Хоч на га­ку залізно­му чіпляй». -

XI

«Ножа ку­пи­ла, - знов той до ста­рої, -

Но се зна­ряддє у твоїй руці

Пошкодило всім ру­син­кам з то­бою,

А волі не да­ло твоїй дочці». -

«їй во­ля тільки смерть! - ре­че зав­зя­та. -

Смерть, тільки смерть спа­се її від ка­та,

Що очі зо­ло­том їй засліпив,

Обіцянками сер­це підку­пив.

XII

Всезнание обіцяв ди­явол Єві,

Як за­му­тив їй ро­зум у раю [135]

Звиваючись на тім зап­ретнім древі:

Всезнанием сей вло­вив доч­ку мою». -

«Так, не­не, - піп собі про­мо­вив сти­ха, -

Всезнаннє - се по­чин і корінь ли­ха,

Що всю все­лен­ну древ­ле об­ня­ло,

Гріх, і проклін, і смерть нам при­нес­ло». -

XIII

«Бог дав нам світ, - оз­вавсь тоді сповідник

Султанський, - а ди­явол дав нам тьму.

Оце ж і шеп­че з пек­ла про­повідник

Про Бо­жий світ мізер­но­му уму;

А наш мізер­ний ум, не­мов та ри­ба,

Хапає вуд­ку за кри­ше­ник хліба,

За ту при­на­ду… Так Са­та­наїл [136]

Вловляє грішні душі в Бо­га сил!

XIV

Вловив лу­ка­вий і мо­го Ос­ма­на.

Тепер йо­му бай­ду­же про всіх мул,

Про всіх імамів з Мек­ки й Тур­кес­та­на:

Нас по­вер­нув у мот­лох, ув огул.

Боговідступні лют­ри да ла­тинці,

Оце йо­го і гості, й поб­ра­тимці,

Що за­бу­ва­ють Бо­га для на­ук,

Сміються й з раю, й з без­ко­неч­них мук.

XV

Іде вой­ною про­ти Ле­хис­та­на,

А в нього, не­не, на умі не те:

Його мо­ро­чить дум­ка ока­ян­на -

І в нас,