У дзеркалі життя й літератури - Чуб Дмитро

Але цей поділ досить умовний, бо в розділі Обличчя Сувида знаходимо чимало поезій, не співзвучних назві розділу.

Сувид — мітична постать нашого фолкльору, казкова істота чи дух таємничих лісів, чарівної давнини, про що авторка пише, побувши навіть в селі, що має назву Сувид:

І хоч Стрибог на поїзд пересів і вже дахи струсились від соломи, — тут, за щитом смарагдових лісів, моїх жар-птиць блакитні космодроми. Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі. Учора він прикинувся сосною.

Го коней напуває у Десні,

а то, як грім, гуркоче за Десною.

І хто він — Сувид? Може бог лісів,

що десь пішов у нетрі й буреломи?

Він, може, чує луни голосів

і хоче теж вгадати собі, хто ми?..

Впадає в очі надзвичайна універсальність знань поетеси, її широкий світогляд: туї і знання рідної історії (недаром кажуть, що перед написанням роману Маруся Чурай Ліна Костенко перечитала всі літописи та багато стародавніх матері-ялів — Д. Ч.) різних сфер науки, глибоке знання західноєвропейської та античної літератури, що робить багатим і широким діяпазон її творів. А звідси і ерудиція, і оригінальність мови.

Поруч майстерних мініятюр та чудових ліричних малюнків природи, вирізняються, особливо в третьому розділі, глибокі поезії з філософським змістом, на теми історії, про космос, з історії Італії, любовні поезії на теми фолкльору та безліч інших. Серед них не можна оминути таких поезій, як Чадра Марусі Богуславки, Княжа гора — про долю Тараса Шевченка, Чумацький шлях, Чигиринський колодязь тощо. Не боїться Ліна Костенко й біблійних чи релігійних тем. В поезії Шлях на. Голготу (за Брейгелем) вона пише:

То ж не була вузесенька стежина. Там цілі юрми сунули туди. І плакала Марія Магдалина, що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. їхали возами. Похід розтягся на дванадцять верст. І Божа Мати плакала сльозами — та поможіть нести йому той хрест!

І цей вірш закінчує рядками:

Коли ж звершилась вся ця чорна справа і люди вже розходилися ті, — от парадокс: заплакав лиш Варавва, розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату, чи втямив, темний, раптом щось нове: що Божий Син таки іде на страту, а він, розбійник, — він таки живе.

Поема Циганська муза — найдовший твір у цій збірці. Тема твору — циганське кочове життя, перша циганка-поете

Ліна Костенко в 1930 р.

са, що самотужки навчилась грамоти, почала писати вірші, проти чого стояла вся циганська стихія. Ліна Костенко прочитавши в польському перекладі Юліяна Тувіма книжку віршів циганської поетеси й використавши окремі мотиви, написала свій твір про долю циганської авторки. Поема досить цікава, легко написана, зображує цілу епопею талановитої дівчини Папуші, що зрозуміла безґрунтя життя її племени й вирішила лишити на папері долю циган, що не мають ні свого письменства, ні історії, ні майбутнього. Та не так дивились цигани на її вдачу: ще з самого малечку дивувалися з Папуші, з її дивної вдачі:

Плювалися циганки, сміялися з Паїїуші, — ну, що це за циганка? Як виродок в сім'ї ... Папуша — значить лялька. Спиняються мужчини. Красунечки такої іще не бачив світ. Така розкішна лялька з печальними очима, танцює, і ворожить, і... учить алфавіт!..

Циганки як циганки, меткі на заробітки. Обдурить, заморочить, до нитки обдере. А ця собі одна, сидить біля кибитки. Буває поворожить — і грошей не бере. Пройшли усе Поділля. Намети і монети. Добралися до Польщі. Циганки — ну і ну! Сто десь по містечку як пройдуть, мов комети, — там щезне кріль, там курка, там глечик на тину.

Діставши випадково букваря, Папуша вивчає мову, починає читати. Десь у Кракові в купця вкрала навіть книжку, а за ворожіння дістала паперу й сама пробує писати, що викликало тривогу й обурення в цілому їхньому таборі, їй уже погрожують побити:

А літери писать — тебе ніхто не просить.

Поезія? Народ?!

Ти що — проти своїх?! ...

Ми плем'я. Ми горох. Ми котимось по світу.

Там пригорща. Там жменя. А кореня — ніде ...

Хапай своє життя, звірятко повногруде!

Розкручуй карусель цвітастих спідничок!

Минулого нема. Майбутнього не буде.

Є скрипка, є життя. А ти на ній — смичок...

Але й одруження не спинило її потягу до віршів, дарма, що чоловік її лютував, нищив папір, аби не порушувала звичаїв циганського життя. Побачивши, що їй писати не дадуть, що циганський табір темний і чужий до її бажань, вона тікає геть до Варшави, де знайшла затишок і спокій та підтримку польського поета. Проте часто згадувала чарівні ліси, вогнисту музику й танки з оголеним плечем. Та Папуша була переконана, що її народові потрібне своє слово:

Сумні птахи померлих, кричать у лісі сови. На вогнищах циганських вже виросли гриби. Одне я тільки знаю: що нам потрібне слово. Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.

Сміється моє серце і плаче, ніби вітер, — пером Папуша водить, а букви — хто куди. Як важко їй писати! Нема в латинці літер для кольору печалі і голосу води.

Сніги паперу білі. А букви — наче проліски. Чи зійдуть? Чи проб'ються? Такі ще холоди. Але виходить книжка. В перекладі. По-польськи. Із кольором печалі і голосом води.

Та в першу ніч по виході книжки під її вікном заіржали циганські коні, брязнули шибки, виломили двері, а її папери кинули на брук, і поскаржитись не було кому, тільки хотіла:

Сказати на весь світ:

— Належу до народу,

котрий мене прирік на біль, на німоту.

Люблю його пісні, його печаль і вроду.

Ненавиджу його безмірну темноту!

Цигани забрали її силою назад до свого табору. І авторка закінчує поему рядками:

О плем'я кочове! Ти згадуєш Папушу? Ту сонячну печаль високого чола. Якби циганський бог заглянув їй у душу, — вона ж і в смертний час його не прокляла!

Цим вона сказала те, що сказав Василь Симоненко в своїй поезії Лебеді материнства, що найдорожчим для людини є його рідна земля, його мова, і, в яких би ти умовах не був, мусиш любити й боротися за своє рідне.

Переважно в розділі Тихе сяйво над моєю долею не раз чується відлуння тяжких переживань авторки, що вона зазнала під час 16-ти річної облоги, коли вона була під бойкотом за свою сміливість, за погляди на поезію, на творчість взагалі. До тих часів можна піднести такі рядки, як:

... Ми в'їхали у ніч. Дороги не видать. Було моє життя, як ночі горобині. Нічого у житті не вміла переждать. О, як мені жилось, і як страждалось!

Зазнала поетеса і образ, і наклепів, і зміни ставлення колишніх друзів та перестраховщиків, що так типово для тих обставин:

Отак, як зроду, потаємно, з тилу, усіх міщан ощирені лаї ненавидять в мені мою скажену силу, ненавиджу я слабості свої. І скільки їх! Я зіткана з печалі. Для ближніх знято тисячу свитин. Дзижчать і жалять міріади версій.

Коліна преклонивши, як Почаїв, стоїть душа перед усім святим. Дзижчать і жалять міріяди версій. Ну, що ж, нехай. Я сильна, навіть зла. Я знаю: слабість — це одна з диверсій. А я ще в диверсантах не була.

Найбільша провина Ліни Костенко була в тому, що вона не писала покаянних заяв, не признавалась до вини за свої погляди, за сміливі щирі й правдиві поезії. В іншому творі, позначеному лише зірочками, читаємо наступні рядки про її трагічні хвилини:

Щасливиця, я маю трохи неба і дві сосни в туманному вікні. А вже здавалось, що живого нерва, живого нерва не було в мені!

Уже душа не знала, де цей берег, уже стомилась від усіх кормиг. У громі дня, в оркестрах децибелів ми вже були, як хор глухонімих.

У вірші Еволюція ідола читаємо промовистий кінець:

І от тоді з оголеністю притчі я зрозуміла, в чім моя вина. Моя вина — моя надмірна віра, ілюзій непогашена зоря. Не можу ж із поганського кумира зробить святі ворота олтаря.

Дискутуючи на теми соціялістичного реалізму, Ліна Костенко писала ще в збірці Мандрівки серця в поезії Зоряний інтеграл:

Потомки розберуться. їм видніш крізь крищталево-об'єктивну призму — хто був мистцем, а хто ховав фетиш простацтва за щитом соцреалізму.

Не побоялась поетеса сказати щиру думку і про цензорів: Шукайте цензора в собі. Він там живе, дрімучий, без гоління. Він там сидить, як чортик у трубі, і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не зараз. Все познімає, де яка іконка. І непомітно вийме вас — із вас. Залишиться одна лиш оболонка.

Ліна Костенко любить свою історію й гордиться героїчними вчинками козаків. В чудовому вірші Чигиринський колодязь вона розповідає про колодязь, який видовбали козаки в Чигирині, на високій кам'яній горі:

Козацька тверджа, давній Чигирине, уламок слави серед цих полів! Усе святе, усе неповториме, усе чекає невимовних слів ...

Тут запеклася кров мого народу і одридали волю кобзарі. Брати мої, а де ж ви брали воду в цьому камінні на такій горі?..

І коли їй показали чудо, цю дивну таємницю, що рятувала населення міста й козацьке військо в час тривалих нападів, авторка вигукнула:

Навчи мене, навчи, о Чигирине! Колодязь твій глибокий, не змілів. Усе святе, усе неповториме, усе чекає невимовних слів ...

Як бачимо з назви, авторка поставила перед собою брати неповторимі теми, писати оригінально, не вживаючи збитих штампів, і вона цього досягла. Про це вона сказала у прикінцевому своєму вірші, як тяжко сказати чи написати мовою, яку вживали мільярди людей, як тяжко вибрати з того щось нове, неповториме у змісті і в формі:

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними і завершив. Людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й повторність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія — не завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

І, справді, її поезії оригінальні, афористичні, образні: кожний рядок ховає в собі цікаву думку, незбиту метафору, красиве порівняння, свіжий епітет. Візьмемо для прикладу пер-ший-ліпший вірш:

Цей ліс живий. У нього добрі очі. Шумлять вітри у нього в голові. Старезні пні, кошлаті поторочі, літонис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці на білі вальси радісних беріз ... І сонний гриб в смарагдовій куфайці дощу напився і за день підріс...

або:

Заходить сонце за лаштунки лісу. Тополя поклонилась вдалині ... Вечірній обрій опустив завісу, — космічний цирк запалює вогні!

І цілу ніч дивися хоч задурно у те склепіння, де горить Персей, жонглює космос бриликом Сатурна, і Всесвіт крутить всю цю карусель ...

Чарують читача і її окремі образні вирази з мистецького асортименту: Ходить сонця золота мембрана по блискучій платівці ставка.