Давнє й нове - Франко І. Я.
Нині в тій землі багатій
Тільки діри, тільки лати,
Так що хоть і дуба станеш,
Ніц не візьмеш,- ніщо брати.
Люд там темний, злий і п’яний,
Все в потилицю ся чухат,
Жалується на податки,
Але як вели, то слухат.
Але є й народ в тім краї,
Є священики поважні,
Що стоять за руську мову
І в гоненіях відважні.
Ох, панове депутати,
Їм приходиться страдати,
Від колиски вни страдають.
Доки в гріб не ляжуть спати!
Весь вік щастя вни не знають,
Бо й яке ж їм щастя знати,-
Лиш одна у них надія
Вічно раді б тільки спати!
Ось вони мене післали
Про їх нужду вам донести
І про те, що погибають
Нещасливі в лядській мести.
І про те, що вни дозволять
Все до крихти з хлопа брати,
Щоби їх лиш не будити,
Та й щоби й їм дещо дати.
V
Ми досить уже терпіли,
Така була воля неба,
Та претерпимо ще більше,
Коли того буде треба.
Хлоп наш бідний, злий і п’яний,
Народ ся за руськість боре,
Лях нехтує наше право,
З усіх боків на нас горе!
Але все ми вірні діти
Власті й цісаря,- ніколи
Не спротивимся їх слову,
Не спротивимся їх воли.
Хоче гроші пан міністер,
Ми не посмієм не дати,-
За міністром голосуєм,
Бо ми руські депутати!
Але зважте, ясний пане,
Що на вас ми покладаєм
Всю надію,- нагороди
Ми від вас ся сподіваєм.
Правда, в імені народу
Ми за вами сміло стали,
Бо народ же не казав нам,
Щоб ми вам ся спротивляли.
Але все ж таки честь каже
Вірних слуг надгороджати,
І ми просимо вас клінно,
Руським послам трінгельд дати.
Як вода потрібна морю,
Зіллю сонце й дощ спосібний,
Як волам потрібна паша,
Так і трінгельд нам потрібний!
Як належить богу свічка,
Хрест належиться владиці,
Так нам трінгельд, ми ж спасаєм
Вас від сеї опозиц’ї.
Як дощу чекає каня,
А душа - спасіння з неба,
Так чекаєм ми трінгельду,
Бо трінгельду всім нам треба!
Відомий чорновий автограф другої і третьої частин твору, який зберігається під тим самим номером, що й названий вище чистовий (с. 48). Наводимо і його:
II
Пан міністер сеї ночі
Довго щось не міг заснути
І, дрімаючи, гадає:
Що би тут за штуку втнути?
Край давно уже в спокої;
Правда, мало доробився,
Люди в нужді,- та се байка
Хто би там людьми журився.
Але ось біда, що наша
Вже повага упадає,
Лиш тоді-бо зух міністер,
Як отечество спасає.
А тут, мов мені на лихо,
І ні від чого спасати,
А добробуток народу
Підносити, підпирати.
Заводити переміни
І ощадність у бюджеті -
Чорт з таков роботов! Нудно,
Та й не мої се лепети!
Най там Гладстони над тим ще
Труть, потіючи чуприни,
Я дру, поки є що дерти,
А не стане - все покину.
III
Пан міністер так думає,
Та й сон його не береться.
- Клята Австрія! Все глупе,
Всюди тонко, всюди рветься!
Хоть би бурі в парламенті,
Сварка, крики та погрози
Люд збігаєсь - гура, браво! -
Верещать крізь люті сльози.
Опозиція, мов буря,
Аж будинком потрясає.
Я виходжу, я говорю,
Все спокійне, все стихає…
От бодай по всій Європі
Чути б, ось де сила в слові!
А тут що! Я: «так»,- і вни «так»,
Я «ні»,- вни «ні»,- та й по мові.
Або щоб які там бунти
Глупий люд робив щороку,
Все було б що усмиряти,
Йшла би слава у Європу:
Се муж дільний, заслужений,
Той міністер австріяцький -
Край рятує від загуби,
Лад заводить, то муж хвацький!
Тут же (с. 47) зберігся ще автограф початку вірша під назвою «Славна бесіда Наума Безумовича о потребі всерутенського трінгельду»:
На Чорному морі, на білому камені
Рутенський орел крилатий тріпоче
А господь знає, чого він хоче.
Ой то не рутенський орел крилами тріпоче-махає,
То славний Наум Безумович голосу жадає
І славну бесіду говорити гадає.
А треба вам знати,
Що до одної хати
Зійшлися були панове штудерники,
Попросту звані живодерники,
Три дні і три ночі не їли, не спали,
А раду радили-гадали,
Як би їм велику штуку вдати,
З голої липи лико драти.
Один каже: «Тра нам зичити збоку,
А з дранням зачекати до нового року».
Другий каже: «Не завадить стрібувати,
Чи не мож іще й тепер дещо урвати».
Третій каже: «З голого дерти - не зовсім чесно».
Четвертий мот: «Се мож зробити тільки силов чудеснов».
П’ятий каже: «Панове радні,
Нам щоб лиш урвати, а всі способи ладні!»
І так ішли бесіди без кінця, без міри,
А кожний зітхав: «Ех, коб то хлоп мав чотири шкіри,
То для нас би було клопоту мало,
Бо кождий би драв, доки би стало!»
І ось в тій хвилі важкої потері,
Коли вже отечество не може ні в кут, ні в двері,
Наум Безумович,
