Давнє й нове - Франко І. Я.

В куті тім «гуцульський король» панував,

Преславний Лук’ян Кобилиця.

Се простий був гуцул; його гуцули

Послом обібрали до Відня;

Коли там дебати і свари гули,

Шептав він: «Ой Русь наша бідна!»

Хотів, як умів, він здвигнути її,

Щоб залежала тільки від Відня,

За те мусив гори покинуть свої,

А Русь досі як бідна, так бідна.

Тут наша мандрівка кінчиться, брати!

Ще нічку забавмося спільно!

Хто зна, чи стрінемся й куди кому йти?

Руками сплетімося щільно!

Хай кращої долі задатком будуть

Ті наші робучії руки!

А завтра з нас кождий піде в свою путь -

До праці! До діл! До науки!

(Наслідуване)

«Панечко, голубочко,

Февросіє-любочко!

Чом сидиш зажурена,

Голова понурена?»

«Ох, покинь, мій синчику,

Дай спокій, русинчику!

І без тебе нудь мені,

І без тебе труд мені.

В три дуги згинаюся,

З всяким лихом знаюся».

«Се ж біда, голубочко,

Февросіє-любочко!

Таж ти дама знатная,

Пані многовладная».

«Ой, була, мій синчику,

Славилась, русинчику,

Дамою всевладною

Чемною, укладною,

Ситою, обильною,

До людей прихильною».

«Звісна річ, голубочко,

Февросіє-любочко:

Срібла, злота й нині ще

В тебе повно в скрині ще».

«Ох, було, мій синчику,

Прогуло, русинчику!

Нині ж із турботами

Я живу банкнотами,

Синіми та сивими,

Через півфальшивими».

«Як же так, голубочко,

Февросіє-любочко?

Де ж твої вихо́ванці,

Дукачі, карбованці?»

«Всі пішли, мій синчику,

Всі пішли, русинчику,

На гармати но́вії,

На довги банко́вії,

Німцям за муніцію,

Дома на поліцію».

«Пошукай, голубочко,

Февросіє-любочко!

Ти хоч не оглядная,

А була ж ощадная».

«Ох, дарма, мій синчику,

Не знайдеш, русинчику,

Як у місі драному!

Все пішло по-п’яному,

Вся я обідралася,

Спилась, розікралася».

«Сором же, голубочко,

Февросіє-любочко!

Як сусіди зловлять раз,

Обсміють, обмовлять нас».

«Взнали вже, мій синчику,

Взнали все, русинчику!

Наче біс їх всіх жене,

Підняли на сміх мене

І плюють, і лаються,

Ще й побить збираються».

«Ти сама, голубочко,

Февросіє-любочко,

Вшанувавши день святий,

В зуби їх телень та бий!»

«Я й не сплю, мій синчику,

Не мовчу, русинчику,

Серджуся, що й дзусь собі!

Плюнуть - обітрусь собі,

Копнуть - я не лаюся,

До землі хиляюся».

«Дрантя ж ти, голубочко,

Февросіє-любочко!

Дрантя, не красавиця!

Треба геть поправиться».

«Поправляюсь, синчику,

Заходжусь, русинчику:

Віддаю юстицію

Під дозір в поліцію,

Обриваю армію,

Заводжу́ жандармію».

«На кого ж, голубочко,

Февросіє-любочко,

Та орда татарськая,

Ватага жандармськая?»

«Та на мене ж, синчику,

На саму, русинчику,

Щоб хилилась, гнулася,

Щоб не ворухнулася,

Волі не бажала вже,

Лиш «ура» кричала все!»

Алегорія на привітання товариства

«Руських женщин» у Станіславові

В пустині темній, вбогій і сумній

Мармуру білого лежала брила,

Поблискуючи в білизні сніжній.

Тим блиском своїм здалека манила

Кочуючі ватаги дикарів,

Між ними свари й бої розбудила.

Бо кождий дивним жаром розгорів,

Бажаючи її для себе мати,

Мов найдорожчий скарб у ній уздрів.

В ту пору геній пролітав крилатий

Понад пустинею, побачив бій

Тих дикарів і пожалів їх страти.

І притулив до брили скипетр свій,

Перетопив її по своїй творчій волі

І світу в формі показав новій.

Ось разом блисла на пустому полі

Чудова статуя, краси взірець,

Богиня, пані долі і недолі.

Всі дикарі враз стали мов сліпець,

Лице руками вкрили, ниць упали,

Молилися до неї, хоч з сердець

Пекучий жар не щез. Вони благали

У неї ласки, клали дари їй,

Та всі для себе видерти бажали.

І швидко знов новий почався бій,

Та статуя стояла вічно зимна

І безучасна в білизні сніжній.

І не один, кому борба нестримна

Глибоку рану задала, повзав

До статуї, ревучи ревом скимна;

Їй в жертву кров свою він проливав,

Клав перед ню відтяті члени тіла,

Конаючи, пред нею серце клав.

Та статуя стояла, мов не здріла

Тих жертв. Тож інші попадали в гнів

І прокляли «її» кроваві діла.

Посипали на ню град каменів,

Болотом побойовища кривавим

Обкидали її. Та все горів

В грудях людей пожарищем іскравим

Огонь таємний. Бачив з-під небес

Усе те геній поглядом ласкавим.

«Час довершить найбільшого з чудес! -

Сказав він.- З каменя зробить богиню.

Що се значило? Через те не щез

З землі роздор. Тепер я більш учиню!

Богиню людським духом я натхну,

З богині женщину зроблю, людину,

І з п’єдесталу божества зіпхну.

Зате у груди серце дам любляче

І в мозок вложу думку запальну.

Хай чоловік її своєю баче,

У всьому рівною собі, і к ній

Не молиться, та не клене й не плаче.

Нехай вона по стежці життьовій

Іде з ним спільно, думає і вчиться,

Учасниця всіх трудів, втіх, надій.

І хоч сльозами вмиються їх лиця,

Стрясе серця їх жаль, і біль, і страх,

Зате ж і