Місто Тисячі Дверей - Арєнєв Володимир

Тому і "абордаж", бо у французів, а слово це французьке, борт звучить як "борд". Вважається, що абордажем зловживали (тобто уживали його, щоб скоїти зло) пірати, але узагалі не лише вони використовували цей спосіб морського бою.

Адмірал – вчені стверджують, що слово це походить від арабського "амир аль бахр", що означає "володар на морі". У принципі, адмірал і є володар на морі, це один з вищих чинів на флоті. Ну, а якщо адміралом стає така сувора й енергійна жінка, як пані Бенбоу, тоді – ой!

Амеба – мале-есенька така істота, її без мікроскопа і не побачиш. Часом розпадається на дві частини, і при цьому кожна стає самостійним створінням.

Аукціон – якщо якусь рідкісну річ хочуть придбати відразу кілька людей, то чому б не отримати за неї найвищу ціну? От для цього і влаштовують аукціони. Там покупцем стає той, хто дасть за омріяну річ більше грошей. Реклама "Навіщо платити більше?" – не для них!

Бенбоу – одна з найвідоміших книг про піратів – це, звичайно, "Острів скарбів" Роберта Стівенсона. І головний герой цієї книги, хлопчик на ім’я Джим, жив зі своєю мамою в трактирі під назвою "Адмірал Бенбоу". Історія, щоправда, замовчує, на чию честь було названо трактир і чи був взагалі адмірал з таким прізвищем.

Вакуумні летяги – ті ще типчики! їхнє існування ні в кого не викликає сумнівів, однак жодне живе створіння (а також жоден зомбі або голем) не може похвалитися, що бачило вакуумних летяг. Зате в безмісячні ночі деякі охівські повітряні кулі й кораблі іноді чують, як летяги ширяють поруч з ними. Ну, а нічним перехожим дістаються інші свідчення їхнього існування...

Веласираптори – невеликі хижі динозаври. Як стверджують учені, веласираптори були одними з найкмітливіших динозаврів, навіть полювали зграями. А також грали у фільмах "Парк юрського періоду 1-3".

Гіпотеза – припущення про щось, у чому ви, може, до кінця не впевнені. Наприклад, ви не приготували на завтра завдання з математики. І якщо математичка вас викликає, маєте всі шанси схопити "двійку". Але якщо вона вас не викличе (а таке теж можливо), усе обійдеться. Тому коли ви йдете до школи, у вас сама собою в голові з’являється гіпотеза про те, що повернетеся ви вже з "двійкою" у щоденнику. Ну, а життя вже підтвердить або спростує цю вашу гіпотезу. Висновки? Запитаєте в батьків, якщо самі не здогадалися.

Гурман – любитель добряче попоїсти. А хто ж не любить?! І навіщо спеціальні слова вигадувати?..

Зозуля – пташка, яка отримала свою назву за те, що любить грати в піжмурки. Коли вона знайде когось, радісно кричить "ку-ку"! Існує багато різних видів зозуль, деякі з них грають у піжмурки з самого дитинства, коли батьки підкладають їх у вигляді яєць у чужі гнізда, а потім шукають. А деякі ховаються в годинниках-ходиках. Такі зозулі дрібніші за звичайних і часто прикидаються неживими, іграшковими. Харчуються часом, який ловлять, вискакуючи з ходиків і переможно кукуючи. Скільки годин у день спіймають, стільки разів і кукують.

Ландшафт – місцевість у всій її природній пишноті. Або якщо там погосподарювали неакуратні туристи, без особливої природної пишноти, а навіть навпаки.

Тиранозаври – великі хижі динозаври, одні з найвідоміших. Були в кілька разів більшими за людину, з величезними зубами. Словом, добре, що вже вимерли.

Тороси – нагромадження крижин, серед яких дуже люблять грати в "Чапаєва" гвінпіни.

"Чапаєв" – хуліганська гра в шашки. Сутність її полягає в тому, що на звичайній ігровій дошці вишиковуються шашки, але свої ходи супротивники роблять за допомогою влучних щиглів (по шашках). Ваше завдання в "Чапаєві" – збити якнайбільше шашок супротивника з дошки, а якщо при цьому своя, ударна, залишиться на дошці – взагалі пречудово. За відомостями з достовірних джерел, у найближчому майбутньому гра "Чапаєв" навряд чи буде зарахована до олімпійських видів спорту.

Як дурневі поталанило

(Оповідання)

Довга чорна стріла зі строкатим оперенням не встромилася навіть – плюхнулася у в’язкі болотні мочарі. Й одразу почала тонути.

Неподалік у два голоси вилаялися, чиїсь чоботи зашльопали від купини до купини, розганяючи комарів і бабок.

– Бачиш, де впала?

– Бачу, ваша високосте.

– Поруч жаби спостерігаються?

– Жодної. Ропуха, щоправда, сидить, баньки витріщає, але...

– Гадаю, підійде і ропуха.

– Ваша висо...

– Не канюч! Ми що, даремно цілісінький день у багнюці товчемося? Готуйся давай... Де вона, твоя ропуха?

– Не моя – ваша. ...Гаразд, гаразд, не буду, мовчатиму. Осьдечки. Під самими вашими ногами.

Ропуха дійсно сиділа якраз біля Царевичевих чобіт – колись розкішних, розшитих золотом і перлинами, а тепер добряче вибрьоханих у болотній рідоті.

– Привіт, – сказала ропуха. Була вона опецькувата, вкрита салатового кольору пухирцями, з лупатою мордочкою і єхидною посмішкою на ній. – Поганенько стріляєш. А ну, присядь навпочіпки.

Царевич слухняно підтяг каптан (начебто міг ще більше його забруднити!) і присів.

– А ти нічо-о, – сказала ропуха. І оком хвацько підморгнула. – Підійдеш.

– Тобто?

– Ну, ти ж дружину собі шукаєш чи просто вийшов з лука постріляти? Якщо просто постріляти – тоді, звичайно, перепрошую. Ось стріла, забирай і топай далі. "Ні пуху ні пера", "вдалого полювання" і таке інше.

Царевич зніяковіло кашлянув.

– Все-таки за дружиною, – підсумувала жаба. – Правильно. Давно пора!

– Не такий я вже й старий! – образився Царевич.

– Я про себе, – пояснила ропуха. – Ну, довго ти ще на мене будеш витріщатися? Чи звичаїв не знаєш? От уже ця молодь!.. Підказую: цілувати мене треба. З любов’ю, від чистого серця. А не з тим виразом обличчя, що в тебе зараз проступив.

– Не царське це діло – ропух цілувати, – заявив царевич, підводячись. – Ану, Дурню, давай!

Його супутник і тезко (а також – незаконний брат по чарівній рибі, котру скуштувала не тільки Василина Премудра, але і Марфа-Молочниця) зітхнув і позадкував. Дурнем він був тільки по батькові. Цілувати земноводне – не хотів.

– На дибу підеш, – утомлено сказав Царевич. Видно було, що розмова ця ведеться не вперше і на Дурня погрози незаконного братика справляють враження все менше й менше. – А поцілуєш – озолочу.

– Міністром зробиш?

– Зроблю. Зовнішніх зносин.

Щодо "зносин" Дурень не був упевнений, слівце викликало якісь невиразні підозри, але він вирішив не коверзувати, зажадав тільки:

– Заприсягнися.

– Агов! – устряла в розмову ропуха. – Доводжу до вашого відома... – тут її увагу відволікла бабка, що пролітала неподалік; комаха була миттєво підбита язиком і строщена. – Доводжу до вашого відома, – продовжила нарешті ропуха, – що цілувати мене будь-кому не варто. Небезпечно для життя.

– Патякай-патякай, – протяг Царевич. – Врахуй, я у своїй сім’ї брехні не терпітиму. Мені потрібна дружина чесна, не ошуканка.

– Це хто ошуканка?! Я ж навпаки – попереджаю! Якщо хтось-таки не істинно царського походження, чари не спрацюють.

І вона між іншим схрумала комара.

Іван-Дурень запитально подивився на Івана-Царевича, мовляв, що накажете.

– Цілуй, – рішуче звелів той. – Там розберемося.

– Я протес!.. – ропуха виявилася недостатньо моторною і не встигла відскочити. Іван-Дурень, набравши урочистого (як на похороні) виразу обличчя, припав до майбутньої царівни губами. "Заразом перевірю, чи правду батько казали, коли п’яний бували".

"Брехали", – зрозумів Дурень. Не перетворювалася ні на кого ропуха, так і сиділа на долоні, дихала часто горлом й баньки витріщала з переляку. Днинка у неї сьогодні випала – борони Боже: спершу ледве не пристрілили, тепер цілуватися лізуть без серйозних намірів.

"Ну й добре, – подумав Іван-Дурень, відпускаючи її на купину. – І добре, що батько вигадали все".

– Тьху! – у два голоси вигукнули ропуха й Царевич.

Останній додав замислено:

– Невже просто балакуча?..

– Дурень! – обурилася ропуха.

– Га? – нахилився до неї Дурень.

Ропуха злизала з повітря ще одного комара і заявила задоволено:

– Я ж попереджала!

І з повагою на Дурня зиркнула.

– Врахуй, – сказала Царевичу, – я тут довго розсиджуватися не збираюсь, у мене часу обмаль і взагалі. Будеш цілувати – цілуй, ні – забирайся! Бач, гидує він...

– Не гидую! – почервонів Царевич. – Я... Зараз, я...

"Нецілований, – зрозуміла ропуха. – Це добре.

Якби ще дійсно чистокровним виявився... Нині цариці такі непостійні!"

Тим часом її знову підняли високо над купиною і серйозно намірилися-таки поцілувати. Щоправда, над радісним виразом обличчя Царевичу було ще працювати і працювати, але це нічого, діло наживне. Та й зрозуміти його можна.

– Вийшло! – прошептав Іван-Дурень. – Ти ба!..

– А ти думав, – хмикнула вона. – Чари – це тобі не просто так! Ану, допоможи йому з каптана виплутатися. До речі, одяг можеш собі залишити. Скажеш Царю...

– Придумаю, що сказати, – відмахнувся Іван. – А що, дійсно ми з ним настільки схожі?

– Як дві краплі води.

– Тож-бо батя матінку підозрювали...

– Ну, батя твій і справді дурнем був, якщо про такі речі тріпався. А ти – помовч! ...Гаразд, ступай з Богом. Переодягнутися не забудь, коли з лісу виходитимеш, а все своє в трясовині втопи чи спали. Точно справишся з новим життям?

– Я – так. А як же він?

– І він справиться. Не перший, надійсь, і не останній. Перевірено, вже. Ну, йди.

Вона посиділа, дивлячись услід Дурню, потім скосила погляд на свого нареченого. "Все-таки не так самотньо житиму, буде тепер з ким словом перекинутися".

Тут уже й Іван-Царевич отямився. Спробував обуритися: "Що стало?!.." – та не договорив.

Відволікся, щоб збити язиком смачненького комара.

Свої зауваження та думки про книгу Ви можете залишити в Інтернеті на сайті автора за адресою:

http://puziy.faust.net.ua/