Місто Тисячі Дверей - Арєнєв Володимир

Коли ж хмари закінчилися, Рету-Де-Мон кивнув і сказав:

– Гарна робота, молодець. Але це ще не все, друзі мої. Дощ буде не справжнім без блискавки і грому.

– Де ж нам узяти грім і блискавки?

– Еге-гей! – закричали в цей час знизу. – Ми прибули.

Фімка обережно, щоб не звалитися, визирнув на вулицю: там стояв Айо, а довкола нього юрбилися холодильники на крокодилячих ніжках. У холодильниках сиділи гвінпіни, а над ними мерехтіло всіма барвами веселки полярне сяйво, прив’язане, немов повітряна кулька, на мотузочки: щоб не спливло. Його гвінпіни вивели з Вічної Криги і на прохання Рету-Де-Мона привели сюди.

Їм, разом із сяйвом, допомогли піднятися на вежу.

– Вважаймо, блискавками ми вже забезпечені, – підсумував Рету-Де-Мон.

– А як же бути з громом?

– У цьому нам допоможе мій брат. А ось і він.

Справді, до вежі наближався, як завжди, незворушний Колреш Ямс. За ним гордовито прямував дрібний хуліган Шварцик, який ніс у своїх здоровенних кулачищах новий, ще більший барабан детектива.

Коли вони піднялися на вежу, Рету-Де-Мон сказав братові:

– До речі, драпування з Горщичка можна зняти. Адже рано чи пізно його все одно довелося б повертати, а так він звучатиме голосніше.

– Ось у чому річ! – здогадався Сигізмунд. – Саме для цього ти, Шварцику, і поцупив у мене ложку з подвійним дном?! Щоб потім сховати Горщичок і винести його, так?

– Ну взагалі-то так, – зізнався Шварцик. – Я ж казав, що виправляюся. Я ж на благо міста діяв, Сигі. Через те, що ти тут накоїв, і окуляри в добродія Лонгія довелося взяти – інакше б я Горщичок ніколи не викрав.

– Гаразд, – сказав Рету-Де-Мон. – Настав час заподіяну шкоду виправити. Якщо усі готові, чи не розпочати нам, друзі?

І вони розпочали!

Спершу зняли з Горщичка драпування, і Колреш Ямс, примірявшись, від душі затарабанив по його порожньому днищу! Грім загримів такий, що чутно було у всіх куточках Охів! Мабуть, такі успіх і визнання великий детектив мав уперше за свою кар’єру – і детектива, і музиканта.

Потім гвінпіни почали прив’язувати шашки до полярного сяйва і запускати їх долу. Між шашками і сяйвом натягалися тонкі блискучі нитки, і раптом рвалися з тріском. От вам і блискавка!

А потім, звичайно ж, у хід пішли хмари з намальованими на боках літерами "Д"!

"Д", – подумав Фімка, – значить "дощ". Але ще "добро". І "домівка". Он скільки класних слів починається на букву "Д"! "Дитинство", до речі, теж".

Він засміявся цьому життєдайному дощеві, який змивав з вулиць і будинків міста все наносне, несправжнє. А внизу, на бруківці, городяни танцювали, взявшися за руки, крила і щупальці. Ну, а в кого не було ані рук, ані крил, ані щупалець, ті ляскали плавцями або просто перекочувалися з боку на бік і весело співали.

Дехто потім навіть стверджував, що бачив танцюючих у небі вакуумних летяг. І знаєте, я їм вірю...

Розділ тридцять сьомий,

у якому приходить Король

Дощ потроху закінчувався. Щасливі й утомлені, городяни розходилися по своїх будинках, і ніде, ні на кому не залишилося табличок, бірочок і наліпок. З вежі було видно, як у географічному парку усе повертається на свої місця, а самотній заблукалий веласираптор із намальованого Сигізмундом світу давно розпластався на бруківці й перетворився на мокрий аркуш. Чарівні Двері тепер знову з’явилися, дощ змив із них фарбу, і вони стояли й вабили до себе.

І раптом: "Король! Король повернувся!" – закричали десь далеко.

Радісні голоси підхопили цей лемент і понесли його над містом, як прапор, як сонце.

Ті, хто був на вежі, перезирнулися.

– Невже справді Король? – недовірливо і трохи злякано запитав Сигізмунд. – Він, напевно, покарає мене.

– Нічого подібного! – розсердився Бульчин Жуск. – Зять у мене добрий і справедливий. Навіть якщо і покарає, то не сильно, тільки з виховною метою.

– Давайте швидше спустимося, – запропонував Фімка. Йому дуже кортіло побачити Короля.

– Але ми не можемо, – розвів руками Лонгій-Л’Оккі. – Усі хмари ми використали як дощові, і тепер вони напевно відпочивають. А я витратив свою чарівну силу на те, щоб накачувати в них права, – і він показав окуляри, у яких вода з Озера зараз виглядала як звичайнісінька. – Тож кілька годин нам доведеться посидіти тут.

– Ну, нічого страшного, – потішив Фімку Колреш Ямс. – Мені здається, Король повернувся надовго.

– Дивіться, дивіться на Озеро Кольорової Музики! – раптом вигукнув привид Гороб’янія.

Над Озером постала веселка, а під її аркою раптом проступили обриси іншого світу.

– Це ж Утопіябург! – разом закричали Мірмелеон і привид Гороб’янія. – Озеро само відкрило Двері туди і тепер перебуватиме в двох світах одразу.

– І отже, – додав Гороб’яній, – іти вже час мені. Тепер я став Виконаною Обіцянкою.

– Можу припустити з високим ступенем імовірності, що нудьгуватиму без тебе, – сказав Колреш Ямс. Було видно, що він навмисно говорить так зарозуміло, щоб ніхто не помітив, як йому сумно розлучатися зі своєю Обіцянкою.

– Але ж ніщо тобі не перешкодить в Утопіябург до мене, як гість, прийти, – сказав привид Гороб’янія. – Прощавайте, друзі! – і він зник.

Потім Фімка з рештою, хто опинився замкненим на вежі, із задоволенням дивилися, як оживає місто. І тільки надвечір відьма на старомодному пилососі помітила їх і допомогла спуститися.

Але коли вони опинилися внизу, з’ясувалося, що Король уже пішов.

– Як пішов?! – не повірив Фімка. – Він же тільки-но повернувся...

Це було так... так нечесно! Наче Фімка виконав домашнє завдання, а його вилаяли або узагалі вигнали зі школи.

Сльози наверталися на очі, і Фімка не заплакав тільки тому, що поруч стояли його друзі.

– Як пішов?.. – прошепотів він, тільки щоб не мовчати.

Ось так, – сказав йому якийсь меланхолійний кентавр.

А деякі гвінпіни, котрі не потрапили на вежу й особисто бачили Короля, підтвердили:

– Пішов! Сказав, що раз тут усе добре і ми самі розібралися з нашими бідами, то він нам і не потрібний. Обіцяв навідатися трохи згодом, за кілька місяців, а зараз, сказав, справи. Йому сина потрібно кудись там відвезти, на якийсь відпочинок чи що.

– Так у мене є онук! – зрадів Бульчин Жуск. – Цікаво, який він? Утім, Король слово дотримає і з’явиться, якщо обіцяв; тоді й дізнаюсь. А тепер, друзі, чи не відсвяткувати нам оновлення міста?

І почалося свято, що тривало цілих два дні й дві ночі. Злітали в повітря феєрверки і бірюзові шашки, будинки і їхні мешканці, водили хороводи, і знову поширилися чутки, що хтось бачив вакуумних летяг.

Шкода, Фімка не зміг залишитися на святі до кінця. Він, звичайно, уже не так засмучувався через те, що не побачив Короля – просто Фімці теж потрібно було повертатися. Додому.

А то батьки вже, напевно, почали турбуватися.

Розділ тридцять восьмий,

у якому відбувається розмова, але незрозуміло, чи була вона насправді

– Привіт, – сказав тато. – Щось ти швидко. Фімка кашлянув і нічого не відповів. Подумав, що тато обмовився. Все-таки на вулиці стояла глибока ніч. Або це тато навпаки, натякає, що Фімка надто затримався. Іронізує.

– Я не навмисно, – зітхнув він. – Просто так вийшло, що...

– Знаю, – сказав тато. – Не переживай. Зрештою, все вийшло якнайкраще, чи не так?

– Ага.

– А Пензель?

– Ну, його залишили в пані Бенбоу. Звідти його навряд чи хтось ризикне поцупити. Та й усе одно, крім Короля, Пензель нікого не слухається.

– Взагалі-то, ще він слухається його сина. А як Сигізмунд?

– Сигізмунд виправляється. Він тепер хоче стати Садівником. Каже, професія гарна, та і лад у садку потрібен.

– От і добре.

– Слухай, тату... А правда, що...

Але Фімка так і не зміг згадати, про що хотів запитати. Очі його зліпалися, і він заснув.

А прокинувшись вранці, навіть не до кінця зрозумів, чи була ця розмова з татом насправді чи тільки наснилася йому.

– Тату, – обережно запитав він, – а що, ти справді Король?

– Аякже! Над усіма своїми картинами і мріями – Король. А наша мама – Королева. Добре, збирайся-но, тобі сьогодні їхати до табору, пам’ятаєш?

Коли вони всі втрьох їхали маршруткою до вокзалу, Фімці раптом здалося, що хтось ворушиться в кишені. Він засунув туди руку, але нічого, крім жетона на метро, не знайшов. Тільки раптом почув над самим вухом: "Ну, бувай, друже. Ми теж повертаємося до себе, але будемо навідуватися в Охи. Пам’ятаєш? За два місяці! До зустрічі!"

"Здалося, – подумав Фімка. – Напевно, здалося ".

І йому стало трішки сумно, як це буває завжди, коли закінчується щось дуже і дуже гарне. Але на Фімку чекали цілих два місяці моря і сонця, тож довго він не сумував, ні.

Розділ тридцять дев’ятий,

найменший

А потім, через два місяці, тато сказав...

Від оповідача

За вікном, як і раніше, ллє і ллє осінній дощ. А малюнок з Дверима – ось він, переді мною, висить на стіні. Здається, йому там дуже сподобалося, він звик до цього місця за той час, поки я писав про нього казку. І він не хоче повертатися до шухляди.

Мабуть, доведеться там його і залишити. Тим більше, що я теж до нього звик. На перший погляд це найзвичайнісінький малюнок, я знаю, бо сам його намалював. І все-таки з кожним днем дедалі сильніше мені хочеться відкрити Двері. Мені здається, що крізь них вже долинають голоси, що у двірному отворі проступають обриси будинків і вулиць, а іноді, ночами, я чую далекі барабанні симфонії і бачу крилаті тіні в небі за Дверима.

І що з того, що кажуть, начебто ніхто і ніколи не здатен побачити вакуумних летяг?! Оце вже справжні казки, слово честі!

Київ, березень-серпень 2001 р.

Словник-роз’яснювач

Ну який же читач любить примітки, які нагадують про себе в тексті зірочками або, ще гірше, циферками! Звичайно, прочитавши ці зноски, можна довідатися багато нового, але для цього мусите відволікатися від подій, що відбуваються в книзі. А коли ви з легкістю переходите від основного тексту до приміток, значить, з книгою щось не так!

З іншого боку, примітки таки необхідні. Про все, що відбувається у світі, герої знати не можуть. Натомість автор часто знає про світ, котрий зображує, набагато більше за своїх персонажів. Іноді читач теж хоче довідатися дещо, окрім того, про що написано в книзі. Для таких випадків і призначений "Словник-роз’яснювач".

Вас досі мучають думки про те, як виглядали вакуумні летяги або на честь якого трактиру була названа бабця-піратка Меліси і Розалінди? Тоді швидше прочитайте потрібну статтю зі словника!

Абордаж – коли під час битви два гребних чи вітрильних кораблі зчіплюються один з одним, щоб матроси помірялися силами в рукопашному бою, найбільше дістається бортам.