Місто Тисячі Дверей - Арєнєв Володимир
Ти дивишся – а там уже безлад!
– А Сигізмунд не просто відвернувся, він пішов з географічного парку, – підсумував Рету-Де-Мон. – Тому тепер він має багато клопоту. От тільки б Брехло...
– ...не утік від клопоту кудись в інше місце, – подав голос Колреш Ямс. – Тобто, ти пропонуєш нам вирушити до географічного парку і спробувати роздобути ложку?
– Пізно, – сказав Мось. – За нашими розвідданими, Сигізмунд уже повертається додому.
– Виходить, треба йти до нього додому! – підвівся з крісла Лонгій-Л’Оккі. – Я не можу більше чекати. До того ж, Мірмелеону може знадобитися наша допомога. Згодні?
– Думаю, наша компанія приверне до себе надто багато уваги, якщо вирушить туди гуртом, – заявив детектив. – Ідіть-но ви, Лонгію-Л’Оккі, і візьміть із собою Фімку й мою Невиконану Обіцянку.
– Ви забули про Нас, – невдоволено пробурчав Мось.
– Та ви однаково пішли б з ними, – посміхнувся містер Ямс.
Він постояв на ґанку, дивлячись услід цій різношерстій компанії, яка крокувала нічними охівськими вуличками, а потім повернувся до будинку.
– Здається, ця історія розгортається зовсім не так, як ти очікував, – сказав Рету-Де-Мон.
– І в цьому її привабливість, – відповів містер Ямс.
Розділ двадцять дев’ятий,
у якому нічними Охами літають, бігають і плазують городяни, а дехто з них навіть проникає через відкрите вікно до чужого будинку
Самотня повітряна куля, що поверталася від Повітреспаду Найсвіжішого Повітря, дихала, як то кажуть, на повний балон. І хоча почувалася трохи сонною, не поспішала причалити до даху рідного будинку, а вирішила ще трохи повисіти у небі й поспілкуватися з іншими літаючими істотами. Сьогодні вночі місяць узяв вихідний, тому тут, нагорі, було темно, і в повітрі пролітали найрізноманітніші створіння, які у місячні ночі в небесах не з’являються.
Відьми на старомодних пилососах мчали на своє відьмацьке збіговисько у бік Не Зовсім Лисої Гори – густо порослого ялинником пагорба. Звідти доносилися перші "Ой!", "Ух!" і "Ну от, знову промахнулася!" Це новоприбулі здійснювали посадку – не м’яку, а яку вже вийде. Повітряна куля зітхнула і подумала, що пилососи все-таки не зовсім досконалі літальні апарати, адже вони не створені для польотів у небі. Так само як і мітли. Але відьми – вони ж відьми, їм потрібно, так би мовити, тримати фасон. Навіть якщо при цьому доводиться приземлятися на ялинові лапи. Куля здригнулася, коли уявила собі, що б голки вчинили з нею.
Потім розпочалося найцікавіше: за зміною повітряних потоків і пожвавленням серед зірок куля здогадалася, що десь поруч літають вакуумні летяги. Звичайно, вона ніколи в житті не бачила їх (до речі, у повітряних куль і очей немає, вони зовсім по-іншому сприймають навколишній світ). Але здогадуватися про присутність вакуумних летяг могла. І навіть іноді обмінювалася з ними кількома ввічливими словами про погоду.
Однак сьогодні поспілкуватися з летягами кулі не пощастило. Вона помітила, як до будинку повертається хазяїн, і вирішила, що краще б до його приходу з’явитися на даху. До того ж вона, як і інші повітроплавальні кораблі, потроху впадала у сплячку через відсутність тіней міжДвірних вітрів.
Вже спускаючись на дах, куля також помітила дивну компанію, яка рухалася однією з вуличок. Але добре роздивитися (або, якщо точніше, завважити) вона не встигла, оскільки хазяїн був зовсім близько. Куля опустилася на дах і сумирно завмерла. Задрімала.
Тим часом дивна компанія, яка складалася з Фімки, Лонгія-Л’Оккі і Невиконаної Обіцянки (і, зрозуміло, Мосей у Фімчиних кишенях), уже встигла добряче перехвилюватися, блукаючи нічними вуличками Охів. Як і в кожному місті, в Охах було два життя: денне і нічне. І нічне життя Охів дуже сильно відрізнялася від денного. Як уже було сказано, ночами у небі над містом літали на пилососах відьми, й іноді вакуумні летяги (самі, без пилососів). Але між будинками теж блукали всілякі-різні... городяни, якщо можна так висловитися. То промчить карета, запряжена величезними псами з палаючими очиськами, то прострибає на одній нозі лелека в блюзнірському ковпаці, а то прошкандибає чийсь надміру активний журнальний столик.
Чомусь Фімці здавалося, що з деякими нічними мешканцями Охів краще не зустрічатися. Тут узагалі все начебто розмежовано: одні живуть уночі, інші – вдень. І буцімто домовилися зайвий раз одне одному на очі не потрапляти. "А хто не сховався, я не винен", – пригадав він слова лічилочки.
Хоча, напевно, в минулому нічні мешканці, навіть якщо і заставали когось із денних, не надто суворо до них ставилися. Але то були звичайні часи, коли ще не пропав Горщичок, а мракковари без проблем здобували собі заДвірних сонячних зайчиків. А зараз усе змінилося, і нічні городяни, як і денні, були трохи... злостиві.
Тому Фімка, як і Лонгій-Л’Оккі, намагався триматися в тіні будинків і якнайменше шуміти. Тільки Невиконана Обіцянка великого детектива нехтувала всілякими умовностями і простувала, а вірніше, пливла над бруківкою, анітрохи не звертаючи уваги на нічних городян. Ті, збентежені такою зухвалою поведінкою, відповідали Обіцянці взаємністю.
– Наближаємося, – повідомив з кишені Мось. – От він, будинок.
Лонгій-Л’Оккі кивнув, підтверджуючи.
– А у вікнах світло горить, – сказав привид Гороб’янія. – Напевно, хазяїн будинку вже вдома.
– Та й Ми вже тут, – захихотів Мось. – Ну то що, як діятимемо?
– Дочекаємося, поки Брехло засне, – запропонував Фімка. – А потім дамо знак Мірмелеону, що ми тут.
– Світло згасло, – прошепотів Лонгій-Л’Оккі. Зараз він анітрохи не був схожий на могутнього чарівника: просто звичайна собі людина, тільки окуляри надто темні та надто великі. – Ходімо, я знаю, де в нього вікно, яке він залишає на ніч відчиненим, щоб кімнати провітрювати.
– А це правильно? – раптом засумнівався Фімка. Насправді він страшенно боявся, що їм доведеться зіштовхнутися з Сигізмундом, боявся більше, ніж невиконаного домашнього завдання з англійської, більше, ніж виклику в школу батьків, більше, ніж...
Словом, він волів би ще раз зустрітися з веласирапторами і танками (тільки цур – паперовими!), ніж лізти до будинку Брехла.
– Не зовсім правильно, – зітхнув Лонгій-Л’Оккі. – Але ми ж збираємося лише забрати назад мої окуляри – і нічого більше. Тому все-таки правильно.
Вони через вікно залізли до будинку Брехла. У кімнатах пахло льодяниками і фарбами.
– Десь тут... – почав був Лонгій-Л’Оккі.
Але договорити не встиг.
Бо з цієї миті події понеслися вперед зі швидкістю розлючених носорогів, переганяючи одна одну, а іноді навіть накладаючись одна на одну (чого пристойні носороги ніколи б собі не дозволили).
Отож, найближчим часом Фімка мусив пережити чергову порцію Страшенно Небезпечних Пригод.
Але він про це, певна річ, не знав.
Частина четверта.
Пензель – добре, а дощик – краще!
Розділ тридцятий,
у якому Пензель виймається, а Брехло прокидається
Отже, Лонгій-Л’Оккі почав говорити: "Десь тут..." – але цієї миті відчинилися двері й до них вийшов Мірмелеон, весь у піску, але задоволений. У в передній парі лапок він обережно ніс окуляри.
– Ось! – пошепки, але гордо повідомив він. – Здобув.
– А що Сигізмунд?
– Спить. Він прийшов весь скуйовджений, розхристаний, у пошарпаному одязі... й узагалі...
– Ну, в нього одяг і так не дуже цілий, – сказав Лонгій-Л’Оккі. – А де Пензель?
– Брехло спить, не випускаючи його з рук. Але якось дивно. Немов боїться втратити і водночас боїться його самого.
– Дозволь, – Лонгій-Л’Оккі взяв у Мірмелеона свої окуляри. У них переливалися фарбами води Озера Кольорової Музики. – Я мушу поглянути на Пензель.
– Але ж ви не збираєтесь... – здригнувся Фімка. Він уявив собі, що станеться, якщо Сигізмунд раптом прокинеться і побачить їх.
– Збираюся, – зізнався чарівник. Тепер, надягнувши чарівні окуляри, він виглядав солідніше. – Пензель не повинен бути в чиїх попало руках... – Лонгій-Л’Оккі зніяковіло похитав головою: – Він узагалі не повинен був датися Сигізмундові до рук. Тільки – Королю-Маляру або його найближчим родичам. От, принцесі, наприклад... Вірніше, виконуючій обов’язки принцеси. Або пані Бенбоу, вона все-таки мама принцеси, дружини Короля. Але не Брехлу. Та навіть якщо він за допомогою якогось чарівництва і зміг заволодіти Пензлем, до добра це не доведе.
– Це я помітив, – сказав Фімка.
– Ну от, бачиш.
– А як же тоді ви зможете взяти Пензель, якщо він нікому не дається до рук?
– Якщо Сигізмунд зміг, то і я вже щось придумаю. Тим більше, з моїми окулярами. – І Лонгій-Л’Оккі дбайливо погладив оправу. У ній вода з Озера негайно почала переливатися особливо яскравими і приємними барвами, немов відповідала на дотик. – Ходімо, – сказав чарівник. – У нас мало часу.
І вони ввійшли до спальні. Головний Порядник міста Охи спав на ліжку, згорнувшись клубочком і міцно стискаючи Пензель у витягнутих руках. Дійсно, ніби водночас боявся його самого, але й боявся його втратити.
Лонгій-Л’Оккі охнув.
– Він тільки наполовину справжній!
– Як це? – запитав Мось із кишені.
– А так! Тепер зрозуміло, чому він дозволив чужому взяти себе.
– А ще зрозуміло, чому намальовані Брехлом Двері виявилися тільки наполовину справжніми, – здогадався Мось. – Інакше б, Фімко, злопали нас ці ящірки хвостаті! Тільки б вуса та крила залишилися.
– У мене немає ні вусів, ні крил, – образився Фімка. – То що ж, виходить, нам тепер ніколи не вдасться викликати Короля-Маляра? Бо якщо Пензель справжній лише наполовину, виходить, і ті особливі Двері не відчиняться.
– Щось вигадаємо, – підморгнув йому Лонгій-Л’Оккі. – Спершу заберемо те, що є.
Він обережно, самими кінчиками пальців взяв Пензель. Потім потягнув його до себе.
Сигізмунд заворочався уві сні і, причмокуючи губами, смикнувся. Відпускати Пензель він не хотів, але й не прокидався.
Лонгій-Л’Оккі потягнув трохи сильніше.
– Не виходить, – прошепотів він. – Допоможіть. Фімка взявся за Пензель, а чеширські таргани вибігли з кишені й заходилися обережно лоскотати Сигізмунда, щоб той перевернувся і розкрив кулаки. Привид Гороб’янія через свою безтілесність допомогти нічим не міг, тому він завмер біля вікна і видивлявся, чи не помітив їх хтось із вулиці; там поки що було спокійно.
– Тягніть! – скомандував Мірмелеон. – Раз! Два!..
Один із Мосей, видно, таки розбудив Брехла: той, не розплющуючи очей, потягнувся, щоб почухатися, і випустив Пензель.
– Три! – закінчив Мірмелеон.
