Місто Тисячі Дверей - Арєнєв Володимир

Залазь до кишені й накажи твоїм родичам зробити те ж саме. Будемо прориватися! Звичайно, краще, щоб нікуди не треба було прориватися. Але якщо почалася така катавасія, то чого вже там... Прорвемося якось!

Фімка одягнув куртку і вже зробив крок до дверей, та Мось зупинив його:

– Зачекай! Візьми-но з собою гумку... про всяк випадок.

– А який у цьому сенс? Вона ж теж намальована.

– Так... – засумував Мось. – Це Ми не дошурупили. Гаразд, ходімо. Придумаємо щось на місці.

Зрештою Фімка все ж вирішив прихопити з комори стару швабру, якою давно ніхто не користувався. Виходить, подумав він, особливої шкоди від цього не буде, і мама не переживатиме. Він, як і раніше, не міг вважати тутешню, намальовану маму всього лише лялькою, було в цьому щось неправильне.

Перед тим, як вийти з під’їзду, Фімка відкрив двері й подивився на вулицю. Танки під’їжджали до будинку з двох боків, але були ще далеко, великі динозаври (ті, які дурніші) трощили зараз ігровий майданчик, а дрібні кудись зникли. Це Фімці особливо не сподобалося.

– Як вибиратимемося? – прошепотів він до тарганів. – Можна по прямій, через дорогу, а можна дворами.

– Давай дворами. Довше, зате ризику менше.

Фімка обережно вислизнув з під’їзду і, притиснувшись до стіни спиною, почав крастися до підворіття. Раптом найближчий із танків вистрілив – гримнуло так, що, здається, захитався асфальт під ногами, – і Фімчин будинок запалав. Тут уже було не до конспірації! Фімка щосили помчав подалі від палаючого будинку!

І тут з’явилися веласираптори. Їх було троє, просто як у фільмі "Парк юрського періоду". "Чи, – замислився Фімка, – у фільмі їх було більше?" Час наче уповільнився, взагалі зник, і він встигав багато зробити і поміркувати про різні речі. І йому здавалося дуже важливим згадати, скільки ж було веласирапторів у "Парку юрського періоду".

Ще Фімка подумав: добре, хоч швабру він не викинув. Але погано, що шваброю з цими хижаками не дуже повоюєш.

От тоді-то у Фімчиній голові й пролунав той голос, який подеколи навідується до кожної дитини і радить їй не перевіряти, чи здатний мамин міксер порізати на дрібні шматочки зім’ятий клапоть паперу. Зазвичай голос віщає собі й віщає, але ніхто ніколи не дослухається до його порад.

Зараз голос сказав Фімці: "Вони ж паперові! А ти – справжній! Так, об папір можна поранитися, якщо провести пальцем по краю свіженького стоса аркушів для принтера. Але їхні пазурі й зуби – з картону і навряд чи здатні заподіяти тобі шкоду. Якщо, звичайно, ти не будеш боятися..."

Але в тім-то й річ: Фімка боявся!

"Боягуз ти все-таки, Буселе! – подумав він. – Звичайнісінький боягуз!"

Веласираптори повільно наближалися.

– Біжіть, Мосі! – гукнув Фімка чеширським тарганам. – Давайте, перетворюйтеся на невидимок і рятуйтеся!

Він не знав, чи почули вони його.

Веласираптори стрибнули.

Зовсім машинально, не замислюючись над тим, що робить, Фімка відмахнувся від них шваброю.

Звичайно, він розумів: швабра, як і динозаври, всього лише намальована на папері злостивим Порадником на ім’я Сигізмунд. Тому вона не допоможе впоратися з веласирапторами.

Та він не помітив, що поки біг, чиркнув шваброю по палаючому будинку. І тепер на її кінчику жеврів невеликий вогник. Напевно, він теж був намальований, як і ці будинки, дерева, танки...

Але коли швабра вдарила по веласирапторам, ті зайнялися. Двох із них Фімка збив з ніг, але третій повис на його плечі і клацав над вухом намальованими зубами. Проте нічого не міг вдіяти! Ні-чо-гі-сінь-ко!

– Ти лише дурний малюнок! – крикнув йому Фімка. – Тому забирайся геть! – він струсив з себе веласираптора і як слід надавав йому шваброю!

– Так їх! – хором підтримали з кишені Мосі, всі троє. – Нехай знають!..

Розібравшись з нападниками, Фімка побіг до школи. Вірніше, до шкільного паркану, на якому були намальовані неправильні Двері. За його спиною горіли будинки і гриміли танки, було страшно, але ці пожежі й ці танки вже не лякали хлопчика. Виявляється, треба лише згадати, що вони – намальовані, згадати і повірити! І тепер вони не могли заподіяти Фімці шкоди.

Двері, як і слід було очікувати, виявилися на тому ж місці. Щоправда, проміжок між парканом і гаражем, здається, помітно зменшився. Але якщо паркан потрібний був Фімці цілий і неушкоджений, то гараж – ні. Тому він ударив по його намальованих стінах, зібгавши їх. Позаду щось вибухало, горів папір і гарчали люті тиранозаври.

Фімка добрався нарешті до Дверей, розчинив їх і ступив уперед.

І полетів.

Розділ двадцять третій,

у якому Фімку страхає страус

Проте летів Фімка недовго. Правильніше було б назвати це падінням. Точніше – падінням із крила літака, який стояв у Долині Загублених Речей.

Фімка повернувся в Охи – не додому.

Наступних кілька секунд він стояв, роззявивши рота, і з жахом дивився на те, у що перетворилося Місто Тисячі Дверей.

– Ну от, – подав голос один із Мосей. – Варто було відлучитися на пару днів! І будь ласка, таке безладдя влаштували!

Але він помилявся. У тім-то й річ, що влаштували тут порядок! Та ще який!

Раніше загублені речі лежали в Долині безсистемно. Тепер же хтось розподілив їх відповідно до розмірів і властивостей, навішав бірочки з номерками і записами, на яких значилося, коли і де дану річ загублено. До того ж, скрізь між нагромадженням речей було прокладено доріжки з канатами обабіч. "За огорожу не заходити!", "Руками не чіпати!", "Не шкодити, а то гірше буде!" – лякали таблички на канатах.

До Фімки підійшов суворий на вигляд страус у жовтогарячій касці, з блискучим значком на грудях.

– Порушуємо? – зловредно поцікавився він. – Зрозуміло ж написано: за огорожу не заходити!

– Ми вже йдемо, – сказав йому Фімка. – Скажіть, але ж раніше тут було зовсім по-іншому...

– Було, та загуло! – гаркнув страус. – Давай, забирайся геть!

І він боляче вдарив Фімку ногою.

– Шкода, що ти не паперовий, – пробурмотав хлопчик. – А то б я тобі показав!

Але страус його вже не чув. Він переконався, що більше ніяких порушень не передбачається, і з маху встромив свою голову в пісок: неподалік, мабуть, спеціально для цього, була насипана його ціла купа.

Озирнувшись, Фімка переконався, що точно такі ж купи височать у Долині неподалік від доріжок. І біля кожної стоїть на варті, сунувши голову в пісок, страус. Стежать, так би мовити, за порядком. З-під землі. Недарма кажуть: "З-під землі тебе дістану!" Ось ці справді дістануть.

Не бажаючи зайвий раз спокушати долю і дражнити страусів, Фімка з Мосями в кишені вийшов розкресленими у Долині доріжками на звичайну доріжку для відвідувачів географічного парку. Щоправда, тепер її теж обабіч обвішали табличками з тими ж грізними попередженнями.

– Можна подумати, – пробурчав Мось, – хтось із власної волі зайшов би за огорожу Урочища Дитячих Кошмарів! У них тут у всіх що, вуса вузликом зав’язалися? Або, може, їх Великим Капцем пристукнуло?! Кому б спало на думку шкодити такій красі? Хоча, що це Ми – краси ж ніякої не залишилося, самі таблички. А от їм би Ми залюбки нашкодили...

– Мось, тут щось трапилося, поки нас не було, – прошепотів Фімка.

– А ти спостережливий хлопчик, – уїдливо зауважив чеширський тарган. – Довідатися б тільки, що саме тут відбулося...

– Запитаємо в страусів?

– Як? Ти вмієш розмовляти з тими, чия голова засунута в пісок? Може, нам краще пошукати наш будинок, га? А то він знову блукає безпритульний...

– А може, до палацу? – запропонував Фімка. – Меліса з Розаліндою напевно знають, у чому річ.

– А їхня бабця знає, хто ти такий, – додав Мось. – Вона ж бачила, як ти пішов. І якщо ти тепер повернешся, у неї виникнуть підозри. Слухай, а в тебе в місті немає ніяких знайомих? Крім, звичайно, того Порядника в сірому дранті.

Фімка подумав-подумав і згадав:

– Є! Господар однієї кав’ярні. Його звуть якось дивно... так, Димон чи щось на кшталт того.

– Зовсім інша річ! А де ця кав’ярня знаходиться?

– На пагорбі.

– І все? Більше нічого не пам’ятаєш?

Фімка зажурено похитав головою.

– Та-ак, – протягнув Мось. – Не густо. Та нічого, спробуємо знайти. А в крайньому разі звернемося до одного детектива, чув я про нього, начебто він будь-яку річ здатен знайти. Якщо вже він нам не допоможе... Але спершу все-таки спробуємо самі. Згоден?

– Авжеж!

Розділ двадцять четвертий,

дуже маленький, у якому майже нічого не відбувається

Містер Колреш Ямс, великий (і – єдиний) детектив в Охах, сидів у своєму улюбленому кріслі й вистукував на барабані сумну мелодію. Настрій у містера Ямса був меланхолійний і мрійливий. За вікнами навшпиньках ходили Невиконані Обіцянки, але сьогодні – не для того, щоб підкрастися і налякати когось, ні. Просто вони не хотіли привертати увагу великого детектива. У такому настрої він міг запросто їх виконати.

– Ну і чого я домігся? – запитав містер Ямс у когось, не видимого Невиконаним Обіцянкам. – Чого ж зрештою я домігся, га?

– Я думав, ви знаєте, що робите... – обережно і неголосно вимовив хтось. – Це ж елементарно, Ямс!

– Тоді здавалося, що саме так. Тепер я ні в чому не впевнений, – журливо вимовив детектив. – Бачите, я зовсім не такий великий.

– Справа не в розмірах, – примирливо повідомив голос. – Повірте, я знаю.

Якийсь час вони мовчали, тільки Ямс продовжував вибивати на барабані мелодію.

Потім у двері постукали...

Розділ двадцять п’ятий,

у якому будуються плани і ухвалюються рішення

Зрештою, пагорбів в Охах було не так багато, кав’ярень на них – трішки більше, а от господарів кав’ярень з ім’ям, яке звучало як Димон, узагалі п’ятеро. Дрібниці, якби всі господарі жили на одному пагорбі. А так – довелося полазити по схилах.

Зате тепер Фімка сидів у вже знайомій кав’ярні, а Рету-Де-Мон підливав йому мракки. Мракка була огидною на смак, зовсім не така, якою Рету-Де-Мон пригощав Фімку минулого разу.

– Незабаром і цієї не буде, – сумно проказав господар кав’ярні. – Мракковари з дня на день несуться гірше і гірше.

Він помітив Фімчин подив і пояснив:

– А як ти думав, звідки береться мракка? Не з Горщичка ж! Мосі кажуть, ви були у палаці. Тоді ти повинен бур бачити там мракковарів.

– Це котрі схожі на самовари? А поводяться, як курки?

– Саме вони!

– Бачив!

– Оце і є мракковари. Бо варять мракку. І відразу ж несуться нею. Як звичайні курки відкладають яйця, так вони відкладають невеликі барильця з мраккою.

Рету-Де-Мон відвів Фімку на задній двір і показав своїх мракковарів.