Комуна в степах - Куліш Микола

А от і трапилось. І всім скажу, що трапилось! Випив! Через категорію випив!

Дід К а с я н. Я ж казав, кинь про такеє думати, Якове!

Яків. Не можу, бо глибоко запала ця категорія в голову. От учора поливали ми садок. Цілий день відрами воду носили. А постав таку, як я думаю, машину, дак вона за годину-дві увесь сад залила б. Що?

Дід. Не можна нашому братові про таке думати.

Яків. Чому ж не можна?

Д і д. А тому, що на такі штуки люди є, великого розуму люди, кажуть.

Яків. То чого ж, скажіть, така категорія мені в голову впала? Чого? Я її жену, я вже не хочу думати, а вона все лізе. Що б не побачив, де б не побачив, зразу ж думка — чи не можна його на машину обернути? Та ось зараз, смійтесь, дивлюсь я на вашу стукачку, а десь у голові вже думка гризеться: хіба тепер така стукачка годиться? (Узяв у діда стукачку, гірко обдивився). Парову тепер стукачку треба, щоб парою вона стукотіла! А цю... (Та й кинув геть).

Хима (об поли вдарила). Та ти п'яний?

Яків. Вже не знаю, чи я п'яний, чи тверезий, чи я хворий, чи дурний.

Дід Касян. От за це, що закинув,— дурний. (Пішов).

3

Яків. Цілу ніч!.. Думав, що самогоном можна таку категорію затуманити.

X и м а. Де ж пак! Вже Мотроньці та й мені сю ніч та твоя машина снилася.

Яків. Та ну?

X и м а. От право!

Яків. Ану, розкажи!

X и м а. Немов отак хата. Поле. Я вийшла і стала біля дверей. І немов випав дощ, буйний дощ. Стала вода. А небо все в райдугах, аж дзвонить. І в калюжах райдуги, а степ голубий-голубий. От право! І немов я жду тебе...

Яків. Кинь! То в тебе маланхолія завелась у голові...

X и м а. Та слухай! Немов я жду тебе і ще якоїсь дівки з тобою...

Яків. Сама маланхолія!

X и м а. І немов приходить та дівка, сміється й каже, що тебе машиною переїхало. Ха-ха! Отією, що за неї думаєш, і, мабуть, ніколи ти її не видумаєш?

Яків. Видумаю!

X и м а. Ой, мабуть, ні!

Яків. Видумаю!

X и м а. Таке, мабуть, як той індик видумав. (Засміялась і побігла. Біля клуні гукнула). Мотронько, вставай! Пора!

Яків набрав з бочки води, вилив на голову й пішов.

4

Із клуні вийшла Мотронька. Озирнулася. Тоді в клуню:

— Нікого не видно. Виходь, Максиме!

5

Вийшов Максим. Зиркнув на всі сторони.

— Ну, прощавай! Мотронька. Увечері прийдеш? Максим. Аякже.

Мотронька. І з батьком поговориш? Максим. Та батько ж, кажу, такий, що й зараз у комуну, мати не хочуть.

Мотронька. Не хоче, й не треба! Тебе й без землі наша комуна прийме. Хима питалась у голови, немов її родич проситься, сказав — можна буде.

Максим. А як, приміром, не пустять мене мої старі, підеш до нас на хутори?

Мотронька (роздумливо одхитала головою). Ні!

Максим. Можна буде на виділ вийти.

Мотронька (заколупалась пальчиком по стінці. Зітхнула). Ні! Краще тобі до нас пристати.

6

Тільки розійшлися, аж тут Микитко. Побачив Максима, картузика по-парубоцькому загнув, зневажливо цвіркнув.

Максим (привітався). Доброго здоров'я, товаришу Микитко!

Микитко (зневажливо). Здоров! Хоч я тобі не товариш, і ти мені не товариш, й обидва ми не товариші. Максим промовчав і пішов.

7

Микитко (до Мотроньки). Що ж це ти, Мотронь-ко, га? Мотронька. Що? Микитко. Немов не знаєш? М о т р о н ь к а. Та що таке? Микитко. Зраджуєш інтереси, так? Мотронька. Які інтереси?

Микитко. Які?.. Пролетарські! Свої товариші під рукою, а ти з якимсь хуторянським елементом спиш. Де ж твоя свідомість?

Мотронька (зареготалась). Ну й штукар ти!

Микитко (озирнувся, чи не почув хто, чи не бачив). Ти не смійся, бо я сурйозно... Бо це діло сурйозне. У городі за таку лінію з комсомолу, щоб ти знала, викидають. Звичайно, ти, як негородськая, про це не знаєш, а я, брат, не треба лучче знаю. Та й сама подумай: ну, нехай би він був з кенесе, наймит абощо, а то ж трохи не з кулацького роду...

Мотронька. Хто? Максим?

Микитко. Так.

Мотронька. Та його батько колись на панських якономіях служив, а тепер — середняк. А з ким мені спати, скажи! Яків про машину думає. Костя хворий, а ти ще малий...

Микитко. Я малий? Та мені, щоб ти знала, п'ятнадцятий пішов, скоро шістнадцять буде. Ти не дивись, що я немовби малий. Це тільки так здається. А якби поспав хто зо мною, то не то б сказав. Я, брат, город-ський, пролетарій. Ти ще не знаєш, що у мене струмент папашин у городі є, слюсарський.

Мотронька (знов у регіт). Ну й штукарі

Микитко. Підожди, Мотронько!

Мотронька. А хай тобі... Пусти!

Микитко. Ось зажди, я про сурйозне щось скажу. Давай я з тобою спатиму!

Мотронька. Що?

Микитко. А тоді поберемось. Я сурйозно. Ти не знаєш, як мені доводиться думати про тебе — і вдень і вночі. У тебе, брат, очі, ти розумієш... Такі ж сині, знаєш, теплі! І хоч би ти раз подивилась на мене сурйозно, Мотронько! Бо ніхто ще не любив мене, Мотронько, хіба що папаша, так і той з голоду передчасно помер, а матері й не пригадаю. А як я по хуторах та по кулаках безпризорним поневірявся, то хіба хто ставився до мене сурйозно, як до пролетарія? Пір'я давали дерти та куплетів заставляли співати шкуролупи! Глузували. Я про все тобі розкажу, як пустиш мене до себе спати, бо дуже інтересна моя жизнь була, Мотронько...

Мотронька. А чудний ти який, Микитко, сьогодні! От право. Аж жаль бере. Та тільки який же з тебе парубок! Цу-ру-палок! (Побігла на тік).

8

Микитко (спробував був удати з себе байдужого. Не вийшло. Закліпав очима, от-от заплаче). Хух! Аж очі змокріли. От не везеться мені на любов од самого мало-літства! Передвременно не везеться...

9

Пройшов з путами Макар.

10

Раптом з току набігли дівчата. Гомін. Крик:

— Лука з полювання прийшов!

— Цигана привів!

11

З'явився Лука з циганом. Прийшов Яків. Підійшов Макар.

Лука (скинув рушницю, ладівницю). Здорові були, герої й героїхи!

X и м а. Ну, як? Багато сердешних качок настріляли?

Мотронька. (зазирнула в торбу). Одна. Та й та, диви, свійська!

Хима (заглянула). Ой лишенько! Та це ж наша качка! І крила нема!

Баба Лукія набралась повітря, як міх, щоб вилаятись, та Лука

перебив:

— Недисципліновані у нас качки. Ген куди зайшли. Аж за Вчорашню греблю. Іду, віриш. Тіль-тіль зоря, ще й туманець. Гульк — качки на воді. Я, конешно, бабах! Роздивився... Ну, сучасний момент зовсім не в качці. Ось я вам нового кандидата привів. Хоче вписатися в нашу комуну, віриш. Товаришу Муно! Вийдіть наперед! Появіться!

Мотронька. Цигана в комуну!

Баба Лукія (знову набралася повітря). Ой бо-женько!

Циган. Тож .мені моє мале казало, що я на бога скидаюся, а воно, бач, і великі кажуть.

Лука. Чули? Гострий як бритва, голий як бубон,— саме нам під стать. Приймем? Як ви думаєте, герої й героїхи?

Микитко. А який він на анкету? Л у к а. Та за ним аж плаче. Ось спитай! Микитко (витяг олівця, паперу аркушик). Як звати?

Циган. Люди кажуть Муна. Микитко. По батькові? Циган. Мабуть, сирота.

Микитко. Та ні! Сирота — це родинний стан. Батька ж звали?

Циган. Гуто вже мати краще знали.

М а к а р. А чом у неї не спитав?

Циган. Ніколи було. Я саме народжувався, а вони вмирали — у кожного своє діло було.

М и к и т к о. Прізвище?

Циган. Нема.

Микитко (до Луки). Кандидат без прізвища.

Лука. Аби герой був, а за прізвище — байдуже. Руки є? Ноги є? З головою? Катай, віриш, далі.

М а к а р. Ось я йому прикладу: Тутукало!

Ц и г а н. От спасибі, чоловіче, що свого позичив. Я оддам.

Усміхнулись комунари.

Микитко (серйозний). Де й коли народився? Циган. Малий був, не знаю.

Микитко (записав). Не знає. Національності — циганської. У царському війську не був. У червоному...

Циган. Коло війська був. Отак близько одне одного стояли, а всередині не був.

Микитко. Неграмотний. Позапартійний. Професія?

М а к а р (буркнув). Коні крав.

Циган (на Макара). Та це в мене питаються, чоловіче!

Усміхнулись вдруге комунари.

Микитко (серйозний). Хазяйство маєш?

Циган. Мав колись: жінку, діти, шатро. Шатро порвалося, а жінка й діти так до людей позвикали, що як почали гуто люди з голоду мерти, так вони й собі за людьми подалися.

Хима. Сердешний.

Макар (буркнув). Голосуй! Може, вийдеш заміж.

Микитко. На анкету кандидат підхожий. Висновок?.. Я думаю — прийняти.

Макар. Виходить, діло наше вже циганське, та? Дожилися! Та люди засміють! І так он на сміх піднімають, що не комуна, мовляв, а копиця старців та калік.

Микитко. Діло наше не тільки циганське, а інтернаціональне, дядю. Крім цього, у нашій анкеті питання, чи не засміють люди,— нема. —

Макар. Та ти на язик проворний!.. Понаприймали вас—ні косою, ні вилами, одним язиком плескаєте. А за вас роби, надсаджуйся, рви жили й м'язи. Комуна! Та ще цигана тобі... . .

Хима. А коли це так було, дядю? Коли? однаково,ж усі разом робимо.

Макар. Коли? Та ось і зараз. Один на скирті, а другий десь біля качок. Хіба ж це однаково? Аж сонце он регочеться.

Л у к а. Котра зараз година? —

Яків (витяг якогось доморобного годйкника). Ще шести нема.

Лука. Чуєш; Макаре? А робота у нас починається о шостій. А чого ти так рано на скирту поліз,'з якої причини, то я вже не знаю, віриш.

Циган. А буває, що спросоння чоловік аж на скирту вилізе, буває...

Розлігся регіт.

Микитко. Подай цигана в комуну! Хто за цигана?.. Я перший.

Яків. На й мою руку.

Микитко. Два! Хто ще? Гех, навались!

Ма ка р. Ще старців всіх поприймайте!

X и м а. Ну й що? Адже для голоти нам комуну дано. І товариш Ленін сказав...

М а к а р. Тоді торби на плечі, а ліру в руки: подайте, не минайте.....

Голос. А баби ворожитимуть, ге-ге...

Хима. Товариш Ленін сказав...

Макар. Що ти, Химо, і за цигана не вийдеш...

X и м а. Неправду кажете. Він сказав...

Макар. Ну що сказав? Що вийдеш?

Хима (озлилась). Він сказав... Гвіздки куватиме! Он коням підків треба!

Микитко. Три! Хто ще за циганську націю, щоб до Інтернаціоналу її?

Лука. Чотири!

Хима. Мотронька — п'ять!

Мотронька. Як всі, так і я... П'ять!

12

На костурах, без правої ноги, підійшов Лавро — голова комуни. За ним дід К а с я н.

Микитко. Товаришу голово! Ваш голос — і циганська нація наша. Лавро. Шість...

Микитко (аж підскочив). Шість!

Л а в р о (показав на годинник). Без трьох хвилин. Не , забувайте: годинник, дисципліна, організованість! Пора!

Хима. Приймем чи одмовимо?.. Треба ж якось... Товаришу Лавро!

Лавро. Це питання завдаси загальним зборам. А сьогодні порядок денний: домолот озимої, вивершення третього стогу соломи, важіння ячменю.