Комуна в степах - Куліш Микола

П'ЄСА НА ТРИ ДІЇ

ДІЯ ПЕРША

І

1

Опівночі дід К а с я н, сторож у комуні, вертався з обходу. Звичка була у старого з самим собою розмовляти, навіть сперечатися. Отож і тепер гомонів:

— Либонь, ночі прибавилось?.. А ти ж думав,— скоро осінь! Он і гуси на яру, і Косарі зійшли... Може, сядеш, старий, відпочинеш? А сяду, хіба що... (Сів на перелазі). Може, й покуняєш трошки? Ой, ні! Бо як тільки закуняю, дак, не повіриш, третю ніч хазяїн верзеться. Немов ходить отак по комуні, огинається, роздивляється... Та то ж сон! А як не сон?.. Та сон, Касяне, бо де вже тому хазяїнові взятися, коли п'ятий рік, як утік із хутора, подався за білими. П'ятий рік, гей!.. (Замислився, звісивсь сонним вусом. Підвів очі). Ти диви, ізнов верзеться!..

2

Од баштана кралася постать. Стала, обдивилась, тихо пішла до саду. Дід очі протер:

— Та невже це справді?.. Гей!

Постать стала.

Хто там ходить?

Постать завмерла.

А ходіть сюди! Йди, кажу, бо на сполох вдарю? Ти диви — іде! Хазяїн! Та ще й живий, справжній, Вишневий!.. Еге-е, так це був не сон...

Підійшов Вишневий Картузиком прикрив серце. Тихо мовив:

— Не впізнали, діду?.. Це я.

Дід Касян. Та як не пізнати! Тільки зразу не йняв віри, думав, що це сон. Вишневий. Сон, кажете?

Дід К а с я н. Еге ж. Ще й подумав — сон який поганий.

Вишневий. А я теж, як побачив свого хутора, подумав — немов сон, поганий сон: млин стоїть, хати не мазані, бур'яни кругом...

Дід К а с я н (перебив). Де ті бур'яни?

Вишневий. У мене був квітник, а тепер там що?

Дід К а с я н. Картопля. А хати помазані аж двічі.

Вишневий. Чого ж вони темні та смутні такі?

Дід К а с я н. Темно дивитесь на них, от вони і темні... Та ви що, прийшли свій хутір одбирати? То чому вночі?

Вишневий (сумно). Темні й смутні. Отут мак у мене ріс і нагідки... Що ви тут наробили, хлопці, ой, що наробили! У мене, було, хутір аж пахкотів, як квітка серед степу бринів, а тепер... Гляну, погляну — все чисто не те, не так стоїть, не так росте, не так цвіте. (Аж скрикнув од болю й суму). Це ж не мій хутір, діду Касяне, га?!

Д і д (тонко посміхнувся). А ну да ж, не ваш.

Вишневий. Та ні!.. Що ви з його зробили, питаю?

Дід К а с я н. Комуну зробили та й живем собі. Комуною живем.

Вишневий. Не хочете зрозуміти.

Дід К а с я н. Та як же вас і зрозуміти! Де б прийти провідати нас удень і на хутір на наш, на комуну вдень подивитися, а ви вночі вештаєтесь.

Вишневий. Серце болить, діду! Пече, горить воно.

Дід К а с я н. То з таким серцем не можна й приходити. Не можна з таким серцем.

Вишневий. Хіба не можна? Подивитись на рідну землю не можна?

Дід Касян. З таким серцем, що горить, небезпечно. Тепер літо, все стоїть сухе, як порох, ще й до того ніч. (Ударив у стукачку).

Вишневий (як од гармати, здригнувсь. Заблагав). Не треба! Ось перестаньте! По-дурному боїтесь, діду Касяне.

Дід (суворо). Чого прийшов? По що? Вишневий. Не сам прийшов — журба привела. Д і д. Удень приходьте!

Вишневий. Удень, діду, люди побачать, сміятимуться, глузуватимуть, як оце й ви зараз. Дак я вночі. Третю ніч походжаю кругом, стережу. Та ще як стережу, гей! Ви ходите та в стукачку, а я в серце б'ю, калатаю в серце, діду! Ви сядете та й закуняєте, а я й оком не зморгнуся — дивлюся. Ви уранці спати, а я ген туди, в степи, щоб ніхто й не бачив. Жду вечора, щоб іще раз побачити, поглянути на рідну землю. П'ять років не бачив,— ви ж знаєте. Служили ж у мене. Д і д. А знаю.

Вишневий. Служили. Теж за сторожа були, пам'ятаєте?

Д і д. Аякже. Удень, кажу, приходьте!

Вишневий. Не багато ж розжились од революції!

Дід. Як саме?

Вишневий. Були в сторожах і тепер за сторожа. Не все одно? Дід. А не все одно. Вишневий. Хіба, діду?

Дід. Як кого стерегти — не все одно. То я вас стеріг... Вишневий. А тепер?

Д і д. А тепер нас. (Осміхнувся дід та аж в стукачку вдарив).

Вишневий (знов заблагав). Не стукайте! Ось заждіть!

Дід. Ну от ще, стану я ждати!

Вишневий. Хвилинку заждіть! Я зараз піду. А вас прошу — нікому не кажіть, що приходив уночі. Не через те, що боюся. Ні! Ніякої шкоди не хотів я тут заподіяти. Стерігся й на соломинку наступити. Журба, кажу, водила. Чуєте, діду? Журба!

Дід К а с я н (не дивлячись). У вас журба, у нас тепер робота... Ідіть собі!

Вишневий (одійшов трохи). А собаки мене впізнали. Правда, не всі. Свої впізнали. Лащились, лащились... (Витер сльози). А де поділася Вутла? Здохла чи, може, вбили? Де Вутла, питаю?..

Дід (насунув шапку. Вдарив у стукачку що є сили. Хрипко загукав). Уставайте! Він вернувся!

Вишневий упірнув у темряву. Дід скоро очувся.

А нащо точу я паніку. Хто нишком приходить, за того нишком треба й сказати. (Подумав). Авжеж! І не всім...

ІІ

1

Так з картузом біля серця і пішов Вишневий. Навмання. Біля млина в яру побачив огонь, пасуться коні. Підійшов обачно. Чує голоси, один — знайомий:

— ...ти про машину, а я про комуну все думаю... Що той головує, той писарює, той агітує, а я, Макаре,, за всіх роби.

Причаївся Вишневий, кожне слово ловить. Аж затремтів, коли М а кар скупо, немов вивертаючи кожне слово, сказав молодому:

— Гірше, як за хазяїна було, їй-бо...

Молодий (видно, про своє). Не можна без машин.

(Прокашлявся). От думаю я про одну...

Макар. Казали, трактори будуть, електросвітло, як у райському саду, а вийшло, що до коней іти, то й свічечки уночі нема. По стайні у Панаса гуляєш. Аби, кажу, було де піти та заробити, то й ну її к божій матері, отаку комуну, га, Якове?

Молодий раптом встав і пішов.

Ти ж куди?..

Молодий (із темряви). Набігла категорія. Може, таки надумаю.

Макар (услід). Гех ти!.. Думало! (Обернувся — хазяїн. Аж остовпів).

2

Вишневий (картузика до серця). Здрастуй, Макаре!

Макар (очувся). Невже це ви? Вишневий. Прийшов. Прибився, бач. Журба привела. Макар. Журба?

Вишневий. Та й водить оце уночі. Не впізнаю. Трави, квітів — і тих нема. Ой, що ж ви наробили!

Макар (очі в землю). Од великодня дощу не було.

Вишневий. А на старій межі знайшов, бач: тирсу, мишій, квіти. (Сумовито усміхнувся, сумовито понюхав зів'ялі квіти). Трошки старої моєї межі не заорали, дак вони, дивлюсь,— ростуть. Отам за яром. А більш ніде немає, хоч увесь степ виходи. Ні тирси, ні мишію. Самі бур'яни. Млин стоїть. Хати не мазані... (По паузі). Так кажеш — аби було де заробити, то й пішов би?..

Макар обвів кругом оком. Промовчав.

А далеко не треба йти. До цього млина ось, що стоїть, і не далі, як за ту-о землю, що дурно гуляє...

Макар глянув на Вишневого. Не зрозумів.

...що аж просить Макарових роботящих рук, як не скаже: ой, найди собі, Макаре, підходящих товаришів, складітеся у підходящий колектив та й візьміть мене од комуни і млина — прогодую, зодягну й озую. Макар. Не дадуть...

Вишневий. Нам-то ні, а таким, як ти, Макаре,— вам дадуть.

Макар недовірливо всміхнувся.

Так, так! Не знаєте ви своєї сили, Макаре, і прав своїх ще не знаєте. Ану згуртуй біля себе трьох таких, як ти,— з комуни та ще трьох бідніших з хуторів та вдайтеся ви у город, до окрзу — дадуть! І млина дадуть, бо стоїть... Хочеш, поможу тобі це зробити?

Макар (знов обвів оком. Прислухався. Хотілось дати відповідь, а вийшло). На світ береться.

Вишневий (подививсь на схід). Так. Світає. (Задумався, блиснув сльозою). І небо щось не таке вже, як колись було. Невмите немов, полиняле, сіре якесь... Пам'ятаєш, як колись ми ще хлопцями пасли коні? Ти почав у нас служити, а я з города приїхав, із школи. Отут, здається, й пасли. У розбійників гуляли, а я тобі ще їсти носив, пам'ятаєш? Десять років вислужив у мене— і як жилося? А тепер не віриш мені? Думаєш — обдурю? Думаєш, що про власну користь дбаю, що своє щось маю на мислі? Причувсь, що важко тобі в комуні, от і раджу. Раджу, покіль не пізно.

Макар. А що?

Вишневий. А то, що бурчиш ти, мабуть, у комуні,— тому слово, тому друге, що погано жити, а хтось чує та на карб твій пише. Недарма ж голова комуни напитує через Луку нових кандидатів.

Макар. Кому на зло?

Вишневий. Не на зло, а про запас, щоб було ким затулити твоє місце, другого чи третього, розумієш? Отож краще згуртуватись в колектив, млина взяти...

Макар. А комуна ж як?

Вишневий. Ти, я бачу, більш клопочешся нею, ніж вона тобою. І комуна хай живе на своїй землі. Як, Макаре?

Макар (по паузі). А так, що пора вже коні гнати. (Кинув у багаття землі, пригасив огонь і пішов до коней).

Вишневий дивився вслід, чи обернеться. Біля коней Макар скупо обернувся. Тоді Вишневий сів і став терти над скупим багаттям руки.

ІІІ

1

Розвиднялось. Із садка вийшла дівка. Побачивши, що дід К а сян тяжко замисливсь, підбігла навшпиньки:

— Руки вгору!

Дід К а с я н. Га?.. Ой, це ти, Химо, а я подумав, чи не він. X и м а. Хто?

Дід К а с я н. Хто?.. Та це я так. Згадалося колишнє. X и м а. Закуняли, мабуть?

Дід. Де вже тут закуняєш! Чуєш — дзвонять? Ой, укусять тепер вони нас, тепер укусять!

X и м а. Хуторяни? Ще, дивіться, до нашої комуни пристануть. Чули, Мотронька казала, що Кошарного Максим хоче в нашу комуну вписатися і батька, і хуторян, которого побіднішого, підбиває? Та киньте, діду, стукачку! Хіба не бачите — день!

Дід. Ти диви, рука сама вже стукає. Чотирнадцять год, гей! А Кошарного Максим до нашої Мотроньки, мабуть, ночувати ходить, що такий добрий?

Хима (перебила мову). Хлопці ще не вставали?

Д і д. Микитко спить, а Яків ще звечора десь подався. Все про машину якусь думає, то й подався в степ, щоб ніхто не заважав.

Хима (зірвала гілочку і, непомітно одриваючи листок по листку, загадала. Зірвала останнього). Мабуть, та машина поміж яривчанських дівчат ходить. Не казав, коли прийде? Воду ж треба носити. Та киньте ви стукачку!

Д і д. Хіба знов застукала? А диви, чи не він це йде? Авжеж, Яків. Про вовка помовка...

2

Хима (помітивши, що Яків хоче уникнути зустрічі). Не знаєш, Якове, яке сьогодні у яривчан свято, що дзвонять?

Яків. Свято?

Хима. Еге. Ти ж там був?

Яків. Там?.. (По паузі). А був! То що?

Хима. Отож і спитала.

Яків. Випитуєш?

Хима. Ну, от ще! Просто собі спитала. Чуємо з дідом — дзвонять...

Яків. Не боюсь я, от!.. Всім скажу, що випив.

Хима (аж обступила). От тобі й маєш!.. Та ти... (Нюхнула повітря). Пху! Ти справді самогон пив?

Яків. Отак би й спитала зразу, а то починає з свята.

Хима. Що ж це таке, Яшо? Ніколи ж такого не траплялося з тобою.

Я к і в.