Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Приберися ладно! — сказала одного вечора вуйна і посміхнулася так, що Олені стало соромно за вуйнине сиве волосся. Проте, призвичаєна до послуху, скорилася.

Гостями був сусід, що повернувся з Канади і тепер ставив у селі хати під бляхою. Ходив по селі і чванився тим, що з шістьох односельчан, які з латками поїхали в еміграцію, він один повернувся з грішми.

Був ні гарний, ні поганий, ні старий, ні молодий. На Олену справив враження людини, яка живиться сирим м'ясом. Такий був червоний. Не знявши капелюха з голови, міцно потиснув він Олені руку й з першого слова почав нарікати на сільські взаємини, на свою самотність, на простацтво тутешніх людей.

Хотів, наприклад, купити собі авто, але хіба тут є відповідні шляхи для цього? Тепер має нову журу: треба йому на гвалт женитися, бо ж для кого ставить хати? Там не хотів женитися, хоч не одна міс пішла б за нього з підстрибом. Але то не для нього. Признатися щиро, тамтешні жінки не вміють борщу зварити. У своєму селі так само не бачить підхожої для себе жінки.

Не ганяється він за маєтком, як хтось собі думав би. Ні. Слава богу, може взяти собі жінку в одній сорочці, але мусить бути відповідна, бо ж і хати (вперто притримувався множини), які ставить, — теж відповідні.

Олена з чемності притакувала. Приходив отак ще кілька вечорів. Бентежило Олену й те, що свої нишком зникали із світлиці, як тільки він появлявся на порозі. При тому вони поводилися так, ніби робили це, погодивши з нею. "Мамо, мамо! — плакала вночі Олена. — Ви знали таке велике кохання, — мене ж хочуть зіпхнути з берега в прірву. Ви бачите, мамо, що діється, і нічого не кажете на те".

Та мама вже не являлася. Одного разу почулося Олені серед ночі сюрчання польового коника. Схвильована, звелася на лікоть і прислухалася до пітьми. Дарма. Були то лише слухові галюцинації.

Канадець приходив тепер пізніше, а виходив десь близько півночі. Від нього тхнуло гаром доморобного тютюну і терпким чоловічим потом.

— Чого панна так стидається мене, ге? — самовпевнено хихотів він, коли Олена, не витримуючи його настирливого погляду, відвертала голову. — А як панна та вийде заміж і треба буде спати з мужем під одною периною, то що тоді, ге? Але це нічого… нічого… — заспокоював її. — Я люблю, коли жінка соромиться. Так мусить бути…

Одного вечора приніс з собою пляшку вина й півлітра горілки.

Це був останній і найстрашніший для Олени вечір у маминої родини. Не тільки тому, що напосілися на неї, неначе вороння на безборонне курча, але головне через те, що з уст того неотеси почула такі речі про свою маму, про які ніколи не повинна була знати.

Лежала у своїй кімнатці вже вдома, а тітка Ладикова сиділа на краєчку ліжка й випитувала:

— А все ж таки, що там сталося у твоєму роду? Ачей же повинна ти мені розповісти.

Олена розплакалася і сховала обличчя в подушки. То не були сльози гіркого жалю чи невигоєної кривди, як могла припустити Ладикова. Околиці з нивами споловілої кукурудзи, люди в білих сорочках, хати під бляхою, навіть брутальні зальоти канадця — все це було на сто миль від неї. Наче поганий сон. Але плачу, що впав на неї, немов раптова злива, Олена не могла стримати. Миготливо-солодке й водночас болюче передчуття нового, незнаного, що неухильно ось-ось мало прийти, навістило Олену і зневолило її.

Воно так і сталося. Ще тієї самої осені познайомилася вона з Орестом Білинським.

Одного осіннього надвечір'я просто не можна було обігнатися від мух. Тільки котра вжалила, то відразу лишала по собі кривавий слід. Тітка Ладикова казала, що мухи так казяться перед близькими приморозками.

Олена сиділа з Ладиковою під хатою і лущила квасолю "ясьок". Хвірткою з городу надійшов Ладик і поставив перед Оленою два кошики, один більший, другий менший, прикриті листям папороті.

— А це що? — запитали в один голос Ладикова й Олена.

— А-а… — передражнював Ладик Олену. Його сиві, пожовклі від тютюнового диму вуса смикалися від сміху.

— А, забула панна, забула! А ожини для пана Максимовича? А то так: як ти мені був потрібен, то я пам'ятала про тебе, а тепер, коли вивів мене в люди, то бувай здоров?

Стало вже традицією, що Олена кожного року носила своєму вчителеві перший збір лісових ягід.

— Ой-йо-йой! Аж такі кошища?

Тітка Ладикова:

— А причешися там! Та, може би-сь, сукенку переодягла?

Вуйко Ладик:

— Гай-гай! Ще має час чепуритися! А втім, вона й без того файна!

До цього образу долучається ще одне, чисто звукове враження: дзижчання мух, що з роками перетворилося в одну з мелодій, які оповили її короткий весняний ранок.

А було так. Заохочена розпитами Максимовички (та жінка вміла спонукати інших до балакучості), Олена розговорилася і все своє перебування у рідних почала змальовувати комічними фарбами. Не обминула й сватання.

— Панно Оленко, та що я чую!

Тоді відчинилися двері, й Орест Білинський, чи то приваблений сміхом, чи просто так, увійшов до кімнати, де вони обидві реготалися. Олена не могла добре бачити його обличчя, бо єдине віконце було напівзатулене листям дикого винограду. Крім того, поява незнайомої людини так заскочила її, що вона і язика забула в роті.

Максимовичка, здається, сама була незадоволена, що урвалася така весела розмова.

— Це наш сестринок[2], а це панна Оленка, вуйкова учениця.

Орест Білинський був у сандалях на босоніж, і це зовсім збентежило Олену. Але коли він проводив її додому (так хотіла Максимовичка), високий, з невиразними рисами обличчя, у полотняному, трохи недбалому одязі, Олена зовсім освоїлася з ним. Порівняла свою буденну волохату сукенку з обвислими лацканами льняного піджака і з кожною хвилиною почувала себе певніше в його товаристві.

Орест Білинський говорив тихим, байдужим голосом, ніби переповідав не свої, а чужі думки.

— А що ви читаєте? — запитав знічев'я, і погляд його став настороженим.

Не знала, як і що відповісти. Нічого не читала. Відчувала велику прикрість, хоча причина була їй не зовсім ясною.

— Приходять до вас якісь газети? — запитав за хвилинку ще тихше. Відчула, що він хоче допомогти їй виборсатись з неприємної ситуації, і тепла вдячність заполонила її.

— Так, — і назвала один реакційний тижневик, що приходив до Ладиків аж з-за кордону, — там є такі гарні оповідання…

Відповіла квапливо, бо хотілося їй похвали з його уст, але Орест Білинський наче погас.

— І це вам так подобається? — В його голосі бринів неприхований глум.

Оленка образилася й не відповідала.

— А "Кобзаря" Шевченка не читали? — трохи помовчавши, спитав з незрозумілим для Олени виразом в голосі.

— Малоросійський поет, — відповіла недбало, все ще ображена, але горда за вислів, яким вуйко Ладик користувався тільки в політичних дискусіях.

— Український, — поправив її спокійно Орест Білинський. — А що ви читали в цього поета?

Олена переклала кошики в ліву руку, начеб хотіла відгородитись ними від Ореста. Їй тепер здавалося, що він навмисне хоче дошкулити їй. Хоч мала чим захищатися, забракло відваги. Могла, наприклад, відповісти цьому розумникові, що в її домі взагалі не читають книжок, писаних хлопською мовою. Могла пояснити, що її опікун вважав би непристойним, коли б вона захоплювалася творами мужицького поета. Могла, наприклад… Але нічого не сказала.

Ішла побіч нього, навмисне мовчазна, з похнюпленою головою, сердита на Максимовичку, що накинула їй це товариство.

— Як же тут гарно! — вихопилося в Ореста, і він зупинився на хвилину. — Погляньте, як сонячні промені пронизують крони дерев. При землі вже ніби вечір, холодна вогкість, а там, угорі, — яка симфонія світла і барв!

Подивилася в той бік і побачила рій золотих мушок, що вилися навколо високої рожевої квітки, яку на селі називали "бузьковий вогонь". "Гарно, — подумала про себе. — Але як це сталося, що я досі не помічала цього?"

— Тут, мабуть, чудово навесні, — говорив далі Орест Білинський, немовби чекаючи на її відповідь.

Вона й на цей раз не мала що сказати.

Весна означала тут працю на лісових ділянках, вибухи люті вуйка Ладика (щороку мусило щось трапитись в шкілках лісових саджанців), роботу на грядках, від якої ввечері не можна було випростати спину, виснажливе порання в кухні біля обідів для сапальників, війну з квочками, що унаджувалися з малими в город, білення курників і хлівів, — от така тут була весна!

Ранки й вечори, якими так захоплюється Орест Білинський, минають тут за поливанням городини, за годівлею свійської птиці та рогатого молодняка, за прибиранням посуду з столів після робітників, що ранком вирушали з хати, а ввечері, заболочені, з обвітреними губами, поверталися назад. Чим же було тут захоплюватись?

Можливо, дуже можливо, що, якби в Олени було більше часу, якби відпав цей безугавний поспіх, який ущухав тільки в неділю, якби зникла тривога перед сліпою залежністю від химер природи, якби вуйко Ладик міг перестріляти всіх ворон, що видзьобують кукурудзу, а потім на очах нахабно плюндрують черешні і ячмінь, коли б знайшлася сила, що за одним махом умертвила б усіх кротів, які завдають шкоди на грядках і сіножатях, коли б можна було за один день знищити всіх метеликів-капустяників, — може, й так, чому би ні! — і вони, сільські люди, мали б інше око і вухо для краси природи.

Коло хвіртки Орест подав Олені руку, але не квапився випускати її долоню з своєї.

— Шевченкового "Кобзаря" ви таки прочитаєте, добре?

Це "добре" прозвучало тепер м'яко, як сердечна просьба. Тому Олена не бунтувалася.

— Добре, — притакнула, засоромлена і по-своєму задоволена.

Була майже певна, що він завтра потай принесе їй цього "Кобзаря". Хіба ж не пішла на змову з ним?

Але минув день, другий, третій, а Орест Білинський не приходив.

Від наймички Ладиків Олена почула, що він збирає хлопців і дівчат за вигоном і вчить їх співати.

Як же шкодувала тоді, що її виховали на паню, як же хотіла бути простою мужичкою, щоб мати право учитися співу в нього!

А коли це вже неможливо, то хотіла б хоч ще раз, єдиний раз зустрітися з ним! Мала йому сказати щось дуже-дуже важливе: сама ось роздобула "Кобзаря" й прочитала "Катерину" та "Наймичку"… І ще багато дечого іншого.

Правда, були тут речі, які вона не зовсім розуміла, але коли б він схотів ці незрозумілі рядки прочитати разом з нею, то, напевне, сталося б те саме, що з "бузьковим вогнем" в ореолі золотистих мушок в отому лісі: все відразу стало б зрозумілим і набрало б незнаної до того краси й блиску.

Таємниця, що спершу приємно непокоїла її, згодом почала невимовно тяжіти.